ВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМАВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ Серія «Володарщина літературна. Нові імена»Повела мене доля у світи…Презентація збірки Г.Г.Литовченко «Шовком вишиті мережки»З досвіду роботи Рудосільської бібліотеки-філіїВОЛОДАРКА, 2012Галина Григорівна Литовченконародилася 13 березня 1953 року в Рудому Селі Київської області, за освітою - радіотехнік і бухгалтер. Тривалий час жила в Росії, Азербайджані, Литві. З 1998 року - мешканка Криму. Автор трьох поетичних збірок: "Не займай мене, осене...», «Лаванда на спомин" і "Шовком вишиті мережки". ЇЇ вірші публікувалися в збірнику українських поетів "Люблю тебе, мій Крим ...", журналі "Дніпро", газетах "Кримська світлиця", "Народна армія" (газета Міністерства оборони України), «Літературна газета» (Луганськ). Перші вірші були надруковані в 1968 році в газеті «Голос Володарщини». Нині пані Галина мешкає в Криму. Кримська тематика посідає одне з чільних місць в її віршах. Про Крим написано багато віршів, багатьма авторами, але чистий і своєрідний голос Галини Литовченко не загубився в тому поетичному багатоголоссі, вона по своєму тепло і ніжно відгукується про край, де живе і працює. Перша збірка «Не займай мене, осене…» вийшла у 2008 році у видавництві «Таврія». Екзотична краса химерних Кримських гір, смарагдових хвиль теплого Чорного моря зачарувала поетесу і ці враження вилилися у віршовані рядки. У 2008 році вийшла збірочка віршів на кримську тематику «Лаванда на спомин». У 2011 році у Луганську видавництвом «Книжковий світ» видано збірку «Шовком вишиті мережки». Поет і публіцист Володимир Капустін із Києва написав про вірші Галини Григорівни Литовченко, як про дуже щирі та людяні, поет і письменник Василь Латанський із Криму своє захоплення висловив у рядках: «Ваші поезії справді беруть за душу образним словом і щирістю». Про талановиту поетесу та її першу збірку «Не займай мене, осене…» у газеті «Кримська світлиця» дуже схвильовано відгукнувся заслужений діяч мистецтв АР Крим, член Національної спілки письменників України з 1973 року, лауреат премії ім. С.Руданського та Олекси Гірника Данило Кононенко (він же – автор передмови), наголосивши, що так писати під силу тільки справді обдарованій особистості.Доля Галини Литовченко дуже схожа з долею Антона Михайлевського, українського поета і письменника, нашого земляка, який народився у с.Лобачеві – дитинство серед рідної природи у селі, а доросле життя – це вічні мандри з гарнізону у гарнізон далеко від Батьківщини.Щедра земля Володарщини народжує талановитих людей, а велика любов до рідного краю, невимовна туга за ним надихає їх до поетичної творчості. Повела мене доля у світи …Презентація збірки Г.Литовченко «Шовком вишиті мережки» Людське життя - це подарунок долі. Воно дається не за заслуги, це не винагорода, це - справжнє диво. І лише від людини залежить, яким воно буде: змістовним і цікавим, насиченим і багатим на події, чи сірим і одноманітним. Тож життєва стежина одних пролягає через колючі терни, а інших - через квітучі сади. Одні постійно нарікають на долю, а інші безмежно вдячні їй за щастя жити, любити й творити прекрасне.Вірш « Вдячність долі»Повела мене доля у світи,Не узгодила стежки-доріжки зі мною.По життю спонукала достойно іти,Дивувала щедротами і новизною.В непосильні для мене, бувало , часиБрала клунок важкої жіночої ноші.І давали поради чиїсь голоси, І траплялися люди хороші.Не лишивши уваги куточки земні,Вдячна долі своїй я стаю на коліна.Бо родитися випало щастя меніНа священній землі – на землі України. Ця поезія із нової збірки «Шовком вишиті мережки» нашої славної землячки, талановитої поетеси Г.Г.Литовченко. Навіки священною є для неї рідна земля, яка дала крила, силу й натхненне палке серце й ніжну вразливу душу. Її колихали в серпанках мрійливої тиші сині вечори, а юні рожеві світанки будили дзвіночками пташиних переливів. Її дитяче личко пестило своїми теплими долоньками сонце, а зелено чубі садки напували приємною прохолодою. ЇЇ босі ноженята холодила вранішня роса, а чисте, аж дзвінке повітря вливало в тендітне тільце силу, свіжість та бадьорість. ЇЇ великі прекрасні очі купалися в розкішному барвистому морі квітів, а неповторний, ні з чим незрівнянний аромат маминих чорнобривців бентежить душу і сьогодні.Вірш « Майну на чорнобривці у село»Майну на чорнобривці у село.У них сховалось так багато літа!Ввібрали сонце полум’яні квіти –У них мого натхнення джерело.Майну на чорнобривці у село.Наразі ними кожен двір багатий.Мене зустріне материнська хатаТа щедра піч із хлібом і теплом.Майну на чорнобривці у село.Хіба ще можна з чимось порівнятиТой рідний квіт, що сіє кожна матиІ без якого пісні б не було. Саме цими зворушливими рядками починається нова збірка Галини Григорівни. «Рідне мені» так назвала поетеса цикл що відкриває збірку. Рідне - тому що до болю в серці близьке й дороге, трепетно - ніжне, незабутнє, святе. Хіба можуть когось залишити байдужими рядки, що проростають у душі вишнево - сонячним квітом і так тепло, так задушевно злеліяні серцем людини, для якої рідне село на все життя стало святинею й оберегом? Знайома з дитячих літ стежка в берег, рясні городи, стара криниця, в якій до ранку « плавали зірки», найсмачніша у світі вода,., стиглі вишні для мами... Не можна стримати сліз, коли звучить поезія « Домівка кличе» і мабуть найбільшою похвалою для Галини Григорівни став лист колишнього її учителя який працював у Рудосільській середній школі Сергія Луковича Носаня, письменника, драматурга, члена Національної спілки письменників України з 1972 року ( м.Черкаси): «Сердечно дякую Вам за чудові, хвилюючі душу вірші, точніше - поезії. На одному подиху прочитав Вашу першу поетичну збірку « Не займай мене, осене...». Окремі тексти перечитував по кілька разів. Ви збулися і як шляхетна жінка тонкого і вразливого серця, і як поет, чий самобутній голос світло вирізнюється серед повені переважно сірого водянистого вірша описання нашого часу. Слово твоє ніжне, образне й точне, а в ньому повно твоєї душі й болю».Вірш « Домівка кличе»Домівка рідна в гості кличе знову.Рішила твердо, щоб там не було,Поїду влітку я обов’язковоУ чергову відпустку у село. Зніму найперше туфлі на підборах,На ганок речі кину нашвидкуІ розстелю рядно під осокором –Спочину хвильку в свіжім холодку.А скуштувати найсмачнішу воду Піду босоніж в берег навпрошкиЗ пустим відром через рясні городи,Де гарбузиння лізе на стежки.Зірву з капусти крадькома листочок,Поки дід Кость не вгледів з-під бриля.Бо гріх не випити води ковточок,Було б не варто й їхати здаля.В старій криниці розживусь водою,В котрій до ранку плавали зіркиІ водночас, де кладка під вербою,Наріжу оберемок осоки. Хтось із мудрих сказав, що найкраща пора в житті людини - цедитинство. Саме в дитинстві ми щиро, по - справжньому радіємо життю,і по праву можна вважати щасливою ту людину, яка не втратила цієїпрекрасної звички, ставши дорослою. Лірична героїня Галини Григорівни -саме з таких людей, бо ж уміє радіти життю і бути юною в душі. Біжитьстежиною дівча, теплий вітер приємно лоскоче личко, розвіває ситцевеплаттячко, бавиться кісками. Натомлене сонечко ніжно пестить голівку,цілуючи дівчинку промінцями, вона вже хоче спатоньки. Дівчинкапосміхається, підставляючи йому щічки і шепоче « До побачення, сонечко»,а сама хутчіш на леваду. Висока трава вечірньою прохолодою студить босіноженята, грайливо торкаючись худенького тільця. Тихо навкруги, тількисюрчать коники та коли-не-коли перегукуються напівсонні птахи.Добре тут Галинці: повітря чисте - чисте, аж прозоре, дихається вільно,на повні груди, тут вона думає і мріє. Саме в такі хвилини спілкування зприродою в її душі народжуються бентежні, хвилюючі рядки, саме вхвилини гармонії до неї приходить натхнення. Уже і вечір повноправногосподарює на леваді, а Галинка не поспішає додому. Ступає повільно,прислуховуючись до шепотіння трави, до жебоніння струмка, милуєтьсямерехтінням зір, а душа витворює ніжно підмісячну, осяйну мелодію, адуша народжує слово Вірш « На леваді»Створила щедро тепла літня зливаПо всій леваді сонячні озерця.І знову, як в дитинстві, я щаслива.Тече тепло з трави до мого серця.А що не дівка вже, яка різниця?Мені роки не стануть на заваді.Повище підніму рясну спідницюІ пробіжусь у бризках по леваді.Нехай сміються молоді вербички,Що свідками моєї втіхи стануть.Життю радіти маю добру звичкуІ бути юною в душі не перестану. «Рідне мені» - це ще одне освідчення поетеси в любові. Це зізнання в тому, що назавжди рідними стали для неї море і кримська земля. Вперше відвідавши Крим у дитинстві, Галина Григорівна була вражена незвичайною красою мальовничого краю. Сонце, смарагдові хвилі моря, химерні гори... Все це запало в душу на довгі роки, не давало спокою, кликало, манило. А потім була ще одна зустріч із Кримом. Прагнення глибше пізнати цей благодатний край, його історію, культуру перемогло. « Я зважилася на переїзд і ще ні разу про те не пожалкувала», - зізнається поетеса у передмові до своєї другої збірки « Лаванда на спомин». Напрочуд гарно, тепло, ніжно, задушевно пише Галина Литовченко проКрим. У неї воістину велике й добре серце, у якому сплелися, як у вінку двілюбові, що взаємодоповнюють одна одну, - любов до Київщини та любовдо Криму. Вірш « Рідне мені»В мене від туги немає горя,Не притаманні думки сумні.Знайду хвилину, прийду до моря,Бо рідним стало море мені.Нехай вали, подолавши білі,Ущент розіб’є Ведмідь-гора.Піймаю в бризках морської хвиліЯ рідні краплі мого Дніпра.Зійду на скелі, прибоєм рвані,Там крізь вечірній тонкий туман У кипариса стрункому станіЯ мов тополі побачу стан.А скине ніч свою темну ризу,Прийде світанку світла пора, -Спішу в диханні морського бризуВідчути подих мого Дніпра.В мене від туги немає горя, -Не притаманні думки сумні.Знайду хвилину, прийду до моря,Бо любим стало море мені. Вірші Галини Григорівни, присвячені древньому таврійському краю дуже колоритні, метафоричні, образні. Вони проросли з її щедрої душі і мов дощем благодатним, напоєні її чистою й світлою любов'ю. Без перебільшення їх можна назвати « поезією серця».Вірш «Оксамитова пора» На оксамитовім криліСпустились сутінки на місто,Упало в море з висотиЗірок розірване намисто.А від дихання вітерцяСпадає з гір руда засмага,Грайлива хвиля злегка б’єВ скелясті плечі Аю-Дага.Звабливо манять теплохідЗ морських прогулянок до портуРозлиті сяйвом золотимВогні південного курорту.Вірш «Весна в лагуні»Річка станом гнучким вихиляється,Зводить стегна – круті береги,Поцілунком із морем вітається,Віддає застарілі борги.Повнить дебетом щедрої повені,Гладить стовбури сивих осик,Б’є каміння, мов коні підковані,Грає краще завзятих музик.Повнотілою в море вливається,Розпустивши в корсеті шнурок.Розімліло з прибоєм єднається,Підстеливши гладенько пісок.Вірш «Водограй» Пташині хори на світанкуСпівали стоголоссям в гаї,Де юна чарівна горянкаКупалась в срібнім водограї.На неї промінь задививсяСором’язливо із-за скелі,Та ненароком опинивсяУ чистій, мов кришталь, купелі.А сонце, вставши над горою,Проміння розгубило в гаїЙ пірнуло стрімко з головоюУ вир гірського водограю. Цикл «Близькі і далекі вітрила» ніби розкриває, увиразнює, унаочнює те, що рідне для поетеси: це й вечір у селі, і пора сінокосу, і піраміди з гарбузів, і місячна повінь, і ружа на причілку хати, і дощ серед літа, і перший сніг. Як романтично - піднесено, як цнотливо - чисто, як бережно й трепетно торкається автор тем материнської любові, мистецтва, праці у селі, краси природи, української історії, наших звичаїв і традицій, пам'яті народу, сокровенних людських почуттів. І як боляче говорити Галині Григорівні про вимираюче село, про покинуті садиби, про зраджені почуття, про розбите серце. У багатобарвній палітрі циклу - витончені, сповнені ліризму замальовки, етюди, сповіді. Мов білі вітрила, осявають душу світлом, наповнюють чистотою, зігрівають теплом, вселяють надію.Вірш «Нез'ясована істина» Вернувся все ж до мене соловей.Натьохкався сердешний, нагулявся.Десь там далеко від моїх очейДо солов’їв заморських залицявся.А може, й бідував на чужині,Співав про те за морем без упину.Скажи нарешті, пташечко, мені:То де ж твоя насправді батьківщина?В якім, зізнайся, рідному краюСвоє гніздечко уві сні ти бачиш?І за любов і відданість чиюДзвінкими переливами віддячиш?Мовчить, про щось задумався артист –Не знає, певно, що на те сказати.Чи може взяв кленовий чистий листІ нишком став комусь пісні складати.Вірш « Пора почуттів»Обіймає хміль калинуНа околиці села.Парубкує клен під тином,Де черешня підросла.Відганя ясне цвітінняЧорну темряву в кущі.Від палкого тріпотінняГрадом сипляться хрущі.Так збентежило природуСтріл амурних наслання.Завагітніла в городіОбліпиха заміжня.Щось в колодязі відерцеДовго в воду не пірна.Ще одне чутливе серцеРозтривожила весна.Вірш «Народження мелодії»На неба тлі дроти – мов нотний стан,А ластівки – неначе ноток зграї.Злетить одна – і задзвенить фонтан,Злетять гуртом – заплещуть водограї.На мить спурхнула в небо четвертна,За нею слідом – ціла, половинна.Десь затремтіла високо струна,Рояль розкинув клавіші гостинно.Що ж забаривсь під дахом, музикант?Лови мерщій мелодії крилаті!Ніхто не звинуватить твій талантВ такім тонкім майстернім плагіаті.***Розцвітає ружа на причілкуКучерявим шовком пелюсток.Прилетіла чаклувати бджілкаНад рожевим маревом квіток.Огортає вельоном бесідку -Аромату нескінченний плин, -І не зводить погляду з сусідки Молодий закоханий жасмин.Вірш «Перший сніг»Із неба сіє снігова пороша,Настирно рветься в сіни морозець.Кудись завіявсь вітер-листоноша,Розтратив сили, певне, нанівець.Встеляє землю білосніжна манна,Вже першим снігом чистять килими,А я ромашки прутиком старанноМалюю скрізь на полотні зими.Вірш «Прийди»Якщо колись загубиш ти свій спокій,А серце сум заповнить аж до краю,Ти знай, що я усе ще одинокаІ що завжди на тебе я чекаю.Прийди сюди, де був раніш твій берег,Не бійсь докорів і людського суду.Я, не вагаючись, відкрию дверіІ ні про що запитувать не буду.Знов почуття зіллються двоголоссям,Розкинуть свічі відблиски на стінах.Я буду гладити твоє волосся,А ти заснеш у мене на колінах.Вірш «Покинута садиба»Заглушила грядку лобода,Де росла петрушка біля тину.Бузина у очі загляда,В гущині ховаючи калину.Гіркотить чорнобилем межа,Розповзлась у затінку хвощами.Реп’яхам ніщо не заважаРозростатись пишними кущами.Не пускає буйство бур’янівНа подвір’я хату упізнати.Лиш садок барвінком засинів,Що чиясь давно садила мати. Кожна із цих поезій - мережок вишита шовковими нитками серця. Кожна з них відчута, пережита. Тому вони такі близькі кожному з нас, тому ми відразу входимо в той світ, у якому живе лірична героїня.Разом із нею ми радіємо й переживаємо, вболіваємо і хвилюємося, любимо і прощаємо. Так майстерно і високо художньо писати про речі, здавалось би, звичні, "так філігранно виокремити незвичайне у вирі людських почуттів і пристрастей, так тонко відчувати красу природи під силу тільки справжньому таланту.Вірш « Місячна повінь»Накупалася в місячній повені, Запливла у середину ночі.Там повітря любистком наповненеІ снують сновидіння пророчі.Мила кучері в зіллі духмяному,Полоскала у повені чисто.Поблукала стежинами п`яними,Назбирала роси на намисто.До подушки лишень притулилася -Заходивсь мене сон обіймати.Повінь довго ще хвилями биласяУ зачинені вікна кімнати.Вірш «Час сінокосу»Минула тиха незабудок слава. Блакить пелюсток дрібно накрапа. Вже вистоялись у левадах трави, Терпляче ждуть проворного серпа.Не відшукати згубленої стежки, Що бігла щойно лугом навпростець. В зелені, шовком виткані мережки Кладе покоси на світанку жнець.Вірш «Вечір у селі»Подибав за обрій натруджений день,За сонцем подався слухняно.Зіркий молодик з неба вибрав мішень – На денце криниці заглянув.Повітря дрижить від пісень цвіркунів,У жаб – нескінченні весілля,Заснуло курча в гущині бур’янів,Лягає туман на поділля.Подрібнений жар на черені зітлів,В печі – паляниці рум’яні.Вертають дівчата додому з полів,Від втоми і пахощів п’яні. Як подих свіжого, теплого, східного вітру - цикл поезій « Несподіваний дзвінок із Баку». Екзотична природа Сходу, Кавказькі гори, море, красені верблюди, звичаї та обряди азербайджанців - сюжети поетичних розповідей Галини Григорівни. їй сподобався цей край ще під час першої зустрічі із ним, у кінці 80-х років. «Все оточення - від незвичного пейзажу до зовнішнього вигляду місцевих жителів - здавалося суцільною екзотикою. Ті перші враження, які з часом набули більш широких масштабів, залишилися на все життя. Через багато років відновивши втрачені зв'язки з добрими приятелями - азербайджанською родиною із сусіднього з військовим містечком села Хидирли і почувши згодом у телефонній слухавці голос з азербайджанським акцентом, я вдруге пережила знайомі емоції.» Так з'явився перший вірш « Дзвінок із Баку», який відкрив новий цикл « Закавказзя в спогадах українки».Вірш « Дзвінок із Баку» Спливли роки із пам'яті безодні(Дарунок долі на моїм віку),Коли почула в трубці телефоннійЗнайомий голос друга із Баку.Перетинали всяк мої дорогиТой загадковий Схід із краю в край.Здавалось часом - світ забутий Богом,Та раптом зовсім поруч - справжній рай!Було: пустельний вітер шарпав душу,Волав під сонцем кам'янистий кряж,КидАли хвилі Каспію на сушуСльозини нафти на піщаний пляж.А в той же час у тихій ЛенкораніПухким вінцем акації цвіли,Гойдались райські птахи на ліані,Густі плющі дерева заплели.Ділились тінню вікові чинари,Стікали медом дині й кавуни,Рясніли щедро фруктами базариІ кликав пряний запах чайхани.Не знаю я, коли ще доведетьсяМені відвідать той гостинний край.Дізнатись, як вам в тім раю живетьсяМої близькі, Самая й Агадай. Своєрідну красу далекої землі, поетеса вбачає у всьому: у сході сонця, хвилях Каспійського моря, роздоллі гірських луків, стриманій та граційній ході верблюдів. Ці ліричні сюжети є справжнім чудовим східним подарунком автора своїм читачам. А ще один подарунок - це ілюстрації до поезій, які прекрасно виконала юна художниця - внучка Галини Григорівни Настя Панченко.Вірш «Схід сонця»,Зі стрімкого мінаретуПрочитав мулла намаз.Запитав у сонця злету,Вдарив ранок в срібний таз.В синім тлі голівка сируЗникла з зоряним ковшем.Покотилось із тандируСонце теплим лавашем.Сонно мружиться на дечкахПомаранчевий урюк.Відізвалися овечки,Забажав вівса віслюк.Заскрипіли вікна, двері -Стуки, грюки, дзень-дзелень!В буркітливій атмосферіРозпочався новий день Вірш « Караван на магістралі» Крізь марево не видно, в чому річ:На магістралі скупчились машини,Круті авто тулились до узбіч,Лишали слід від гальмування шини.Живий пейзаж, чи міражів обман?Із вікон повисовувались люди.Перетинав дорогу караван,Тримали гордо голови верблюди.З прадавніх літ - в вік сотових мереж,В шалений рок - від звуків менестрелівНа фоні нафтових ребристих вежПливли асфальтом кораблі пустелі.Верблюдів чемно пропускав експрес -Заворожила стриманність і грація.І гальмував у захваті прогрес,Котилася в кювет цивілізація. Цікавими є погляди Галини Литовченко на традиції та звичаї народів Закавказзя, їх відносини між собою та ставлення до інших народів, особливості їх світосприйняття. Виявляється, між українцями та азербайджанцями є багато спільного.Вірш « Сусіди»Сусіда мій стрункий, немов бамбук.І в мене не зіпсована осанка.Йому пасує білий архалук,Мені яскрава личить вишиванка.Глухих між нами не існує брам -Розділені садиби перелазом.Мою родИну кличе на Байрам,З його - Великдень зустрічаєм разом.Щодня частує вістками зі ЗМІ,Я пригощаю у спекоту квасом.Радіє він, що знаю Нізамі,Мені вгодив, цитуючи Тараса.Зі слів сусіда я - його баджі*,Я, відповідно, зву сусіда братом.Коли із ним зустрінусь на межі,Завжди цікаве є що розказати.Летять із вікон репліки меткіЗ обох боків у наші рівні спини.То із своїх насиджених кутківЖартують ревно наші половини.* - сестра по азербайджанськи.Вірш «Фігове варення» Коли сонцем баштан переповниться,А з овечок покапає жир,У садах дозріває смоковниця,Вона ж - фіга, вона ж - і інжир.Генетично - мені рідне салоІ нудьгую за вишнями я,Але все ж від життя не відстала,Пахне фігами хата й моя.Поважали смоковницю стоїки,Простолюдини і королі.Вже готові до розливу слоїкиЙ на моєму кухоннім столі.А про вишні - тут тільки розмови...Гарний фіги дають урожай!З екзотичним варенням фі...рмовимПодаватиму милому чай.Вірш « Помазання хною» (Весільний обряд)Наготові і тар, і сурна,Заблищали свічки у дзеркалах,Для обряду запарена хнаІ пора сумувати настала.Якщо вдосталь зітхання і слізВ дівич-вечір у батьківській хаті – Принесе щастя-доленька візДіточок і добра молодятам.І весільної пісні мотивПлине хвилею тихо сумною.Починають дружки «хна йахти» - Традиційне помазання хною.Відведе золотиста трава,Негаразди за море вітрилом,Від недоброго ока схова – В ній магічна тамується сила. Миють подруги хною косу, Розмальовують пальці й долоні, Ронить щедро матуся росу, Щастя зичить красунечці доні. Дуже важко залишати місця, з якими пов'язані приємні спогади, дуже важко розлучатися з краєм, який залишив гарний слід у душі. Тому зустрічі з ним завжди є радісними і пам'ятними. Це доводить і лірична героїня поезії «Нічним авіарейсом до Баку».Вірш «Нічним авіарейсом до Баку» Ступлю на трап із борту літакаВ палкі обійми оксамиту ночі.І закружля феєрія п`янкаУ хвилях снів і спогадів дівочих.Вдихну знайомий теплий ароматМорської нафти із солоним бризомІ, певно, кине пам`ять компроматЯкимсь новим вигадливим сюрпризом.Із поцілунком ночі на щоціВід двигунів пронизливого свистуЩаслива із валізою в руціПройду неспішно коридор таксистів.І у кареті, поданій мені,Де шлях освітить місяць круглолиций,Я до твоїх привабливих вогнівПомчу на зустріч, зоряна столице.Нехай слова поглинули роки,Пробіл лишили в мовнім арсеналі,Тебе я знову зватиму Баки -Так, як звучить ім`я в оригіналі. Хтось із мудрих сказав, що « ніжність - це коли все в міру: звуки - неголосні, кольори - м'які, доторки - легкі й ласкаві, емоції - спокійні». Улюблениця поетів, вона не сприймає трибун і завжди оповита романтичним шлейфом таємничості. Про поезію Г.Г.Литовченко хочеться сказати, що вона, в першу чергу, ніжна, мила й дорога нашому серцю, сповнена любові й тепла. Коли її читаєш чи слухаєш, сам стаєш добрішим. Галина Григорівна - надзвичайна людина, вона сприймає світ, як дарунок, вона охоче ділиться ним з іншими, вона й живе заради інших. Тож хай ніжності її серця вистачає на всіх,хай добро, подароване нею, повертається сторицею, хай успішним будуть усі її починання. Література:Литовченко Г.Г. Лаванда на спомин. - Сімферополь: «Таврія», 2009. – 60 с.Литовченко Г.Г. Не займай мене, осене… - Сімферополь: «Таврія», 2009 . – 72 с.Литовченко Г.Г. Шовком вишиті мережки: Поезія. – Луганськ: Книжковий світ, 2011.- 123с.Відкриваємо нові імена: Галина Литовченко {Текст} // Гол. Вол-ни. – 2010. – 17 квіт. - (№30) Домівка рідна кличе в гості знову…// Гол. Вол-ни. – 2010. – 12 червн. (№ 47) Матеріал підготувала: Н.І.Луценко, завідуюча Рудосільською філією Володарської РБСВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМАВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ Серія «Володарщина літературна.»Квітникова поезія М.ПознанськоїЛітературно-музична година до 95-річчя від дня народження М.А.ПознанськоїЗ досвіду роботи Гайворонської філії Володарської РБСВолодарка, 2013 Мета : познайомити дітей із творчістю Марії Познанської, розкрити красу її пейзажної лірики; виховувати почуття любові до рідної землі, природи, навчати любити й оберігати її, бачити її неповторну красу; удосконалювати навички виразного читання художніх творів; повторити відомості про художні засоби мови. Обладнання: літературна карта Володарщини, портрет Марії Познанської, збірки її творів, репродукції картин І. Левітана "Березень", І. Остроухова "Рання весна", І. Шишкіна "Зима", малюнки учнів, записи "Вальс квітів", "Пори року " П. Чайковського. Підготовка до заходу: випереджаючі індивідуальні завдання (вивчити вірші напам’ять, визначити у них художні засоби; скласти кросворд про художні засоби мови. Ведучий. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це дороге серцю. Ні з чим незрівнянна природа рідного краю. Ведуча. Природа і Вітчизна - невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, сонячний сосновий бір, суничні галявини, безмежне поле золотих колосків, стежина до рідного дому, по якій, здається, не йдеш, а летиш, неначе птах ... Ведучий, Таким чарівним куточком для Марії Познанської, відомої дитячої письменниці , лауреата премії імені Лесі Українки, була верба, що похилилася над самою водою, поле, як те море широке, яке вона бачила щодня в рідному селі Петрашівка Володарського району на Київщині. Учениця виконує роль Марії Познанської. Ще змалку я дуже любила природу. Ніби зачарована зупинялася десь на лузі, у полі чи на лісовій галявині, серед хлібів, квітів і трав і не могла надивитися на ту красу, наслухатися співу пташок, шелесту вітру. Вдивляючись у чарівні барви, вслухаючись у мелодію звуків, починала римувати невправні пісні, підбирала до них " голос "і тайкома наспівувала подружкам, соромлячись сказати, що придумала їх сама. А ще змалку зачарували мене вірші Кобзаря. За городом стояв у нас крислатий столітній дуб. Безліч разів прибігала я до нього з надією побачити Причинну або поплакати над долею скривдженої Катерини. Не густо було книжок у батьківській хаті: географія, старенький буквар без початку і кінця ... Але "Кобзар" таки був! Тож "розуміть прекрасне, друзі, Ведуча. Коли Марії виповнилося 15 років, вона закінчила школу-семирічку і почала працювати в ланці, що вирощувала цукрові буряки. Пораючись біля землі, дівчина мріяла стати письменницею, але для цього їй бракувало знань, тому і сіла за підручники. Вечорами поринала в книжки, а вранці бігла на поле. Ведучий. Успішно склала вступні іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму і стала студенткою. Саме тоді у місцевій газеті з’явився її перший вірш, коротенький, вміщений на останній сторінці. Можливо, він і не привернув увагу читачів, але той день був справжнім святом для майбутньої поетеси: вона вперше побачила своє слово надрукованим. Ведуча. І ще дві події з життя Марії Познанської майже збіглися у часі: вона стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педінституту ( 1945 р. ), а через рік вийшла у світ перша збірка її поезій для дітей "Мій квітник ". А благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина. Учениця виконує роль Марії Познанської. Було це в 1946 році. Кілька молодих поетів - початківців, серед яких була і я, зібралися в Спілці письменників на літературний звіт. Головував на тому вечорі Павло Григорович Тичина. Він зацікавився моїми віршами, розпитав, звідки я родом, де вчуся, і запросив до себе додому, наказавши принести все, що написала. Свої вірші я старанно переписала у чистий зошит і понесла видатному поетові. Людяний, делікатний, уважний, Павло Григорович розібрав кожний вірш, по-дружньому порадив дещо доробити, дещо обережно виправив сам і дав рукописові "путівку в життя ". Ведучий. Після виходу збірки молоду поетесу одразу помітили і літературні знавці і малі читачі. "Не віриться, що Марія Познанська - новачок, початківець у літературі, - писав відомий російський поет К. Чуковський у "Літературній газеті " у статті "Удача й надія ". - У неї зрілий, упевнений смак і такий ступінь майстерності, який набувається тільки досвідом ". Відтоді нелегка літературна праця стала основною професією Марії Познанської. Ведуча. Визнаною дитячою письменницею вона стала на початку п’ятдесятих років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: "Любій малечі про серйозні речі", "Чим пахне коровай ?", "Про золоті руки ", " Асканія-Нова", "Про білий халат і наших малят" та інші. Бібліотекар. Її вірші ніжні і пристрасні, задушевні і мелодійні, пройняті чарівною безпосередністю і щирим почуттям. Їх люблять діти, вони легко читаються і запам’ятовуються. Можна сказати, що це твори, які не старіють. Ось і я пам’ятаю з дитинства віршик „Здрастуй , сонечко!”, думаю, що і ви його знаєте. Я всміхаюсь сонечку: - Здрастуй, золоте! Я всміхаюсь квітоньці - Хай вона цвіте! Я всміхаюсь дощику: - Лийся, мов з відра! Друзям усміхаюся - Зичу їм добра! Бібліотекар. На сьогоднішньому уроці ми познайомимося із пейзажною лірикою Марії Познанської. Вона написала багато поезій про чарівну красу природи рідного краю, про привабливість її в усі пори року. Особливо багато чарівних рядків присвятила весні - найкращій порі, яку ми найбільше любимо. Звучить фрагмент із музики П. Чайковського "Пори року". Учень. Весна Ще по ярах біліє сніг І спить озимина, Та вже з гори струмок побіг, - До нас прийшла весна. Землі торкнулася крилом - Промінням золотим, І враз повіяло теплом Над лісом молодим. Немовби в синьому вінку Галява між дубів: То квітнуть проліски в ліску І синій сон розцвів. Бібліотекар. Весна... Скільки радісних і неповторних подій у нашому житті пов’язано з нею! Скільки думок і мрій, натхненних порівнянь приходить до нас з весною. Ще біліє сніг, з відлигами чергуються морози, а під сніговою ковдрою вже пробуджується нове життя. І ось з'являються посланці зеленоокої Весни. Це проліски - провісники тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Недарма у народі їх називають квітами надії. Завдяки своїй красі і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння, проліски майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і потребують охорони. Учень. Пісня проліска Я - перша квіточка весни, Я - пролісковий цвіт, Я пережив зимові сни І знов родивсь на світ. У мене очі голубі, Такі, як неба синь. Росту між кленів і дубів, Люблю і сонце, й тінь. Зелені рученьки мої Листочками зовуть. Я полюбив ліси й гаї, Живу я здавна тут. І вірю: люблять всі мене, Як весну золоту, Бо знають, що зима мине,Бібліотекар. З теплим промінням весняного вітру приходить у душу радість, пробуджуються найкращі людські почуття, особливо тоді, коли з далеких країв повертаються журавлі. У високому синьому небі чується їхня мелодійна пісня. За народними повір'ями ці птахи несуть на своїх крилах весну, життя, радість, щастя. Як не замилуватися ними? Зачаровано здіймаємо руки вгору і задивляємося в небесну блакить. Учень. Журавлики Це хто курличе уночі І на самім світанку? Летять журавликів ключі, Виспівують веснянку: - Курли-курли, курли-курли! Щасливі та веселі, Ми знову в край наш прибули До рідної оселі! -Скажіть, журавлики, скажіть - Так важко вам летіти! Чому б у вирії не жить І весноньку і літо? - Курли-курли, курли -курли! Забудемо про втому. Та ми б і жити не змогли, Щоб не летіть додому. Бібліотекар. Взимку на чужині жив і соловейко та, повернувшись до рідного краю, співає десь там на калині "про сонце й хмаринку, про любу Вкраїну". Учень. Співай, соловейку! Аж гнеться калина від співу дзвінкого! Це хто там співає? Не видно нікого. Погляньте пильніш у калину рясну: Ото соловейко стрічає весну. Щебече, витьохкує, срібно сміється. І де стільки сили у нього береться! Такий же маленький, а як він співа, Немовби до нас вимовляє слова. Співа соловейко про сонце й хмаринку, Про любу Вкраїну , що квітне в барвінку . А нам не наслухатись гарних пісень, В садок під калину приходим щодень. І дуже ми вдячні маленькій пташині. Хоча вона взимку жила на чужині, Та пісню принесла у рідний свій край ... Бібліотекар. Та ось юна весна ніби подорослішала і перетворилася на неповторну красуню у зеленому вбранні. Змахнула вона рукавом - і все навколо залила повінь, зелена повінь листу. Учень. Зелена повінь. Гей, розлилась по селу і по місту Повінь зелена з зеленого листу! Наче у річці весняна вода, Грає, вирує верба молода. Зашумували на вулиці клени, - Вулиця тоне у листі зеленім. Зашумували в дворах явори, - В листі усі потонули двори ... Повінь зелена гуляє навкруг, Хвилю свою покотила й на луг, Вже он дістала до лісу й до гаю. Як я туди доберуся - не знаю. Сяду у човник, мабуть, при вітрилі, Так і пливтиму по листячку - хвилі. Бібліотекар. Травень у лісі - святкова пора. Саме в травні зацвітають конвалії. Український фольклор розповідає, що ці подібні до перлин зірочки і є застиглим щасливим сміхом лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість кохання.Учень. ( Під музику П . Чайковського "Вальс квітів") Конвалії Із зеленої сорочки, Що зіткав весною гай, Білі дивляться дзвіночки. Як зовуть їх - угадай. Це конвалії у гаї На галявині цвітуть. І ніде, ніде немає Кращих квіточок, мабуть. В них так пахощів багато, Цвіту свіжого, роси. Хай ростуть, не буду рвати, - Шкода їхньої краси! Бібліотекар. Діти, пам’ятайте, що ця чудова квіточка, яку називають "лілея долин", зараз знаходиться на межі винищення і занесена до Червоної книги. У молоду яскраву зелень пізньої весни непомітно вплітаються барви раннього літа. Наприкінці червня на лісових галявинах грайливо виглядають з-під листочків напоєні й прогріті літнім сонячним промінням смачні і цілющі ягоди суниць, запаморочливо пахне достигаюча малина, а стиглі соковиті вишні усміхаються, підморгують, ніби просяться скуштувати. Учень. Червень В золотій хустинці Дорогі гостинці Червень нам приніс. Гляньте, як суниці В лісі на травиці Розсипає скрізь! Налилися вишні Соковиті, пишні. Пшениці шумлять. Червень нам співає Весело над гаєм, Кличе в гай гулять. І мені здається - Все навкруг сміється: Луки, гай, ріка ... Я ловлю в долоні Сонечко червоне, -Бібліотекар. Гарно у лісі і на лузі влітку! Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків, червоніють ажурні гвоздички, квітує особливо мила нам, ніжна і чиста, скромна квіточка - ромашка. У неї білосніжні пелюстки, а осердя - неначе золоте. Учень. Ромашка На стрункій високій ніжці Біля річки на лужку, У хустинці - білосніжці Стрів я квітоньку таку. Ясним оком жовтуватим Усміхалася мені. Я хотів її зірвати, А бджола сказала: "Ні!" Бібліотекар. Кожному з вас доводилося спостерігати дощ влітку, і ви пам’ятаєте, з яким нетерпінням і люди, і вся спрагла природа чекає хмаринок, які несуть його. Учень. Хмарка З далекого моря занесло хмарину, - Приніс її вітер, підгонив у спину. Стомилась, заплакала хмаронька та І сльози свої пролила на жита, На гай, на долини - Сльозини -перлини. Не стало, не стало у небі хмарини ... А ми засміялись, бо зелено скрізь. І весело стало від хмарчиних сліз!Бібліотекар. Сльози хмарини несуть урожай, "поле прокидається вранці на зорі, колос наливається о такій порі". Учень. ( Фрагмент музики П. Чайковського " Пори року") Липень Поглянь, як золотіють липи! То цвіт рясніє на гіллі. До нас прийшов смуглявий липень В новім солом’янім брилі. Це жито липневі у полі Дало соломи на бриля ... Прив’яло листя на тополі. Від спеки аж пашить земля! А липень сипле й сипле стріли - Рожево-жовті промінці. Уже стоять жита доспілі І достигають пшениці. Бібліотекар. Приходить журлива пора прощання з красним літечком. Чарівниця-осінь починає розвішувати на гілках перші золоті дукати багряного листя. Учень.( Під музику П . Чайковського "Пори року ", фрагмент про осінь) Скоро прийде осінь золота Покосили пшениці й жита І незчулись, як минуло літо! Скоро прийде осінь золота, Молоде зійде зелене жито. На м'якій розпушеній ріллі Буде жито килимом лежати ... Вже летять за море журавлі, - Їх виходим вранці проводжати. Зажурились квіти неспроста: На світанку впали роси білі. Скоро прийде осінь золота Жовкне листя у саду на гіллі. Бібліотекар. Природа на прощальний банкет одягає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір грою казкових фарб. В кришталево-прозорому небі сумно курличуть журавлі, прощаються з рідним краєм, відлітаючи "у вирій далекий ". Учень. Журавлі летять Журавлі летять, курличуть, Шлють останнє "прощавай!" Літечко з собою кличуть, Забирають в теплий край. Ой, як жалко мені літа І журавликів моїх! Та не буду я тужити, Бо весною стріну їх. Бібліотекар. Марія Познанська - талановитий лірик, неперевершений майстер чарівного слова . Змальовуючи природу, вона використовує багатство художніх засобів, епітетів, порівнянь, уособлень, різні художні деталі. Все це скарби образної мови, якими майстерно володіла поетеса. Зараз ми попробуємо довести це твердження. Вашим домашнім завданням було повторити художні засоби мови, які ви вивчали, і знайти їх у вивчених напам'ять віршах. Розгадування кросворду про художні засоби мови. 1. Художній вислів, у якому один предмет чи явище зіставляється з іншим, чимось на нього схожим. 2. Художнє означення. 3. Зображення предметів та явищ як живих істот. 4. Образотворчі засоби мови, що ґрунтуються на вживанні слів у переносному значенні.Бібліотекар. Перевіримо, які художні засоби знайшли ви у віршах Марії Познанської. Відповіді учнів. ( Епітети: золоте проміння сонця ("Весна" ), зелені рученьки проліска ("Пісня проліска"), золота весна, зелена повінь ("Зелена повінь"), зелена сорочка гаю ("Конвалії"), золота хустина, соковиті пишні вишні, сонечко червоне ("Червень"), струнка висока ніжка, хустинка - білосніжка ("Ромашка"), смуглявий липень ("Липень"); порівняння: соловейко співає, немовби до нас вимовляє слова ("Співай, соловейку!") ,наче у річці весняна вода, грає, вирує верба молода; уособлення: спить озимина, струмок побіг, прийшла весна ("Весна"), ключі журавлів виспівують веснянку ("Журавлики"), соловейко стрічає весну, соловейко приніс пісню у рідний свій край ("Співай, соловейку!"), вулиця тоне у листі зеленім, повінь зелена гуляє навкруг ("Зелена повінь "), гай зіткав зелену сорочку, білі дивляться дзвіночки ("Конвалії "), червень розсипає скрізь суниці, все навкруг сміється, червень нам співає, кличе в гай гулять ("Червень "), журавлі кличуть з собою літо, забирають у теплий край ("Журавлі летять "), скоро прийде осінь золота, зажурились квіти, впали роси білі ("Скоро прийде осінь золота "), хмарка стомилась, заплакала, приніс вітер хмарку ("Хмарка "), ромашка усміхалась ясним оком жовтуватим, бджола сказала ("Ромашка "), жито липневі дало соломи на бриля, липень сипле й сипле стріли ("Липень "). Бібліотекар. Перед вами репродукції картин відомих художників Левітана, Шишкіна, Остроухова. Що спільного, а що відмінного у них і в поезіях Марії Познанської? Відповіді учнів: ( І на картинах, і в поезіях зображено природу; і художники, і поетеса уміють знаходити красу у найнепримітніших закутках рідної природи; поетеса змальовує пейзаж художніми засобами, а митці - фарбами). Бібліотекар. Вірші Марії Познанської дуже популярні серед дітвори. Надіюсь, сподобались вони і вам. Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, бути щирішим, добрішим на вдачу, чутливішим до краси. Й хоча поетеси уже немає на світі, її вірші не старіють, бо написані вони молодо й пристрасно, із справжньою любов'ю до дітей.Матеріал підготувала: Н.В.Буртан, завідуюча Гайворонською філією Володарської РБСВолодарська центральна районна бібліотека Відділ методичної та бібліографічної роботи“Я розчиняю навстіж своє серце,І в світ пливуть найкращі почуття. “Поетичний вернісаж(До 75 – річчя від дня народження А. Ф. Михайлевського)Володарка,2013Наш земляк Антон Михайлевський – поет, прозаїк, публіцист 27 вересня відзначив своє 70-річчя від дня народження.Зі слів автора: «Ювілей – не просто слушна нагода переобтяжити себе спогадами, а насамперед звітувати перед самим собою і земляками про те, що зроблено за довгі роки творчої роботи.Зроблено, з одного боку, ніби й небагато. А з другого, якщо врахувати те, що я увесь час працював у військових газетах з 9-ї ранку і до пізнього вечора, то не так уже й мало: написав 30 книг, із них видав друком 25 у видавництвах Києва і Одеси. Серед них «Червоні полігони», «Гартова пісня», «Подарунок білого місяця», «Вечір віку», «Півонія з чаші землі», романи «Ночі Куїнджі», «Останні солдати імперії», «Мелодії дальніх околиць», повісті «На екваторі місяця», «Кочове життя», «Комендатура», «Діти Іуди», «Салаги», збірка авторизованих перекладів «Хрустальнаяпеснялюбви», книга нарисів «Камнимоейродины», дві книги оповідань «Дорога через Рось» і «Запах кленового листя». Він – член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської літературної премії ім. К.Паустовського, міської премії «Твої імена, Одесо», заслужений працівник культури України.Народився Антон Флоріанович у воєнному 1943 році в селі Лобачів в родині колгоспників. Село відоме своєю красою, чудовою природою, історичним минулим. Іще малюком Антон любив бігати до лісу, роздивлявся кожне деревце, кожен кущик, травинку. «Коли мені потрібно було укласти ладком думки, набути душевної рівноваги, зазвичай йшов через перегачене гирло річки у ті далекі поля і вони мені дарували полегкість». І, мабуть,ще тоді в його душі зароджувались задатки поета.Зі слів автора «Жили ми у селі Лобачеві, усі без винятку, бідно: до глибокої осені ходили до школи босими, бо не було в що взутися, а взимку взагалі пропускали уроки, бо не мали чобіт. Вранці в школі нам давали гарячі сніданки: скибку хліба і суп, щоб не падали в обморок від голоду. Втім учили нас добре. А ось за що учителі били, до цього часу не збагну. Можна було одержати доброго ляпаса за те, що повернувся до товариша за чорнилом. Що там було бити: шкіра та кістки. Певне, спрацьовувала воєнна жорстокість? Усі ті ляпаси давно відболіли, і я не маю зла на учителів – пухом їм земля. Все одно ми були щасливими, читали багато книжок, жили в гармонії з природою. Наше дитинство пахло землею і вишнями, на жаль, опісля – цупким асфальтом, і це гірше.Мені увесь час хотілося кимось стати. Десь уже в шостому класі я знав, що буду журналістом і просив учителів не мучити мене математикою. На той час я знав напам”ять п”ять томів Єсеніна і кілька тисяч віршів своїх і чужих, причому ніколи їх не вчив – просто читав, і вони самі запам”ятовувались.»З часом батьки з дітьми переїхали до Володарки і Антон засумував, бо безмежно любив свій Лобачів, « бо це моя, найкраща в світі земля, ймення якій – маленька батьківщина.»Із одного села у інше мене пересадили –Я ж не прийнявсь…Спасибі, Володарко, тобі за воду,За кожну жменю твоїх ягід,За білі стіни маслозаводу –Твоїм я стати не зміг.Мамо, поклич мене на вечерю,Я приїду до тебе здаля.Той пісок на околиці Лобачева –Рідна моя земля.Світиться вечір, як вино на винос.Пригнувшись, біжать сади,Центр Батьківщини там,Де родивсь і виріс,-Тягне туди.В 1961 році він закінчив в Володарці середню школу, в 1967 р. – факультет журналістики Львівського Вищого військово – політичного училища. Працював кореспондентом газет у Забайкаллі, Закавказзі, групі радянських військ у Німеччині. Військове звання – полковник. Але душею він завжди був у рідному краї, бо любив його до нестями.Наїздивсь,надумавсь, набачився див,А враження – ніби мене обікрали…Я батьківську хату назад відкупивІ знову живу у полях мого краю.Тут місяць крізь ніч пролетить наче диск,Та ще моя річка тече по спіраліНа круги своя – і я вдруге родивсьІ знову земля піді мною співає.У своїй поезії він оспівує свою маленьку батьківщину, природу рідного краю.Годинами сиджу над Россю,Дивлюся, як тече рікаІ знов купається в ній осінь,Співає й плаче осока.Простори стеляться великіДо дальніх сіл і хуторів –Оце мої найкращі ліки,Щоб більш ніколи не хворів.Лікує вітер жестом магаПлакун – трава і споришіІ наступає рівновага –Така цілюща для душі.Глибоким сумом наповнені рядки поезії Антона Михайлевського присвячені матері, якої немає на цій землі. Мати, батько, рідна земля – ці поняття для нього невіддільні.Полив’яний глечик.Зоря вечорова над ним.Світи мені, тишо, і сійсь за мої виднокола,Здалося мені, що вернувсь я додому малим,Де роси течуть, як густе молоко захололе.Розвіявсь по небу задумливий гелгіт гусей.Летять вони далі – над берегом стало їм тісно.А де моя мама? Он відра з водою несе,А вечір за нею навшпиньках несе коромисло.А мама копала в полях буряки,Квітки висилала в конвертах червоні,Щоб сину розлуки були не важкіІ щоб не важкі були сину погони.Я в неї ніколи дорослим не був,Для неї хлопям я гасаю по світі.Приснилося, пише, що в ніч голубуЯсним колоском засвітився я в житі.Я став забувати як пахне рілля,Як бджоли гудуть біля маминих вікон.Та отчий сповиток ясніє здаля,В мені пелюстками цвістиме довіку. Поезія А.Михайлевського пронизана рядками патріотизму, багато його віршів присвячені тим, хто захищав рідну землю і тим, хто залишився в ній лежати.Холодні зорі падають на хату,Тремтять вони, як сльози без вини,Володарко , поклич своїх солдатів,Верни назад з великої війни.Вони прийдуть повзводно і поротноЗ далеких гір, з осяяних морів,Вони прийдуть і стануть на порогах.Обнімуть білий світ і матерів.— А як вас звать!— Іванко я... Володя я...— А я давно вже вбитий. Я забув...Володарка, Володарка, Володарка,Давала ж ти їм зоряну судьбу.Хай спиться їм під Віднем і під Прагою,І під Берліном хай їм спиться теж,І хай над світом сонце сходить з правдою,А не з трагічним відблиском пожеж.СПАЛЕНЕСЕЛОМов м'ячем хтось ударив у штангу.Не попав.Там усе зацвіло.Загубилось на картах ГенштабуІ моє другорядне село.Ні у яких не значиться звітах.Тільки свічка горить на Різдво.У дрімучих лісах воно звите –Це з хатин і черешень гніздо.Від добра не буває оскоми,(ми любили село від душі).У загрозливу пору військовуВороги і його віднайшли.В епіцентрі вселенського горяМи, напевне, і досі живем.Все село тоді за непокоруПокарали великим вогнем.І під небо, що кольору хакі,У годину вишень золотуВсіх зігнали в солом'яну хатуЙ підпалили хатину оту...Вибач, земле, що я туди лину,Хоч не раз поплатився за це.У селі, що у темних ялинах,Всіх спалили фашисти живцем.І кричали в лісах полуниці,Як прикладами били по склі.Залишились в живих одиниціУ забутому Богом селі.А опісля не так тут світало.І не так голосили жита.І нещасний колгоспик назвалиДуже лагідно "Нове життя".Та були ті хатини, як нори.І нестатки обсіли столи.Те життя...Та яке воно нове?Відживали ми, а не жили.Пам'ятаю, від голоду пухлиІ від когось чекали когось.Бідували аж поки не рухнувУ провалля епохи колгосп.Вже цікавлять мене не масштаби,А минуле й теперішнє зло.Загубилось на карті ГенштабуІ моє другорядне село... Довелося йому побувати і у афганських кишлаках, і у чорнобильській відчуженій зоні.Гримлять, гримлять військові барабани,Маскує власну музику оркестрГорять вогні в горах АфганістануМигає золотий південний хрест.Однаково нам котять ріки водуОдна у нас судьба тоді, однаКоли під дахом братнього народуГримить неоголошена війна.Хоч синь над землею прозора,Димлять полинами поля.Четверта чорнобильська зонаДавно уже хвора земля.І як нам оце пережити?(Чорнобиль – це рана в роки)Кричить перепілка у житя,Що діточки в неї сліпі… «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», - писала українська поетеса Ліна Костенко. Саме такою неповторністю в літературному світі є поезія Антона Михайлевського – нашого талановитого земляка, адже мовою вірша він розмірковує про вічні цінності людського життя: гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро, благородство і честь, кохання, порядність, віра в краще майбутнє країни і народу.Я все одно уже не згинуНе зникну і не пропадуСвою вишневу УкраїнуЯ їв чорнім космосі знайду.Я їй постукаю із вируВ тім місці, де тече ДніпроУвесь я зітканий із віриВ її добро. Антон Михайлевський не лише поет. Він надрукував свої прозові романи «Останні солдати імперії», «Ночі Куїнджі», «Дорога через Рось», «При светефакелов», написав автобіографічний роман «Мелодії дальніх околиць». В романі «Мелодії дальніх околиць» автор розкрив великий відрізок історії: прихопив смутну добу Сталіна, потім Хрущова, Брежнєва, Горбачова, працював у колгоспі, служив кадровим офіцером в Групі радянських військ у Німеччині. Ці епохи – уже історія. Ще без вагань можна назвати цю книгу історією Володарщини. Тут і Голодомор (з розповідей очевидців) і події Великої Вітчизняної. Тут і життя в колгоспах, де людині не набагато легше жилося, аніж за часів кріпацтва – тяжка праця та мізерні трудодні. Тут і сучасність. Книга «КамнимоейРодины» була написана і видана російською мовою. Це переважно дорожні нариси про Сахалін, Байкал, Синайський півострів, про такі країни як Єгипет, Йорданія, Палестина, Ізраїль. Частину книги складає публіцистика, написана з 1995 – по 2005 роки, автор описує ті куточки Землі, в яких сам побував як військовий кореспондент, чи просто як мандрівник. Володарщина – це прадавня земля, яка дає силу і наснагу багатьом майстрам слова. Серед них наш видатний земляк -Антон Михайлевський, котрий в даний час проживає в м.Одеса . Любов до України, до рідного краю виростає в його душі. В кожному слові відчувається єдність душі поета з травинкою, каменем, птахом у рідному краї.Наснилась моя ти єдинаКоли і не спав взагалі.Квітуча моя УкраїноПівонія в чаші землі.З тобою як човен з причалом,Як вічно з присягою полк…І шелестом весен прощальнимІ срібним шептанням тополь.Нема ні вини, ні провини,Ні зла на душі, ні гріха.Нехай же тебе, Україно,Обходить година лиха.Бо нікуди нам відлетітиВід чорних чорнобильських стінМолодша сестра Атлантиди,Хоч ти, ради Бога, не згинь. І ми, земляки і шанувальники його творчості, щиро вдячні за те, що Антон Михайлевський є справжнім патріотом, котрий завжди пам’ятає і цінує свою рідну батьківщину – Володарський край. Вдячні йому за оспівування нашого краю, за любов і відданість рідній землі. Зичимо йому міцного здоров’я, незгасного творчого вогника, довгих років життя.Список літератури:1. Михайлевський А. Гартована пісня: Поезії. - Одеса.:Маяк,1977.- 79с.2. Михайлевський А. Півонія в чаші землі: Поезії. - Одеса: Видавництво «Друк»,2002.-200с.3. Михайлевський А. Третє покоління: Вірші та поеми. – Одеса: Маяк, 1987.-128с.4. Михайлевський А. Україна в снігу: Вірші та поеми. – Одеса: «Друкарський дім»,2004.- 287с.5. Михайлевський А. Розливи рік [Текст] / А. Михайлевський//Голос Володарщини.- 2013. -24 вересня.- (№74)6. Миколаєнко В. А. Михайлевський. Там, де родивсь і виріс. [ Текст]. – Голос Володарщини. 2013, 25січня, №7. Мета: ознайомити з життям та творчістю нашого земляка письменника, поета, члена Спілки письменників України Антона Флоріановича Михайлевського (уродженця села Лобачів), розкрити красу його ліричних творів, які виховують патріотизм, почуття любові до життя, природи та людей, рідного краюМатеріал підготувала: Голуб Ю.М., бібліотекар відділу обслуговування Володарської ЦРСВідповідальна за випуск: Н.С.КошоваВолодарська районна бібліотечна системаВідділ методичної та бібліографічної роботиСерія «Володарщина літературна»Я ТАК ЛЮБЛЮ ЖИТТЯ Презентація збіркиМ.У. Драчука« Село і сонечко дитинства»З досвіду роботи Рудосільської філії Володарської РБСВолодарка, 2014Недарма в народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Тобто, талант, як правило, багатогранний.Про нашого гостя із упевненістю можна сказати, що має золоті руки, велике добре серце, прекрасну щиру душу, блискучий розум, чудовий голос. Він – майстер на всі руки, бо опанував кілька десятків професій, і ніжний поет – лірик, до безтями залюблений у рідне село і в Україну; він – блискучий майстер влучного гострого слівця, і натхненний творець, виконавець і популяризатор української пісні. А ще він – надзвичайно приємний і цікавий співрозмовник, справжній філософ і напрочуд хороша людина. Отож, сьогодні наш гість – поет, пісняр, гуморист, автор збірки « Село і сонечко дитинства» Микола Устимович Драчук.Я так люблю життя…» - саме цими рядками поезії Миколи Устимовича ми назвали сьогоднішню зустріч, бо кожне слово його зворушливих віршів струменить живою любов’ю до життя, людей, рідного краю. Тому й домінує вона у збірці – ота велика, всеохоплююча любов.Життя – безцінний дар.Співай йому осанну.То ж день цей проживи, немовби мить останню.Нехай же кожна мить, що промайне з тобою,Шепоче і бринить, і струменить любов’ю.Так, саме любов тримає нас у цьому світі, наповнює наші серця добротою і щирістю, допомагає бачити й розуміти прекрасне. Вона очищає людину духовно, облагороджує, робить її по – справжньому багатою і щасливою.До всіх з благанням лину я, з одним, лише з одним.Життя. Його хвилиною живім, радіймо з ним.Радіймо сонцю, зелені. Природа нам даєСумною чи веселою цю долю, яка є.І друзі й спілкування, і щастя нам ще мить.І мука, й біль кохання, що аж душа щемить.Бо вічність безконечна, не дасть нам каяття,То ж маймо те, що маємо на все наше життя.До всіх з благанням лину я, з одним, лише одним.Життя. Його хвилиною живім, радіймо ним.»Звісно, життя – прекрасне, але й надзвичайно складне. Лише той, хто зуміє осягти його сутність, пізнати всю складність, суперечливість і глибину, зможе прожити його достойно, і можливо, відповісти на питання, в чому ж суть і правда життя. Микола Устимович відповідає на це питання так: Цю філософію прожити, навчитись словом дорожити.Пізнати складність в почутті, щось зрозуміти у житті.І вірно світ цей оцінити, наполягати чи спинити.І брати менше, ніж давати і від життя не відставати.Це все роки життя несуть у цьому істина і суть.» Ліричний герой Миколи Драчука має своєрідну програму життя – долю. Шукаючи відповіді на складні питання сучасності, осмислюючи філософські істини, він приходить до висновку, що найголовніше для кожного з нас у житті – бути людиною: Якщо не чванитись надміру, в душі і в серці мати віру,І якщо совість не приспати, триматись Батьківщини – хати,Людей любити, поважати, людські гріхи вміти прощатиІ в суті мати щось єдине, то це все значить: ти – Людина! Ліричний герой поезій не лише по – філософськи осмислює життя та своє місце в ньому, він має тонку вразливу душу, його захоплює усе красиве, і він у захваті стверджує, що «…. не тільки хлібом живе людина. Бо гарні квіти – душі хлібина» А ще співає осанну барвистим квітам, райдузі – веселці, краплистому дощику, першому снігу, юній весні, зеленому лісу. Він відчуває себе частинкою природи, краплею Всесвіту. І щасливий тим, що поряд є споріднена душа, та половинка, без якої не те що жити, а й дихати важко. Хіба мають значення матеріальні статки, коли душа п’яніє від кохання і радіє кожній миті життя? В душі не став крутим, в душі ніби не бідний.Але щасливий тим, що я комусь потрібний.Моя в душі весна, дні теплі і прозорі.Як неба синь ясна, як в ночах сяють зорі.І можу й хочу я сказати « Моя рідна»Тобі потрібен я, і ти мені потрібна! Ніжні, трепетні інтонації інтимної лірики чергуються, переплітаються і співіснують з хвилюючими патріотичними рядками. « Село і сонечко дитинства» - так назвав свою поетичну збірку Микола Устимович, мотивом якої є любов до рідного краю, маленької батьківщини, людей.Ось я їду в село, де дитинство пройшло Все знайоме до болю.За той час заросло все, що пестило й гріло.Заросло й постаріло все, що в пам’яті снилось.Не таке. Все змінилось. Часом все поросло, а я їду в село.Рідне Руде Село назавжди увійшло в думки, серце й душу поета. Воно – частинка світу Миколи Устимовича, частинка його самого. Босі ноженята на колючій стерні, незабутні рудо сільські вечори, запашні м’які спориші – то все спогади дитинства, то все його колиска. « Душа летить, біжить, іде в твої двори, Село Руде».Сонце дитинства зігріває любов”ю до рідного краю, до маленької батьківщини. Справжнім патріотом є ліричний герой Миколи Устимовича, почуття якого з любові до малої батьківщини переростає у велику та непідробну любов до України: Хто родом із села, той патріот.Бо любить ту маленьку Батьківщину,Що відродила нас, весь наш народ, Всю нашу незбагненну Україну.Пророчими можна вважати рядки поета: « України ми діти, і печаль. І радіти нам з тобою довіку,Україно моя.І коли нас не стане, серця біль перестане,Все одно Україну пам’ятатиму я.»Надзвичайно багатою, справжньою краєзнавчою скарбницею є поетична збірка Миколи Драчука. Спогади про найрідніших і найближчих людей – маму й тата, про друзів і однокласників, пам'ять роду, любов – корінь усього сущого на землі, історичне минуле, погляди на життя людини й митця, непідробний патріотизм – це все знайшло відображення у ліричних поезіях, поемах, піснях Миколи Устимовича. Пишу вірші, що линуть від душі.У них слова, бо є душа жива…Снують думки, що з легкої руки.Вже день за днем кладуться сторінкиУ віршах цих і смуток і печаль,І сміх, і радість, і безмежна даль.І туга за минулим, що пройшло.І те,що з нами буде, що було.Десь не встигаю, ну а десь спішу.Та все таки пишу. І все таки пишу. Такий він, наш Микола Устимович, і в поезіях і в житті – щирий і відвертий, мудрий і добрий. Великий оптиміст, який заряджає невичерпною енергією, позитивними емоціями, гарним настроєм.Тонкий натхненний лірик, неперевершений пісняр, незмінний учасник пісенних колективів « Чорнобривці» та «Калинові дзвони», прекрасний байкар і гуморист. Та мабуть про свою творчість, свої успіхи, плани на майбутнє найкраще розповість сам автор. Мета:ознайомити з життям та творчістю нашого земляка поета, гумориста М.У.Драчука (народився у с. Руде Село) , розкрити красу його ліричних творів, які виховують почуття любові до життя, природи та людей, рідного краю.Матеріал підготувала: Н.І.Луценко, завідуюча Рудосільською філією Володарської РБСВідповідальна за випуск: Н.С.Кошова

Володарська районна бібліотечна система

Методично-бібліографічний відділ

Серія «Письменники Володарщини»

Година літературного краєзнавства

«Тепло любові на віки: В.Невінчана»

(до 90-річчя від дня народження української поетеси

Валентини Дмитрівни Невінчаної)

Володарка 2014

Оформлення залу:

Книжкова виставка «Наші поети-земляки: В.Невінчана»,

портрет В.Д.Невінчаної,

виставка-вернісаж репродукцій картин І.Айвазовського.

Коли розпочинаємо розмову про письменника, то обов’язково прагнемо відповісти на питання: з чого він, письменник, починався? Які першоджерела живили його талант? У своїх спогадах В.Невінчана з любов’ю говорить про Т.Шевченка, Лесю Українку, В.Сосюру, П.Тичину. Кожен із них по-своєму захоплював, схиляв до роздумів про життя і мистецтво. Конкретні відгомони творчості класиків знайшли місце у її поезії. Та є іще одне джерело, до якого постійно припадала поетеса. Це пісня. Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю.

На літературній ниві України Валентина Невінчана посіла місце талановитої поетеси, обдарованого лірика. Якось, прослухавши її поезії, відомий український поет Андрій Малишко зазначив: «У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок». І справді, її ліриці притаманні і акварельна прозорість, і пісенність, і душевне тепло.

Народилася Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року у селищі Володарка Київської області у сім’ї службовця. Тихоплинна річка Рось, кучеряві верби, що облямували її береги, розкішна природа навкруги з дитинства збуджували поетичні настрої.

Пшениці шепіт, гомін гаю,

Прозора Росі течія…

О, як тебе люблю-кохаю,

Мала вітчизнонько моя!

Моя Володарка преславна,

Початок снів, дитячих дум,

Дівоча пісня неугавна,

Кохання перше,

Ніжний сум…

Од тебе, люба, волошкова,

Мене далеко занесло.

Твоя ж травинка я шовкова,

Голубки сизої крило.

Мої отам ходили ноги,

Сліди лишились на Росі.

Звідтіль у світ ішли дороги

Й до тебе знов вертають всі

Родина перебивалась з води на хліб. Майбутній поетесі рано довелося зустрітися з труднощами: батько занедужав і Валя, що була старшою в родині, стала першою помічницею матері. Вчилася вона сумлінно. У тринадцять років вже була піонервожатою і відтоді визріло її бажання стати педагогом. Вона захоплювалась літературою, багато читала.

Незадовго до війни поступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Та після закінчення першого курсу довелося евакуюватись і пережити багато всього. Напівголодна, напівроздягнена йшла вона разом із біженцями на схід. Допомагала пораненим, дітям, людям похилого віку. Доїла корів, яких колгоспники гнали з окупованих областей, щоб не потрапили вони до фашистів.

Студентське життя відновилося в Казахстані. Воно було тяжким, студентам довелося долати і холод, і голод. Продовжувала своє навчання Валентина Невінчана в Об'єднаному університеті в м. Кизил-Орді.

Там же, на дорогах війни, Валя зустріла і свою долю. Її суджений йде на фронт, вона, разом з іншими студентами, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, здає кров для поранених і пише коханому в листах свої вірші.

Солдату

Не стихає віхола-метелиця,

Перехожих заміта сліди,

А моя дорога вдалеч стелиться,

Обганяє скорі поїзди.

Бачу вії, снігом припорошені,

І шинель, не зовсім по плечу…

І до тебе, рідного, хорошого,

Через дальні обрії лечу.

Стану в небі зіронькою чистою,

І тумани сніжні розмету,

Щоб ти міг, коханий, легко вистоять

На тривожнім бойовім посту.

На лісозаготівлі Валя травмувала ногу, довелося самій полежати в госпіталі. Та тільки почала загоюватися нога, вона вже ходила по палатах, писала бійцям листи до рідних, читала їм свої вірші. Згодом вона розповідала: "Власне, тоді я вперше і усвідомила, що я поетеса, що мої вірші комусь потрібні. Поранені охоче слухали і про кохання, і про рідну Україну. Я читала їм про річку Рось, про село, про квіти, і вони згадували свою рідну землю, свою рідну хату, своїх матерів і сестер, що потрапили у фашистську неволю. Кожному хотілось швидше видужати, щоб відвоювати у ворога свою рідну землю".

Спомин

Я гімнастерки не носила зроду,

І не була з солдатами в бою,

Засмучена, у час важкий відходу,

Лишила я Володарку свою.

Взяла вербички гілочку вологу,

«Кобзар» і хліб у вузлику твердий,

Та гривеники два, що на дорогу,

Віддав мені сивенький дід Гордій.

На Схід нас гнала лиховісна віхола:

Через воронки стернями щодня

Ішла тоді босоніж, а не їхала, -

Замурзане худеньке пташеня.

В далекому степу біля Саратова,

Мене так зігрівала в люті дні

Мала пожовкла фотокартка братова,

Що десь згорів у фронтовім вогні.

З дівчатами ходила до шпиталю,

Пораненим здавала кров свою.

Вони ж казали: «Не журися, Валю,

Ми вернемо Володарку твою…»

Їх голоси в мені живуть і досі:

Вони ж мої вертали береги

І касками черпали воду з Росі,

Яка в бою давала їм снаги.

Не маю орденів я ні медалі,

Але й моя кровиночка мала

В прифронтовому віддана шпиталі

Бійців аж до Берліна довела.

Відгомоніли фронтові дороги,

Та, як травневі зблискують вогні,

На вулицю, у свято Перемоги,

Не соромно виходити мені.

По закінченні війни Валя знову стає студенткою Київського університету: вона часто поєднує роботу з навчанням, допомагає матері, бере участь у громадському житті. Вона ніколи не стояла осторонь турбот своїх друзів, завжди в усьому першою поспішала на допомогу.

У студентські роки Валя багато пише про квіти, любов, вірність. Вірші її напрочуд співучі, мелодійні. Вона тонко чує слово, а через нього – і природу, й душу людську…

Всміхаються щодня мені левкої,

Тремтять ромашки в ніжній позолоті,

І я від тої щирості п’янкої

Крилатію, мов ластівка в польоті.

І промовляю тихо: «Любі квіти!

Спасибі вам за молодість і силу.

То ж ви вчите і плакати й радіти,

Любити отчу землю зорекрилу.

Хоч вас вітри полощуть кругойдучі,

Багатоцвітні! Посміхайтесь дзвінко!

Ростіть, як ломикамені на кручах,

Які скорила Леся Українка»

Як у народних піснях весна дає пісню солов’ям, так і в ліриці В.Невінчаної звучить соловейкове соло:

Соловейко аж заходиться,

Все виспівує: тьох, тьох!

Так завжди весною водиться,

Що він третій поміж двох.

Інтимні переживання подаюся у супроводі романтичної мрійливості,

що також робить лірику В.Невінчаної принадною. Проникливо, щиро, з тихою зажурою лине її сповідь-спогад, адресований сердечному другові пори сімнадцятиліття:

Хіба ж ти ніколи не мріяв:

(Вернися, студентська пора!)

Про милий, каштановий Київ

На схилах зелених Дніпра.

Закоханих нас Володимир

Від ока чужого беріг!

Ходили в сімнадцять туди ми,

Шукати найкращих доріг.

О, як же тоді їх багато

Стелилося в різні кінці!

Збирались їх разом шукати,-

Навіки – рука у руці.

Сімнадцятиріччя

Все дивлюся на дорогу,

На простори без меж.

В серці б’ється тривога:

Чом так довго не йдеш?

Вітер трави колише

І цілує чоло.

Зачарована тиша

Обгорнула село.

Чую легкії кроки –

Не прийти ж бо, не міг!

Юнь сімнадцяти років

Перейшла свій поріг.

1954 року В.Невінчана закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. Здійснилася її давня мрія стати педагогом. Працювала викладачем української мови і літератури в одній зі шкіл Херсона. Учні дуже любили її. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток, друкувала свої вірші у вчительських збірках "Перший заспів" та "Світанок".

В.Невінчана дуже любила професію вчителя, віддавалась їй повністю. Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити Херсонський обласний Будинок народної творчості. Працювала вона з великим завзяттям. У цей час багато їздила і писала. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку "Ластівки" (К.: Молодь, 1962). Любов до людини-трудівника, уславлення її величних подвигів - основні теми цієї збірки.

Я так люблю твої безмежні ниви,

Робочі руки, крапельками піт…

В любові вірна, в дружбі незрадлива,

Ти осягаєш правдою весь світ.

Зіллятись хочу з сонячним промінням,

Бо в нім велика життєва снага.

І серця неспокійного горіння

Віддать тобі, Вітчизно дорога.

Через рік у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла у світ окремою книжкою поема для дітей "Здрастуй, село".

1964 року Валентина Невінчана стала членом Спілки письменників України, очолила Сімферопольський Будинок народної творчості.

Валентина Дмитрівна не тільки писала вірші, вона ще й виступала з публіцистичними статтями.

У творчому доробку поетеси дві книжки видані в Криму. Перша -"Голубі дороги" (Сімферополь: Крим. 1967), друга - "Тепло любові на віки" (Сімферополь: Таврія, 1984). На превеликий жаль, не мала поетеса щастя побачити свою останню книжку.

4 березня 1981 року на 57-му році життя Валентини Невінчаної не стало.

Вона була поетесою, яка не претендувала на трибуну в особі "поета-горлана". Вона була тихоголоса, далека від мітингово-лозунгової закличності, але кращі її твори зачаровують читача. Вірші в неї дихають молодістю, оптимізмом, вони по-народному мелодійні і прості, а їх слова - самі просяться в пісні.

Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю. У ліриці В.Невінчаної часто зустрічаються пісенні образи, засоби поетичного синтезу, приклади пісенного слововживання. По пісенному мелодійні її вірші. Цим пояснюється те, що чимало творів поетеси покладено на музику.

Сьогодні ми знаємо Валентину Невінчану як поетесу, чий талант був загартований його величністю Часом, і як людину, закохану в життя. Вона осмислила і передала нам через поетичну образність безмежну любов у широкому значенні цього слова, своє захоплення красою світу. В її поезіях звучить тема несприйняття війни як явища протиприродного.

Мати

Стоїш, як вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

Здається, в ньому сина кров

Ще пульсувать не перестала.

Як дальній відгомін війни –

У ранах стогне сорок перший,

Сумирно сплять твої сини,

Один вслухається, завмерши…

Йому шістнадцять…

Із-під брів,

Таких суворих, як і в тата,

Що десь у танкові згорів,

Дивилась помста і розплата.

__- Я знищу вбивць!

Ти чуєш, ма…?

Й пішов від отчого порога.

Чекала, кликала – дарма!

Лишилась туга і тривога.

Не повернувся…

Зник, як дим,

Життя спинивши на півлеті,

Щоб стать Вітчизни вартовим

На придорожнім постаменті.

У нім твоя невгасна кров,

Що пульсувать не перестала.

Стоїть, як Вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

У своїх поезіях В.Невінчана славить рідну землю. Серед них вірш «Україні». Особливий тон цьому віршу надає епіграф «Україно моя, Україно, золота ти моя сторона» (із пісні). Поетеса починає розмову про Україну «Шевченкову землю» і розмовляє з нею як з рідною матір’ю. «Для мене рідне все по крові – од колоска до Батьківщини», - зауважує вона.

Для поетеси Україна – це земля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Андрія Малишка. Особливо бентежить її образ Кобзаря, який «живою кров’ю говорив» і увійшов у безсмертя тим, що возвеличив український народ, «матір босу» - Україну.

У Каневі

Стоїть над Каневом Тарас.

І сніг, і вітер у обличчя.

Став у степах на вічний час,

Хто матір босу возвеличив.

До нього йдуть з усіх доріг

Потомки вдячнії щороку,

Кладуть вінком живим до ніг

«Реве та стогне Дніпр широкий».

Не спить Тарасова гора.

Над нею пісня, наче море.

Бентежне серце не вмира,

Живою кровію говорить:

«Я возвеличу тих рабів,

І матір також возвеличу!»

Катерина

Вона красива, наче в лузі квітка,

Найкраща жінка в нашому селі.

Не наймичка-кріпачка, не покритка,

А господиня щастя на землі!

Іде вона з своїм маленьким сином

По вулиці, де вруниться трава.

Вродливиця, преславна Катерина –

Відома у окрузі ланкова.

Здалося, що й Тарас із п’єдесталу

Вклонився чорнобривій і сказав:

- Так ось яка ти, Катерино, стала,

Що я тебе одразу й не пізнав!

Особиста доля і оригінальна поетична творчість В. Невінчаної тісно поєднані з Кримом, з процесом розвитку української культури в цьому чарівному куточку.

Зараз пролунають рядки цієї багатої, щирої душею жінки. Вслухайтесь в кожне слово, дивіться картини І.Айвазовського, спробуйте душею відчути кожний рядок. (Вірш читається на фоні музики)

Чорне море

Здрастуй, море моє голубе,

Голуба життєдайна дорога…

Пароплав тихо воду гребе,

А в душі виростає тривога.

Я дивлюся на тебе. Й мені

Ти здаєшся то прапором синім,

То дитячою казкою з снів,

То безмежним простором чаїним.

Ти і мрія, і спогад ти мій.

Моє Завтра й Сьогодні з тобою.

Ніжний плескіт, бурхливий прибій

Як би взяти навіки з собою…

Я заплющую очі. Й на мить –

Випливають далекі дороги:

Мамин голос (О, як він звучить!)

Знов покликав мене від порога…

І згадались дівочі літа,

Рідна Рось в голубому серпанку,

І стежина, що через жита

Із села повела на світанку.

Потім бігли дороги круті

Повз Дніпровські розгойдані плеса.

Скільки рік тих в моєму житті

Промайнуло на крилах-колесах!

Волга, Дон, Сир-Дар’я у журбі

Темні води несли в грізні роки.

Не було тоді рік голубих

У зарошених плавнях широких.

А тепер я вклоняюсь тобі,

Чорне море, безкрайнє, як небо,

Скільки рік звідусіль голубих

Поспішають, як діти, до тебе!

Любов’ю до природи Криму наповнені і поезії:

Кримський рис

Дзвенять на вітрі колоски-дзвонята

І припадають стиха до землі.

І міріади бусинок-зерняток

Гойдаються на довгому стеблі.

Підкошені комбайнами, золочені

Лягають розкуйовджені валки.

В погожу пору чарівної осені

Жнивують земляки-рисівники.

Не чумаків з скрипучими мажарами,

А трактористів бачу на току…

То мрія, що з Дніпра встає стожарами

В скупому проросла солончаку.

В Бахчисараї

Зацвіли сади в Бахчисараї.

І здалося, що в казкову путь

Ген аж до самого небокраю

Білі-білі лебеді пливуть.

Медоцвітом пахнуть напівсонні,

Соками напоєні ростки

Білі по-дитячому долоні

Розправляють ніжні пелюстки.

І вбирають сонце по краплині

(А воно хлюпоче через край!)

В пелюстковій білій хуртовині

Завихрився весь Бахчисарай.

Вона була такою ж простою людиною як і ми з вами. Тому життєві теми, відносини між людьми досить часто звучать у її поезіях.

Ось так змальовує трагедію сім’ї, блудного батька В. Невінчана у поезії «Плата»:

Плата

Біля воріт стоїть один,

Такий мізерний, непримітний…

В дворі його єдиний син

Комусь всміхається привітно.

Пройшло багато літ з тих пір.

Як він узяв валізу в руки.

І не зважав на поговір,

Пішов кудись од них по бруку.

Його чиясь краса пуста

В свій дім міщанський поманила.

А син тим часом виростав

І тішив матінку змарнілу…

…І знову він біля воріт.

Повисла на щоках сльозина:

Хоча б знайти дружини слід,

Хоч би поцілувати сина!

Але не йде навстріч вона,

І син не хоче глянуть в вічі.

…За легковажність ти сповна

Одержав плату, чоловіче.

Поезія Валентини Невінчаної народилася від матері і її пісні, з небайдужості до людських переживань, із зеленого дихання трав, із білого дихання зим, із вишневого цвіту й доброї любові до всього живого на білому світі.

Прослухайте вірш, присвячений матері «Я твої зігріваю долоні»:

Я твої зігріваю долоні

Чом мене ти уранці не будиш,

А сама біля печі клопочеш.

Все боїшся, що серце остудиш,

І вкриваєш тепліше щоночі.

Чому й досі дитям називаєш,

І вовняні плетеш рукавиці?

Як ти серце шматуєш і краєш,

Неспокійна моя трудівнице.

Знаю, й досі з фронтів виглядаєш

В гімнастьорках синочків-солдатів.

За воротами їх почекаєш

І самітньо простуєш до хати.

Все ховаєш гарячі сльозини,

І терпку полиневу гіркоту.

Не сидиш ти без діла й хвилини,

А роботи ще тої роботи!

У мені закарбовано все це,

Хоч у мене і син є, і доня.

Але я із любов’ю у серці

Зігріваю старечі долоні.

Наша улюблена поетеса Галина Литовченко, що родом із Рудого Села, теж проживає нині у Криму. Вона зустрілася тут з Данилом Кононенком, заслуженим діячем мистецтв Автономної республіки Крим, лауреатом премії ім. Олекси Гірника та Степана Руданського, людиною, що знала В. Невінчану, працювала з нею ( Валентина Дмитрівна була відповідальним секретарем Кримської організації Національної спілки письменників України.), тепло відгукується про неї. На зустрічі з читачами Володарської ЦРБ Галина Григорівна захоплено розповідала про саму Невінчану як людину, її творчість. Вони дуже близькі по духу. Конкретні відгомони творчості В. Невінчаної знайшли місце у поезії Галини Литовченко. Після поїздки на Володарщину народився вірш «Валентині Невінчаній, поетесі-землячці»:

Валентині Невінчаній, поетесі-землячці

Була, шановна, у Володарці недавно.

На жаль недовго, бо спішила до села.

Оббігла родичів, погомоніла славно,

То і на Вашій, може, вулиці була.

Оце вернулась в Крим, та ні з ким поділитись,

Бо не зустріла ще своїх тут земляків.

То ж вашій зірці вийшла низько поклонитись,

Зв’язати бесіду вервечкою років.

До зір Вам ближче, а мені іще летіти...
Отож зустрілася з Володаркою я.
Хотілось плакати, хотілось і радіти, -
Квітує батьківщина вишнями моя.

Вертають з Києва додому односельці,
Охоче лагодять зруйновані мости.
Хто від нестатку, хто за покликами серця
Побиті градом білять батьківські хати.

Живе Володарщина, трудиться на славу,
У даній Господом купається красі.
Щоправда Роська, моя річечка вертлява,
Заборгувала Вашій стриманій Росі.

Вузькою стала, між густою лепехою
Та очеретом тихе русло повела.
Та все ще ловлять хлопці раків під вербою,
Що в Вашій юності вербичкою була.

В дворі посиділи під темряви покровом
З братами й сестрами у рідному краю.
І Вас, шановна, добрим згадували словом
За те, що славили Володарку свою.

... Над морем зірка з висоти замерехтіла,
Довгеньким листячком тремтить сріблястий лох.
Поговорити з Вами так мені хотілось,
Та не судилось. Вийшов довгий монолог.


В цей переломний час усім нам дуже не вистачає Валентини Невінчаної. Не вистачає її чистоти й ніжності, доброти і справедливості.
Лірика її приваблює закоханістю в людей, в красу білого світу, пристрасним бажанням бачити свій народ, всі народи планети в мирі, дружбі, в щасті. її поезія подарувала нам "тепло любові - на віки".

Немає у слові поетеси порожнечі, кожна строфа наповнена змістом, тривогою і любов’ю… Любов’ю до рідного краю, природи й людини.

Звернемось до вислову П.Чайковського: «Ми справді щасливі, бо маємо можливість знайомства з прекрасними людьми».

Використана література

Твори В. Невінчаної

Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

НЕВІНЧАНА В.Д. Голубі дороги: Лірика. - Сімферополь: Крим, 1967. - 112 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Здрастуй, село!: [Вірші для мол. шк .віку]. -Херсон: Кн.-газ.вид-во, 1962. -23 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Ластівки: Вірші: [Біогр. довід.: с.55]. - К.: Молодь, 1962.-58 с.

НЕВІНЧАНА В.Д. Почесний громадянин: [Герой Соц. Праці М.О.Симоненко. М.Сімферополя]. - Сімферополь: Крим, 1967. - 52 с: іл.

Про В. Невінчану

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Крим, світлиця. -1994. - 22 січ.

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Губар О. Чорноморська хвиля. -Донецьк, 1994.-С. 18-21.

ЗАБАШТА Л.В. Тепло любові - на віки //Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки: Вірш і поема. - Сімферополь, 1984.

КИРИЧОК П. Хвилюючі рядки //Крим, правда. -1968. -13 квіт.

КРИЖАНІВСЬКИЙ С. Валентині Невінчаній - 50 //Літ. Україна. -1974.-1 трав.

НЕВІНЧАНА В.Д. (1.05.1924-4.03.1981) //Укр. літ. енцикл.: В 5 т. /Редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. - К., 1995. - Т.З. - С. 474.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА //Губар О. Сучасні українські письменники Криму: Навч. посіб. з укр. л-ри для навч. закл. Криму. -Сімферополь, 1997. - С. 29-48.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: [1924-1981. Некролог] //Літ.Україна. -1981.-23берез.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: Поетеса //Письменники Радянської України 1917-1987 : Біобібл.довід. - К., 1988.- С.430.

Отодородько О. Літературне життя Автономної республіки Крим [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.tspu.edu.ua/library. – Назва з екрану.

Матеріал підготувала:

провідний методист Володарської РБС М.Ф.Шкуренко.

Володарська центральна районна бібліотека

Відділ методичної та бібліографічної роботи

“Я розчиняю навстіж своє серце,

І в світ пливуть найкращі почуття. “

Поетичний вернісаж

(До 75 – річчя від дня народження А. Ф. Михайлевського)

Володарка, 2015

Наш земляк Антон Михайлевський – поет, прозаїк, публіцист 27 вересня відзначив своє 70-річчя від дня народження.

Зі слів автора: «Ювілей – не просто слушна нагода переобтяжити себе спогадами, а насамперед звітувати перед самим собою і земляками про те, що зроблено за довгі роки творчої роботи.

Зроблено, з одного боку, ніби й небагато. А з другого, якщо врахувати те, що я увесь час працював у військових газетах з 9-ї ранку і до пізнього вечора, то не так уже й мало: написав 30 книг, із них видав друком 25 у видавництвах Києва і Одеси. Серед них «Червоні полігони», «Гартова пісня», «Подарунок білого місяця», «Вечір віку», «Півонія з чаші землі», романи «Ночі Куїнджі», «Останні солдати імперії», «Мелодії дальніх околиць», повісті «На екваторі місяця», «Кочове життя», «Комендатура», «Діти Іуди», «Салаги», збірка авторизованих перекладів «Хрустальная песня любви», книга нарисів «Камни моей родины», дві книги оповідань «Дорога через Рось» і «Запах кленового листя». Він – член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської літературної премії ім. К.Паустовського, міської премії «Твої імена, Одесо», заслужений працівник культури України.

Народився Антон Флоріанович у воєнному 1943 році в селі Лобачів в родині колгоспників. Село відоме своєю красою, чудовою природою, історичним минулим. Іще малюком Антон любив бігати до лісу, роздивлявся кожне деревце, кожен кущик, травинку. «Коли мені потрібно було укласти ладком думки, набути душевної рівноваги, зазвичай йшов через перегачене гирло річки у ті далекі поля і вони мені дарували полегкість». І, мабуть, ще тоді в його душі зароджувались задатки поета.

Зі слів автора: «Жили ми у селі Лобачеві, усі без винятку, бідно: до глибокої осені ходили до школи босими, бо не було в що взутися, а взимку взагалі пропускали уроки, бо не мали чобіт. Вранці в школі нам давали гарячі сніданки: скибку хліба і суп, щоб не падали в обморок від голоду. Втім учили нас добре. А ось за що учителі били, до цього часу не збагну. Можна було одержати доброго ляпаса за те, що повернувся до товариша за чорнилом. Що там було бити: шкіра та кістки. Певне, спрацьовувала воєнна жорстокість? Усі ті ляпаси давно відболіли, і я не маю зла на учителів – пухом їм земля. Все одно ми були щасливими, читали багато книжок, жили в гармонії з природою. Наше дитинство пахло землею і вишнями, на жаль, опісля – цупким асфальтом, і це гірше.

Мені увесь час хотілося кимось стати. Десь уже в шостому класі я знав, що буду журналістом і просив учителів не мучити мене математикою. На той час я знав напам”ять п”ять томів Єсеніна і кілька тисяч віршів своїх і чужих, причому ніколи їх не вчив – просто читав, і вони самі запам”ятовувались.»

З часом батьки з дітьми переїхали до Володарки і Антон засумував, бо безмежно любив свій Лобачів, « бо це моя, найкраща в світі земля, ймення якій – маленька батьківщина.»

Із одного села у інше мене пересадили –

Я ж не прийнявсь…

Спасибі, Володарко, тобі за воду,

За кожну жменю твоїх ягід,

За білі стіни маслозаводу –

Твоїм я стати не зміг.

Мамо, поклич мене на вечерю,

Я приїду до тебе здаля.

Той пісок на околиці Лобачева –

Рідна моя земля.

Світиться вечір, як вино на винос.

Пригнувшись, біжать сади,

Центр Батьківщини там,

Де родивсь і виріс,-

Тягне туди.

В 1961 році він закінчив в Володарці середню школу, в 1967 р. – факультет журналістики Львівського Вищого військово – політичного училища. Працював кореспондентом газет у Забайкаллі, Закавказзі, групі радянських військ у Німеччині. Військове звання – полковник. Але душею він завжди був у рідному краї, бо любив його до нестями.

Наїздивсь,надумавсь, набачився див,

А враження – ніби мене обікрали…

Я батьківську хату назад відкупив

І знову живу у полях мого краю.

Тут місяць крізь ніч пролетить наче диск,

Та ще моя річка тече по спіралі

На круги своя – і я вдруге родивсь

І знову земля піді мною співає.

У своїй поезії він оспівує свою маленьку батьківщину, природу рідного краю.

Годинами сиджу над Россю,

Дивлюся, як тече ріка

І знов купається в ній осінь,

Співає й плаче осока.

Простори стеляться великі

До дальніх сіл і хуторів –

Оце мої найкращі ліки,

Щоб більш ніколи не хворів.

Лікує вітер жестом мага

Плакун – трава і спориші

І наступає рівновага –

Така цілюща для душі.

Глибоким сумом наповнені рядки поезії Антона Михайлевського присвячені матері, якої немає на цій землі. Мати, батько, рідна земля – ці поняття для нього невіддільні.

Полив’яний глечик. Зоря вечорова над ним.

Світи мені, тишо, і сійсь за мої виднокола,

Здалося мені, що вернувсь я додому малим,

Де роси течуть, як густе молоко захололе.

Розвіявсь по небу задумливий гелгіт гусей.

Летять вони далі – над берегом стало їм тісно.

А де моя мама? Он відра з водою несе,

А вечір за нею навшпиньках несе коромисло.

А мама копала в полях буряки,

Квітки висилала в конвертах червоні,

Щоб сину розлуки були не важкі

І щоб не важкі були сину погони.

Я в неї ніколи дорослим не був,

Для неї хлопям я гасаю по світі.

Приснилося, пише, що в ніч голубу

Ясним колоском засвітився я в житі.

Я став забувати як пахне рілля,

Як бджоли гудуть біля маминих вікон.

Та отчий сповиток ясніє здаля,

В мені пелюстками цвістиме довіку.

Поезія А.Михайлевського пронизана рядками патріотизму, багато його віршів присвячені тим, хто захищав рідну землю і тим, хто залишився в ній лежати.

Холодні зорі падають на хату,

Тремтять вони, як сльози без вини,

Володарко , поклич своїх солдатів,

Верни назад з великої війни.

Вони прийдуть повзводно і поротно

З далеких гір, з осяяних морів,

Вони прийдуть і стануть на порогах.

Обнімуть білий світ і матерів.

— А як вас звать!

— Іванко я... Володя я...

— А я давно вже вбитий. Я забув...
Володарка, Володарка, Володарка,
Давала ж ти їм зоряну судьбу.

Хай спиться їм під Віднем і під Прагою,

І під Берліном хай їм спиться теж,

І хай над світом сонце сходить з правдою,

А не з трагічним відблиском пожеж.

СПАЛЕНЕСЕЛО

Мов м'ячем хтось ударив у штангу.

Не попав.

Там усе зацвіло.

Загубилось на картах Генштабу

І моє другорядне село.

Ні у яких не значиться звітах.

Тільки свічка горить на Різдво.

У дрімучих лісах воно звите –

Це з хатин і черешень гніздо.

Від добра не буває оскоми,

(ми любили село від душі).

У загрозливу пору військову

Вороги і його віднайшли.

В епіцентрі вселенського горя

Ми, напевне, і досі живем.

Все село тоді за непокору

Покарали великим вогнем.

І під небо, що кольору хакі,

У годину вишень золоту

Всіх зігнали в солом'яну хату

Й підпалили хатину оту...

Вибач, земле, що я туди лину,

Хоч не раз поплатився за це.

У селі, що у темних ялинах,

Всіх спалили фашисти живцем.

І кричали в лісах полуниці,

Як прикладами били по склі.

Залишились в живих одиниці

У забутому Богом селі.

А опісля не так тут світало.

І не так голосили жита.

І нещасний колгоспик назвали

Дуже лагідно "Нове життя".

Та були ті хатини, як нори.

І нестатки обсіли столи.

Те життя...

Та яке воно нове?

Відживали ми, а не жили.

Пам'ятаю, від голоду пухли

І від когось чекали когось.

Бідували аж поки не рухнув

У провалля епохи колгосп.

Вже цікавлять мене не масштаби,

А минуле й теперішнє зло.

Загубилось на карті Генштабу

І моє другорядне село...

Довелося йому побувати і у афганських кишлаках, і у чорнобильській відчуженій зоні.

Гримлять, гримлять військові барабани,

Маскує власну музику оркестр

Горять вогні в горах Афганістану

Мигає золотий південний хрест.

Однаково нам котять ріки воду

Одна у нас судьба тоді, одна

Коли під дахом братнього народу

Гримить неоголошена війна.

Хоч синь над землею прозора,

Димлять полинами поля.

Четверта чорнобильська зона

Давно уже хвора земля.

І як нам оце пережити?

(Чорнобиль – це рана в роки)

Кричить перепілка у житя,

Що діточки в неї сліпі…

«Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», - писала українська поетеса Ліна Костенко. Саме такою неповторністю в літературному світі є поезія Антона Михайлевського – нашого талановитого земляка, адже мовою вірша він розмірковує про вічні цінності людського життя: гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро, благородство і честь, кохання, порядність, віра в краще майбутнє країни і народу.

Я все одно уже не згину

Не зникну і не пропаду

Свою вишневу Україну

Я їв чорнім космосі знайду.

Я їй постукаю із виру

В тім місці, де тече Дніпро

Увесь я зітканий із віри

В її добро.

Антон Михайлевський не лише поет. Він надрукував свої прозові романи «Останні солдати імперії», «Ночі Куїнджі», «Дорога через Рось», «При свете факелов», написав автобіографічний роман «Мелодії дальніх околиць».

В романі «Мелодії дальніх околиць» автор розкрив великий відрізок історії: прихопив смутну добу Сталіна, потім Хрущова, Брежнєва, Горбачова, працював у колгоспі, служив кадровим офіцером в Групі радянських військ у Німеччині. Ці епохи – уже історія. Ще без вагань можна назвати цю книгу історією Володарщини. Тут і Голодомор (з розповідей очевидців) і події Великої Вітчизняної. Тут і життя в колгоспах, де людині не набагато легше жилося, аніж за часів кріпацтва – тяжка праця та мізерні трудодні. Тут і сучасність.

Книга «Камни моей Родины» була написана і видана російською мовою. Це переважно дорожні нариси про Сахалін, Байкал, Синайський півострів, про такі країни як Єгипет, Йорданія, Палестина, Ізраїль. Частину книги складає публіцистика, написана з 1995 – по 2005 роки, автор описує ті куточки Землі, в яких сам побував як військовий кореспондент, чи просто як мандрівник.

Володарщина – це прадавня земля, яка дає силу і наснагу багатьом майстрам слова. Серед них наш видатний земляк - Антон Михайлевський, котрий в даний час проживає в м.Одеса .

Любов до України, до рідного краю виростає в його душі. В кожному слові відчувається єдність душі поета з травинкою, каменем, птахом у рідному краї.

Наснилась моя ти єдина

Коли і не спав взагалі.

Квітуча моя Україно

Півонія в чаші землі.

З тобою як човен з причалом,

Як вічно з присягою полк…

І шелестом весен прощальним

І срібним шептанням тополь.

Нема ні вини, ні провини,

Ні зла на душі, ні гріха.

Нехай же тебе, Україно,

Обходить година лиха.

Бо нікуди нам відлетіти

Від чорних чорнобильських стін

Молодша сестра Атлантиди,

Хоч ти, ради Бога, не згинь.

І ми, земляки і шанувальники його творчості, щиро вдячні за те, що Антон Михайлевський є справжнім патріотом, котрий завжди пам’ятає і цінує свою рідну батьківщину – Володарський край. Вдячні йому за оспівування нашого краю, за любов і відданість рідній землі. Зичимо йому міцного здоров’я, незгасного творчого вогника, довгих років життя.

Список літератури:

1. Михайлевський А. Гартована пісня: Поезії. - Одеса.:Маяк,1977.- 79с.

2. Михайлевський А. Півонія в чаші землі: Поезії. - Одеса: Видавництво «Друк»,2002.-200с.

3. Михайлевський А. Третє покоління: Вірші та поеми. – Одеса: Маяк, 1987.-128с.

4. Михайлевський А. Україна в снігу: Вірші та поеми. – Одеса: «Друкарський дім»,2004.- 287с.

5. Михайлевський А. Розливи рік [Текст] / А. Михайлевський//Голос Володарщини.- 2013. -24 вересня.- (№74)

6. Миколаєнко В. А. Михайлевський. Там, де родивсь і виріс. [ Текст]. – Голос Володарщини. 2013, 25січня, №7.

Мета: ознайомити з життям та творчістю нашого земляка письменника, поета, члена Спілки письменників України Антона Флоріановича Михайлевського (уродженця села Лобачів), розкрити красу його ліричних творів, які виховують патріотизм, почуття любові до життя, природи та людей, рідного краю

Матеріал підготувала: Голуб Ю.М., бібліотекар відділу обслуговування Володарської ЦРС

Відповідальна за випуск: Н.С.Кошова

Володарська районна бібліотечна система

Відділ методичної та бібліографічної роботи

Серія «Володарщина літературна»

Я ТАК ЛЮБЛЮ ЖИТТЯ

Презентація збірки М.У. Драчука

« Село і сонечко дитинства»

З досвіду роботи Рудосільської філії Володарської РБС

Володарка, 2015

Недарма в народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Тобто, талант, як правило, багатогранний.

Про нашого гостя із упевненістю можна сказати, що має золоті руки, велике добре серце, прекрасну щиру душу, блискучий розум, чудовий голос. Він – майстер на всі руки, бо опанував кілька десятків професій, і ніжний поет – лірик, до безтями залюблений у рідне село і в Україну; він – блискучий майстер влучного гострого слівця, і натхненний творець, виконавець і популяризатор української пісні. А ще він – надзвичайно приємний і цікавий співрозмовник, справжній філософ і напрочуд хороша людина. Отож, сьогодні наш гість – поет, пісняр, гуморист, автор збірки « Село і сонечко дитинства» Микола Устимович Драчук.

Я так люблю життя…» - саме цими рядками поезії Миколи Устимовича ми назвали сьогоднішню зустріч, бо кожне слово його зворушливих віршів струменить живою любов’ю до життя, людей, рідного краю. Тому й домінує вона у збірці – ота велика, всеохоплююча любов.

Життя – безцінний дар.

Співай йому осанну.

То ж день цей проживи, немовби мить останню.

Нехай же кожна мить, що промайне з тобою,

Шепоче і бринить, і струменить любов’ю.

Так, саме любов тримає нас у цьому світі, наповнює наші серця добротою і щирістю, допомагає бачити й розуміти прекрасне. Вона очищає людину духовно, облагороджує, робить її по – справжньому багатою і щасливою.

До всіх з благанням лину я, з одним, лише з одним.

Життя. Його хвилиною живім, радіймо з ним.

Радіймо сонцю, зелені. Природа нам дає

Сумною чи веселою цю долю, яка є.

І друзі й спілкування, і щастя нам ще мить.

І мука, й біль кохання, що аж душа щемить.

Бо вічність безконечна, не дасть нам каяття,

То ж маймо те, що маємо на все наше життя.

До всіх з благанням лину я, з одним, лише одним.

Життя. Його хвилиною живім, радіймо ним.»

Звісно, життя – прекрасне, але й надзвичайно складне. Лише той, хто зуміє осягти його сутність, пізнати всю складність, суперечливість і глибину, зможе прожити його достойно, і можливо, відповісти на питання, в чому ж суть і правда життя. Микола Устимович відповідає на це питання так:

Цю філософію прожити, навчитись словом дорожити.

Пізнати складність в почутті, щось зрозуміти у житті.

І вірно світ цей оцінити, наполягати чи спинити.

І брати менше, ніж давати і від життя не відставати.

Це все роки життя несуть у цьому істина і суть.»

Ліричний герой Миколи Драчука має своєрідну програму життя – долю. Шукаючи відповіді на складні питання сучасності, осмислюючи філософські істини, він приходить до висновку, що найголовніше для кожного з нас у житті – бути людиною:

Якщо не чванитись надміру, в душі і в серці мати віру,

І якщо совість не приспати, триматись Батьківщини – хати,

Людей любити, поважати, людські гріхи вміти прощати

І в суті мати щось єдине, то це все значить: ти – Людина!

Ліричний герой поезій не лише по – філософськи осмислює життя та своє місце в ньому, він має тонку вразливу душу, його захоплює усе красиве, і він у захваті стверджує, що «…. не тільки хлібом живе людина. Бо гарні квіти – душі хлібина» А ще співає осанну барвистим квітам, райдузі – веселці, краплистому дощику, першому снігу, юній весні, зеленому лісу. Він відчуває себе частинкою природи, краплею Всесвіту. І щасливий тим, що поряд є споріднена душа, та половинка, без якої не те що жити, а й дихати важко.

Хіба мають значення матеріальні статки, коли душа п’яніє від кохання і радіє кожній миті життя?

В душі не став крутим, в душі ніби не бідний.

Але щасливий тим, що я комусь потрібний.

Моя в душі весна, дні теплі і прозорі.

Як неба синь ясна, як в ночах сяють зорі.

І можу й хочу я сказати « Моя рідна»

Тобі потрібен я, і ти мені потрібна!

Ніжні, трепетні інтонації інтимної лірики чергуються, переплітаються і співіснують з хвилюючими патріотичними рядками. « Село і сонечко дитинства» - так назвав свою поетичну збірку Микола Устимович, мотивом якої є любов до рідного краю, маленької батьківщини, людей.

Ось я їду в село, де дитинство пройшло

Все знайоме до болю.

За той час заросло все, що пестило й гріло.

Заросло й постаріло все, що в пам’яті снилось.

Не таке. Все змінилось. Часом все поросло, а я їду в село.

Рідне Руде Село назавжди увійшло в думки, серце й душу поета. Воно – частинка світу Миколи Устимовича, частинка його самого. Босі ноженята на колючій стерні, незабутні рудо сільські вечори, запашні м’які спориші – то все спогади дитинства, то все його колиска. « Душа летить, біжить, іде в твої двори, Село Руде».

Сонце дитинства зігріває любов”ю до рідного краю, до маленької батьківщини. Справжнім патріотом є ліричний герой Миколи Устимовича, почуття якого з любові до малої батьківщини переростає у велику та непідробну любов до України:

Хто родом із села, той патріот.

Бо любить ту маленьку Батьківщину,

Що відродила нас, весь наш народ,

Всю нашу незбагненну Україну.

Пророчими можна вважати рядки поета:

« України ми діти, і печаль. І радіти нам з тобою довіку,
Україно моя.

І коли нас не стане, серця біль перестане,

Все одно Україну пам’ятатиму я.»

Надзвичайно багатою, справжньою краєзнавчою скарбницею є поетична збірка Миколи Драчука. Спогади про найрідніших і найближчих людей – маму й тата, про друзів і однокласників, пам'ять роду, любов – корінь усього сущого на землі, історичне минуле, погляди на життя людини й митця, непідробний патріотизм – це все знайшло відображення у ліричних поезіях, поемах, піснях Миколи Устимовича.

Пишу вірші, що линуть від душі.

У них слова, бо є душа жива…

Снують думки, що з легкої руки.

Вже день за днем кладуться сторінки

У віршах цих і смуток і печаль,

І сміх, і радість, і безмежна даль.

І туга за минулим, що пройшло.

І те,що з нами буде, що було.

Десь не встигаю, ну а десь спішу.

Та все таки пишу. І все таки пишу.

Такий він, наш Микола Устимович, і в поезіях і в житті – щирий і відвертий, мудрий і добрий. Великий оптиміст, який заряджає невичерпною енергією, позитивними емоціями, гарним настроєм.

Тонкий натхненний лірик, неперевершений пісняр, незмінний учасник пісенних колективів « Чорнобривці» та «Калинові дзвони», прекрасний байкар і гуморист. Та мабуть про свою творчість, свої успіхи, плани на майбутнє найкраще розповість сам автор.

Матеріал підготувала: Н.І.Луценко, завідуюча Рудосільською філією Володарської РБС

Мета: ознайомити з життям та творчістю нашого земляка поета, гумориста М.У.Драчука (народився у с. Руде Село) , розкрити красу його ліричних творів, які виховують почуття любові до життя, природи та людей, рідного краю.

Володарська районна бібліотечна система

Відділ методичної та бібліографічної роботи

Серія «Письменники Володарщини»

Година літературного краєзнавства

«Тепло любові на віки: В.Невінчана»

(до 90-річчя від дня народження української поетеси

Валентини Дмитрівни Невінчаної)

Володарка 2015

Оформлення залу:

Книжкова виставка «Наші поети-земляки: В.Невінчана»,

портрет В.Д.Невінчаної,

виставка-вернісаж репродукцій картин І.Айвазовського.

На літературній ниві України Валентина Невінчана посіла місце талановитої поетеси, обдарованого лірика. Якось, прослухавши її поезії, відомий український поет Андрій Малишко зазначив: «У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок». І справді, її ліриці притаманні і акварельна прозорість, і пісенність, і душевне тепло.

Коли розпочинаємо розмову про письменника, то обов’язково прагнемо відповісти на питання: з чого він, письменник, починався? Які першоджерела живили його талант? У своїх спогадах В.Невінчана з любов’ю говорить про Т.Шевченка, Лесю Українку, В.Сосюру, П.Тичину. Кожен із них по-своєму захоплював, схиляв до роздумів про життя і мистецтво. Конкретні відгомони творчості класиків знайшли місце у її поезії. Та є іще одне джерело, до якого постійно припадала поетеса. Це пісня. Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю.

Народилася Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року в селищі Володарка Київської області у сім’ї службовця. Тихоплинна річка Рось, кучеряві верби, що облямували її береги, розкішна природа навкруги з дитинства збуджували поетичні настрої.

Пшениці шепіт, гомін гаю,

Прозора Росі течія…

О, як тебе люблю-кохаю,

Мала вітчизнонько моя!

Моя Володарка преславна,

Початок снів, дитячих дум,

Дівоча пісня неугавна,

Кохання перше,

Ніжний сум…

Од тебе, люба, волошкова,

Мене далеко занесло.

Твоя ж травинка я шовкова,

Голубки сизої крило.

Мої отам ходили ноги,

Сліди лишились на Росі.

Звідтіль у світ ішли дороги

Й до тебе знов вертають всі

Родина перебивалась з води на хліб. Майбутній поетесі рано довелося зустрітися з труднощами: батько занедужав і Валя, що була старшою в родині, стала першою помічницею матері. Вчилася вона сумлінно. У тринадцять років вже була піонервожатою і відтоді визріло її бажання стати педагогом. Вона захоплювалась літературою, багато читала.

Незадовго до війни поступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Та після закінчення першого курсу довелося евакуюватись і пережити багато всього. Напівголодна, напівроздягнена йшла вона разом із біженцями на схід. Допомагала пораненим, дітям, людям похилого віку. Доїла корів, яких колгоспники гнали з окупованих областей, щоб не потрапили вони до фашистів.

Студентське життя відновилося в Казахстані. Воно було тяжким, студентам довелося долати і холод, і голод. Продовжувала своє навчання Валентина Невінчана в Об'єднаному університеті в м. Кизил-Орді.

Там же, на дорогах війни, Валя зустріла і свою долю. Її суджений йде на фронт, вона, разом з іншими студентами, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, здає кров для поранених і пише коханому в листах свої вірші.

Солдату

Не стихає віхола-метелиця,

Перехожих заміта сліди,

А моя дорога вдалеч стелиться,

Обганяє скорі поїзди.

Бачу вії, снігом припорошені,

І шинель, не зовсім по плечу…

І до тебе, рідного, хорошого,

Через дальні обрії лечу.

Стану в небі зіронькою чистою,

І тумани сніжні розмету,

Щоб ти міг, коханий, легко вистоять

На тривожнім бойовім посту.

На лісозаготівлі Валя травмувала ногу, довелося самій полежати в госпіталі. Та тільки почала загоюватися нога, вона вже ходила по палатах, писала бійцям листи до рідних, читала їм свої вірші. Згодом вона розповідала: "Власне, тоді я вперше і усвідомила, що я поетеса, що мої вірші комусь потрібні. Поранені охоче слухали і про кохання, і про рідну Україну. Я читала їм про річку Рось, про село, про квіти, і вони згадували свою рідну землю, свою рідну хату, своїх матерів і сестер, що потрапили у фашистську неволю. Кожному хотілось швидше видужати, щоб відвоювати у ворога свою рідну землю".

Спомин

Я гімнастерки не носила зроду,

І не була з солдатами в бою,

Засмучена, у час важкий відходу,

Лишила я Володарку свою.

Взяла вербички гілочку вологу,

«Кобзар» і хліб у вузлику твердий,

Та гривеники два, що на дорогу,

Віддав мені сивенький дід Гордій.

На Схід нас гнала лиховісна віхола:

Через воронки стернями щодня

Ішла тоді босоніж, а не їхала, -

Замурзане худеньке пташеня.

В далекому степу біля Саратова,

Мене так зігрівала в люті дні

Мала пожовкла фотокартка братова,

Що десь згорів у фронтовім вогні.

З дівчатами ходила до шпиталю,

Пораненим здавала кров свою.

Вони ж казали: «Не журися, Валю,

Ми вернемо Володарку твою…»

Їх голоси в мені живуть і досі:

Вони ж мої вертали береги

І касками черпали воду з Росі,

Яка в бою давала їм снаги.

Не маю орденів я ні медалі,

Але й моя кровиночка мала

В прифронтовому віддана шпиталі

Бійців аж до Берліна довела.

Відгомоніли фронтові дороги,

Та, як травневі зблискують вогні,

На вулицю, у свято Перемоги,

Не соромно виходити мені.

По закінченні війни Валя знову стає студенткою Київського університету: вона часто поєднує роботу з навчанням, допомагає матері, бере участь у громадському житті. Вона ніколи не стояла осторонь турбот своїх друзів, завжди в усьому першою поспішала на допомогу.

У студентські роки Валя багато пише про квіти, любов, вірність. Вірші її напрочуд співучі, мелодійні. Вона тонко чує слово, а через нього – і природу, й душу людську…

Всміхаються щодня мені левкої,

Тремтять ромашки в ніжній позолоті,

І я від тої щирості п’янкої

Крилатію, мов ластівка в польоті.

І промовляю тихо: «Любі квіти!

Спасибі вам за молодість і силу.

То ж ви вчите і плакати й радіти,

Любити отчу землю зорекрилу.

Хоч вас вітри полощуть кругойдучі,

Багатоцвітні! Посміхайтесь дзвінко!

Ростіть, як ломикамені на кручах,

Які скорила Леся Українка»

Як у народних піснях весна дає пісню солов’ям, так і в ліриці В.Невінчаної звучить соловейкове соло:

Соловейко аж заходиться,

Все виспівує: тьох, тьох!

Так завжди весною водиться,

Що він третій поміж двох.

Інтимні переживання подаюся у супроводі романтичної мрійливості,

що також робить лірику В.Невінчаної принадною. Проникливо, щиро, з тихою зажурою лине її сповідь-спогад, адресований сердечному другові пори сімнадцятиліття:

Хіба ж ти ніколи не мріяв:

(Вернися, студентська пора!)

Про милий, каштановий Київ

На схилах зелених Дніпра.

Закоханих нас Володимир

Від ока чужого беріг!

Ходили в сімнадцять туди ми,

Шукати найкращих доріг.

О, як же тоді їх багато

Стелилося в різні кінці!

Збирались їх разом шукати,-

Навіки – рука у руці.

Сімнадцятиріччя

Все дивлюся на дорогу,

На простори без меж.

В серці б’ється тривога:

Чом так довго не йдеш?

Вітер трави колише

І цілує чоло.

Зачарована тиша

Обгорнула село.

Чую легкії кроки –

Не прийти ж бо, не міг!

Юнь сімнадцяти років

Перейшла свій поріг.

1954 року В.Невінчана закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. Здійснилася її давня мрія стати педагогом. Працювала викладачем української мови і літератури в одній зі шкіл Херсона. Учні дуже любили її. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток, друкувала свої вірші у вчительських збірках "Перший заспів" та "Світанок".

В.Невінчана дуже любила професію вчителя, віддавалась їй повністю. Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити Херсонський обласний Будинок народної творчості. Працювала вона з великим завзяттям. У цей час багато їздила і писала. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку "Ластівки" (К.: Молодь, 1962). Любов до людини-трудівника, уславлення її величних подвигів - основні теми цієї збірки.

Я так люблю твої безмежні ниви,

Робочі руки, крапельками піт…

В любові вірна, в дружбі незрадлива,

Ти осягаєш правдою весь світ.

Зіллятись хочу з сонячним промінням,

Бо в нім велика життєва снага.

І серця неспокійного горіння

Віддать тобі, Вітчизно дорога.

Через рік у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла у світ окремою книжкою поема для дітей "Здрастуй, село".

1964 року Валентина Невінчана стала членом Спілки письменників України, очолила Сімферопольський Будинок народної творчості.

Валентина Дмитрівна не тільки писала вірші, вона ще й виступала з публіцистичними статтями.

У творчому доробку поетеси дві книжки видані в Криму. Перша -"Голубі дороги" (Сімферополь: Крим. 1967), друга - "Тепло любові на віки" (Сімферополь: Таврія, 1984). На превеликий жаль, не мала поетеса щастя побачити свою останню книжку.

4 березня 1981 року на 57-му році життя Валентини Невінчаної не стало.

Вона була поетесою, яка не претендувала на трибуну в особі "поета-горлана". Вона була тихоголоса, далека від мітингово-лозунгової закличності, але кращі її твори зачаровують читача. Вірші в неї дихають молодістю, оптимізмом, вони по-народному мелодійні і прості, а їх слова - самі просяться в пісні.

Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю. У ліриці В.Невінчаної часто зустрічаються пісенні образи, засоби поетичного синтезу, приклади пісенного слововживання. По пісенному мелодійні її вірші. Цим пояснюється те, що чимало творів поетеси покладено на музику.

Сьогодні ми знаємо Валентину Невінчану як поетесу, чий талант був загартований його величністю Часом, і як людину, закохану в життя. Вона осмислила і передала нам через поетичну образність безмежну любов у широкому значенні цього слова, своє захоплення красою світу. В її поезіях звучить тема несприйняття війни як явища протиприродного.

Мати

Стоїш, як вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

Здається, в ньому сина кров

Ще пульсувать не перестала.

Як дальній відгомін війни –

У ранах стогне сорок перший,

Сумирно сплять твої сини,

Один вслухається, завмерши…

Йому шістнадцять…

Із-під брів,

Таких суворих, як і в тата,

Що десь у танкові згорів,

Дивилась помста і розплата.

__- Я знищу вбивць!

Ти чуєш, ма…?

Й пішов від отчого порога.

Чекала, кликала – дарма!

Лишилась туга і тривога.

Не повернувся…

Зник, як дим,

Життя спинивши на півлеті,

Щоб стать Вітчизни вартовим

На придорожнім постаменті.

У нім твоя невгасна кров,

Що пульсувать не перестала.

Стоїть, як Вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

У своїх поезіях В.Невінчана славить рідну землю. Серед них вірш «Україні». Особливий тон цьому віршу надає епіграф «Україно моя, Україно, золота ти моя сторона» (із пісні). Поетеса починає розмову про Україну «Шевченкову землю» і розмовляє з нею як з рідною матір’ю. «Для мене рідне все по крові – од колоска до Батьківщини», - зауважує вона.

Для поетеси Україна – це земля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Андрія Малишка. Особливо бентежить її образ Кобзаря, який «живою кров’ю говорив» і увійшов у безсмертя тим, що возвеличив український народ, «матір босу» - Україну.

У Каневі

Стоїть над Каневом Тарас.

І сніг, і вітер у обличчя.

Став у степах на вічний час,

Хто матір босу возвеличив.

До нього йдуть з усіх доріг

Потомки вдячнії щороку,

Кладуть вінком живим до ніг

«Реве та стогне Дніпр широкий».

Не спить Тарасова гора.

Над нею пісня, наче море.

Бентежне серце не вмира,

Живою кровію говорить:

«Я возвеличу тих рабів,

І матір також возвеличу!»

Катерина

Вона красива, наче в лузі квітка,

Найкраща жінка в нашому селі.

Не наймичка-кріпачка, не покритка,

А господиня щастя на землі!

Іде вона з своїм маленьким сином

По вулиці, де вруниться трава.

Вродливиця, преславна Катерина –

Відома у окрузі ланкова.

Здалося, що й Тарас із п’єдесталу

Вклонився чорнобривій і сказав:

- Так ось яка ти, Катерино, стала,

Що я тебе одразу й не пізнав!

Особиста доля і оригінальна поетична творчість В. Невінчаної тісно поєднані з Кримом, з процесом розвитку української культури в цьому чарівному куточку України.

Зараз пролунають рядки цієї багатої, щирої душею жінки. Вслухайтесь в кожне слово, дивіться картини І.Айвазовського, спробуйте душею відчути кожний рядок. (Вірш читається на фоні музики)

Чорне море

Здрастуй, море моє голубе,

Голуба життєдайна дорога…

Пароплав тихо воду гребе,

А в душі виростає тривога.

Я дивлюся на тебе. Й мені

Ти здаєшся то прапором синім,

То дитячою казкою з снів,

То безмежним простором чаїним.

Ти і мрія, і спогад ти мій.

Моє Завтра й Сьогодні з тобою.

Ніжний плескіт, бурхливий прибій

Як би взяти навіки з собою…

Я заплющую очі. Й на мить –

Випливають далекі дороги:

Мамин голос (О, як він звучить!)

Знов покликав мене від порога…

І згадались дівочі літа,

Рідна Рось в голубому серпанку,

І стежина, що через жита

Із села повела на світанку.

Потім бігли дороги круті

Повз Дніпровські розгойдані плеса.

Скільки рік тих в моєму житті

Промайнуло на крилах-колесах!

Волга, Дон, Сир-Дар’я у журбі

Темні води несли в грізні роки.

Не було тоді рік голубих

У зарошених плавнях широких.

А тепер я вклоняюсь тобі,

Чорне море, безкрайнє, як небо,

Скільки рік звідусіль голубих

Поспішають, як діти, до тебе!

Любов’ю до природи Криму наповнені і поезії:

Кримський рис

Дзвенять на вітрі колоски-дзвонята

І припадають стиха до землі.

І міріади бусинок-зерняток

Гойдаються на довгому стеблі.

Підкошені комбайнами, золочені

Лягають розкуйовджені валки.

В погожу пору чарівної осені

Жнивують земляки-рисівники.

Не чумаків з скрипучими мажарами,

А трактористів бачу на току…

То мрія, що з Дніпра встає стожарами

В скупому проросла солончаку.

В Бахчисараї

Зацвіли сади в Бахчисараї.

І здалося, що в казкову путь

Ген аж до самого небокраю

Білі-білі лебеді пливуть.

Медоцвітом пахнуть напівсонні,

Соками напоєні ростки

Білі по-дитячому долоні

Розправляють ніжні пелюстки.

І вбирають сонце по краплині

(А воно хлюпоче через край!)

В пелюстковій білій хуртовині

Завихрився весь Бахчисарай.

Вона була такою ж простою людиною як і ми з вами. Тому життєві теми, відносини між людьми досить часто звучать у її поезіях.

Ось так змальовує трагедію сім’ї, блудного батька В. Невінчана у поезії «Плата»:

Плата

Біля воріт стоїть один,

Такий мізерний, непримітний…

В дворі його єдиний син

Комусь всміхається привітно.

Пройшло багато літ з тих пір.

Як він узяв валізу в руки.

І не зважав на поговір,

Пішов кудись од них по бруку.

Його чиясь краса пуста

В свій дім міщанський поманила.

А син тим часом виростав

І тішив матінку змарнілу…

…І знову він біля воріт.

Повисла на щоках сльозина:

Хоча б знайти дружини слід,

Хоч би поцілувати сина!

Але не йде навстріч вона,

І син не хоче глянуть в вічі.

…За легковажність ти сповна

Одержав плату, чоловіче.

Поезія Валентини Невінчаної народилася від матері і її пісні, з небайдужості до людських переживань, із зеленого дихання трав, із білого дихання зим, із вишневого цвіту й доброї любові до всього живого на білому світі.

Прослухайте вірш, присвячений матері «Я твої зігріваю долоні»:

Я твої зігріваю долоні

Чом мене ти уранці не будиш,

А сама біля печі клопочеш.

Все боїшся, що серце остудиш,

І вкриваєш тепліше щоночі.

Чому й досі дитям називаєш,

І вовняні плетеш рукавиці?

Як ти серце шматуєш і краєш,

Неспокійна моя трудівнице.

Знаю, й досі з фронтів виглядаєш

В гімнастьорках синочків-солдатів.

За воротами їх почекаєш

І самітньо простуєш до хати.

Все ховаєш гарячі сльозини,

І терпку полиневу гіркоту.

Не сидиш ти без діла й хвилини,

А роботи ще тої роботи!

У мені закарбовано все це,

Хоч у мене і син є, і доня.

Але я із любов’ю у серці

Зігріваю старечі долоні.

Наша улюблена поетеса Галина Литовченко, що родом із Рудого Села, теж проживає нині у Криму. Вона зустрілася тут з Данилом Кононенком, заслуженим діячем мистецтв Автономної республіки Крим, лауреатом премії ім. Олекси Гірника та Степана Руданського, людиною, що знала В. Невінчану, працювала з нею ( Валентина Дмитрівна була відповідальним секретарем Кримської організації Національної спілки письменників України.), тепло відгукується про неї. На зустрічі з читачами Володарської ЦРБ Галина Григорівна захоплено розповідала про саму Невінчану як людину, її творчість. Вони дуже близькі по духу. Конкретні відгомони творчості В. Невінчаної знайшли місце у поезії Галини Литовченко. Після поїздки на Володарщину народився вірш «Валентині Невінчаній, поетесі-землячці»:

Валентині Невінчаній, поетесі-землячці

Була, шановна, у Володарці недавно.

На жаль недовго, бо спішила до села.

Оббігла родичів, погомоніла славно,

То і на Вашій, може, вулиці була.

Оце вернулись в Крим, та ні з ким поділитись,

Бо не зустріла ще своїх тут земляків.

То ж вашій зірці вийшла низько поклонитись,

Зв’язати бесіду вервечкою років.

До зір Вам ближче, а мені іще летіти...
Отож зустрілася з Володаркою я.
Хотілось плакати, хотілось і радіти, -
Квітує батьківщина вишнями моя.

Вертають з Києва додому односельці,
Охоче лагодять зруйновані мости.
Хто від нестатку, хто за покликами серця
Побиті градом білять батьківські хати.

Живе Володарщина, трудиться на славу,
У даній Господом купається красі.
Щоправда Роська, моя річечка вертлява,
Заборгувала Вашій стриманій Росі.

Вузькою стала, між густою лепехою
Та очеретом тихе русло повела.
Та все ще ловлять хлопці раків під вербою,
Що в Вашій юності вербичкою була.

В дворі посиділи під темряви покровом
З братами й сестрами у рідному краю.
І Вас, шановна, добрим згадували словом
За те, що славили Володарку свою.

... Над морем зірка з висоти замерехтіла,
Довгеньким листячком тремтить сріблястий лох.
Поговорити з Вами так мені хотілось,
Та не судилось. Вийшов довгий монолог.


В цей переломний час усім нам дуже не вистачає Валентини Невінчаної. Не вистачає її чистоти й ніжності, доброти і справедливості.
Лірика її приваблює закоханістю в людей, в красу білого світу, пристрасним бажанням бачити свій народ, всі народи планети в мирі, дружбі, в щасті. її поезія подарувала нам "тепло любові - на віки".

Немає у слові поетеси порожнечі, кожна строфа наповнена змістом, тривогою і любов’ю… Любов’ю до рідного краю, природи й людини.

Звернемось до вислову П.Чайковського: «Ми справді щасливі, бо маємо можливість знайомства з прекрасними людьми».

Твори В. Невінчаної

Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

НЕВІНЧАНА В.Д. Голубі дороги: Лірика. - Сімферополь: Крим, 1967. - 112 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Здрастуй, село!: [Вірші для мол. шк .віку]. -Херсон: Кн.-газ.вид-во, 1962. -23 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Ластівки: Вірші: [Біогр. довід.: с.55]. - К.: Молодь, 1962.-58 с.

НЕВІНЧАНА В.Д. Почесний громадянин: [Герой Соц. Праці М.О.Симоненко. М.Сімферополя]. - Сімферополь: Крим, 1967. - 52 с: іл.

Про В. Невінчану

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Крим, світлиця. -1994. - 22 січ.

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Губар О. Чорноморська хвиля. -Донецьк, 1994.-С. 18-21.

ЗАБАШТА Л.В. Тепло любові - на віки //Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки: Вірш і поема. - Сімферополь, 1984.

КИРИЧОК П. Хвилюючі рядки //Крим, правда. -1968. -13 квіт.

КРИЖАНІВСЬКИЙ С. Валентині Невінчаній - 50 //Літ. Україна. -1974.-1 трав.

НЕВІНЧАНА В.Д. (1.05.1924-4.03.1981) //Укр. літ. енцикл.: В 5 т. /Редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. - К., 1995. - Т.З. - С. 474.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА //Губар О. Сучасні українські письменники Криму: Навч. посіб. з укр. л-ри для навч. закл. Криму. -Сімферополь, 1997. - С. 29-48.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: [1924-1981. Некролог] //Літ.Україна. -1981.-23берез.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: Поетеса //Письменники Радянської України 1917-1987 : Біобібл.довід. - К., 1988.- С.430.

Отодородько О. Літературне життя Автономної республіки Крим //www.tspu.edu.ua/library

Матеріал підготувала:

провідний методист Володарської РБС М.Ф.Шкуренко.

Володарська центральна районна бібліотека

Відділ методичної та бібліографічної роботи

ВОЛОДАРЩИНА ЛІТЕРАТУРНА

Біобібліографічний покажчик

Володарка 2015

ВОЛОДАРЩИНА ЛІТЕРАТУРНА

Володарщина... Мала перлина Київщини. Вона дивиться синню ставків, тихо шепоче налитим колосом та польовою травою, лунає в небі піснею жайворонка, лине до Дніпра тихоплинною Россю.

“Якщо ви добре знаєте Україну, вам не треба довго блукати її безмежними полями, аби віднайти тихоплинну Рось, котра одвічно прямує з Поділля до Дніпра. Скільки величного і трагічного вершилося на її берегах! Хто лише не напував коней цими чистими водами. Тут, на берегах Росі, гарцювали на баских конях і князь Володимир, і Богдан Хмельницький ... Тут у кожній хаті жили куми Северина Наливайка, Івана Гонти і Семена Палія.” - захоплено пише у романі "Марчуківський куток” наш земляк, письменник Микола Махінчук.

Володарщина - щедра на літературні таланти. Її літературна панорама відзначається не лише широтою хронологічних рамок, але й кількістю талановитих майстрів слова. Ми можемо впевнитись у цьому, поглянувши на літературну карту Володарщини.

Благодатна на красу природа Володарщини дала поштовх до творчості поетам Марії Познанській, Валентині Невінчаній, Антону Михайлевському, Галині Литовченко, Ларисі Лісіченко. Відомі у всьому світі науково-популярні книги Віктора Драчука перекладені багатьма іноземними мовами. Неодноразово усмішки гумориста Володимира Дідківського "гостювали " на сторінках легендарного "Перця", звучали по радіо. Володарщина подарувала українській літературі і таких сучасних прозаїків як Микола Махінчук та Петро Кравчук. Народився на благословенній Володарській землі і популярний дитячий письменник Олександр Дерманський. А творчість одного з найвидатніших прозаїків України Віктора Міняйла, лауреата найвищої літературної відзнаки - Державної премії імені Т.Г.Шевченка - теж тісно пов’язана з Володарщиною.

БРЕЗИЦЬКИЙ

ВІКТОР ЯКОВИЧ

(07. 04. 1910 – 02. 07.1977)

Член Національної спілки письменників України

Віктор Якович Брезицький народився 7 квітня 1910 року в селі Руде Село Володарського району Київської області в селянській родині.

У 1939 році закінчив Київський педінститут. Учасник другої світової війни. Довгий час працював на адміністративній роботі в Київській та Івано-Франківській областях.

Член Спілки письменників України з 1960 року. У 1961-1970-х роках відповідальний секретар Івано-Франківського відділення товариства «Знання».

В. Я. Брезицький прийшов у літературу, маючи за плечима великий життєвий досвід. В своїх творах письменник відверто показує тяжкі здобутки українського народу, викриває вади, перешкоди на шляху до майбутнього життя селян. Герої його книг - люди прості і працьовиті, душевно гарні і сумлінні, правдиві і вірні. Вони є наслідками живих вражень, спостережень автора.

Автор численних нарисів та статей, а також трьох книжок: «На Покутті» (Львів,1958р.), збірки нарисів «Їм усміхнеться сонце» (Київ,1960р.) та документальної повісті «Созон Букатчук» (Ужгород,1968). Всього у творчому доробку Віктора Брезицького шість книг повістей і нарисів.Твори В. Я. Брезицького систематично друкувалися в державній та обласній періодиці. Його твори відзначаються глибоким знанням подій,фактів,народного побуту й мови.

Новим кроком у творчості письменника стала документальна повість «Созон Букатчук». У творі автор чи не вперше в українській літературі яскраво відтворює образ прикарпатського селянина Созона Букатчука, борця за національне визволення рідного краю. На той час повість здобула високу оцінку на сторінках канадської преси.

Закінчив свій життєвий шлях Віктор Брезицький 2липня 1977 року в Івано-Франківську.

Бібліотеку письменника дружина передала літературному музею Прикарпаття.

До 105-річчя від дня народження українського письменника, публіциста, члена Спілки письменників України у літературному музеї Прикарпаття відкрито виставку «Письменницька нива Віктора Брезицького». В експозиції використано матеріали з фондових зібрань літературного музею.

Твори В. Я. Брезицького

Брезицький, В.Я.Їм усміхається сонце [Текст] : нариси / В.Я.Брезицький.-К.:Держлітвидав УРСР, 1960. - 156с.

Брезицький, В. Я.На Покутті [Текст] / В. Я. Брезицький. – Л., 1958

Брезицький, В. Я Созонт Букатчук [Текст] : документальна повість / В.Я.Брезицький. – Ужгород : Карпати,1968. - 213с.

Брезицкий, В. Я. Созонт Букатчук [Текст] : [рассказ] / В. Я.Брезицкий // Радуга. - 1973. - №12. - С.91-103.

Про В. Я. Брезицького

Брезіцький, Р. Голуба глибінь: біогр. довідка [Текст] /Р. Брезіцький // Дніпро.-1986.- №7.- C.3-4.

Віктор Якович Брезицький: некролог з портретом (07.04.1910 -02.07.1977) // Літ. Україна. - 1977. - 5серпня.

Енциклопедія сучасної України : Том 3. – К : Фенікс,2009.-711с.

Засенко, П. З любов’ю до людей [Текст] /П. Засенко // Колгоспне село.-1961. - 7 червня.

Лозовий, В. Нерозкритий образ [Текст] /В. Лозовий // Жовтень. - 1967. - №3. - С. 147-149.

ГАЖАЛА

ЛЕОНІД ЙОСИПОВИЧ

(14.03. 1947)

Серед розлогих берегів прадавньої Росі, на гранітних скелястих схилах, розташоване село Городище - Пустоварівське - безцінна перлина Володарського краю. Зійшлися тут, на хвилях ріки, віки і століття архітектурних пам'яток часів Браницьких, величні кургани Київської Русі, кам'яні валуни початку нової ери.

Та найголовнішою історією села є люди, які жили і живуть, працювали і працюють в Городищах. Серед них відомі і знані майстри літературного слова: Микола Зарудний, Віктор Міняйло, Микола Вінграновський, Леонід Гажала - поет, прозаїк, сатирик, гуморист. Саме про нього і піде мова, талановиту людину, мрія якої стати поетом стала дійсністю.

Творчість цього митця народжувалась під небом рідного села Городище -Пустоварівське, коли зорепадом палала Рось, коли у блакитному сяйві ночі тендітна і примхлива муза долі, граючи свої акорди на ліричних струнах поетової душі, дарувала йому натхнення. Ось чому так легко писати Леоніду про сокровенне і рідне, дороге і близьке серцю село, батьківський край, Україну.

Народився Леонід Йосипович Гажала 14 березня 1947 року в селі Городище - Пустоварівське Володарського району Київської області.

З батьківської хати, що стояла на височині, було видно широку і тиху Рось, густий зелений ліс, і скільки оком не кинь - простір неба й поля, що захлинався навесні і влітку від співу пташок, кумкання жабів, скрекоту лелек, диких качок та білосніжних лебедів.

Увібравши в дитячу душу оту мить зачарування рідною землею, Леонід Гажала пізніше напише вірш «Вірність землі».

Писати вірші Леонід почав ще з дитинства, а в п'ятому класі їх надрукували в районній газеті «Соціалістичне село». Так зі шкільної парти вимріяв собі Льоня долю поета.

Навіть служба в армії (службу проходив в складі контингенту Радянських військ у Німеччині) не відірвала його від улюбленого заняття - писати вірші. У далекій Німечинні, а це був 1966 рік, молодий солдат пише пісні, складає вірші, а його побратими надсилають їх своїм коханим та нареченим, а пісні Гажали виконують на кожних солдатських концертах з неабияким успіхом. В армії Леонід пробує себе і в прозі.

Твори, написані під час служби в армії, ввійшли у збірку віршів, пісень і прози російською мовою «Моя солдатская любовь», яку Леонід Йосипович видав у видавництві «Буква» у 2012 році.

Після трьохрічної служби в армії Леонід навчається в професійно - технічному училищі міста Біла Церква, здобуваючи професію електрозварювальника. А після закінчення училища за направленням їде на Миколаївський суднобудівельний завод. Про місто у Леоніда Йосиповича залишилися найтепліші спогади, адже він там жив майже 18 років. Прекрасному Миколаєву поет присвячує свої найкращі поетичні рядки. Повернувшись з Миколаєва до рідного краю, Леонід Йосипович деякий час працює на Городище - Пустоварівському цукровому заводі, а потім пов'язує своє життя і працю з Білою Церквою, продовжуючи писати вірші, пісні, гуморески, есе, друкуючи їх у Білоцерківській та Володарській районних газетах, в обласній «Київській правді» та республіканських «Сільських вістях».

Білій Церкві Леонід Йосипович присвячує цілий ряд віршів та пісень. Саме тут він отримав розуміння і підтримку друзів. Тут здійснились його творчізадуми. Деякі з його поезій, як, наприклад, «Білоцерківчаночка» чи «Біла Церква - священна земля» композитором, заслуженим працівником культури України, Анатолієм Кульчицьким покладені на музику і стали популярними піснями.

Та найбільше Леонід Гажала відомий читачам Київщини як поет-гуморист і сатирик. Дотепні, влучні і смішні вірші, гуморески друкувалися в різних періодичних виданнях України та найавторитетнішому українському гумористичному журналі «Перець». У 1996 році окремим друком у видавництві «Буква» вийшла збірка Леоніда Гажали «Велика подяка».

Комічні сюжети для своїх гумористичних мініатюр бере поет Леонід Йосипович з життя, де все лежить перед тобою, як на долоні, не лінуйся і пиши. І він пише гуморески, усмішки, а іноді і їдку сатиру про себе, про нас, про наше українське життя-буття.

Читаючи його жарти, стає веселіше на душі. А якщо, наш народ ще усміхається, є надія прожити довге і щасливе життя всупереч усім негараздам нашого часу.

Сміх, то велика сила, яка врятує нас і Україну. І в молоді роки, і сьогодні поет часто виступає зі своїми творами перед найрізноманітнішою аудиторією, і завжди має успіх. Люблять слухати Леоніда Гажалу і в місті, і в селі. Свідченням тому - щира любов слухачів, друзів, односельчан.

Леонід Йосипович має звання лауреата конкурсу гумористів та є членом Міжнародного фонду сатириків і гумористів імені Павла Глазового. Його вірші, гуморески, пісні звучать зі сцен столичних концертів, фестивалів, конкурсів.

У 2011 році вийшла нова збірка Леоніда Гажали «Демократичний вибір». Це результат багаторічної праці поета на нелегкій і копіткій гумористично-сатиричній ниві.

Поет скромний, невибагливий, як у побуті так і в житті. Разом з дружиною доглядали у рідному селі старенького батька Йосипа, ветерана війни, колишнього в'язня концтабору, якому було вже за дев'яносто п'ять.

У батьківській хаті народжуються нові вірші, нові задуми, живе і міцніє надія в душі поета на життя, на щастя і любов.

Як і в дитинстві привітно і затишно у рідній оселі. І як колись споглядає вечорами Леонід Йосипович викупані зорі на тихому плесі Росі, а ранком зустрічає схід сонця. І здається йому, що життя ще тільки починається, а душа радіє і тішиться красою і неповторністю рідного серцю краю.

Твори Л.Й.Гажали

Гажала Л.Й. Велика подяка: гумор / Л.Й.Гажала. – Біла Церква: Буква, 1996. – 64 с.

Гажала Л. Моя солдатская любовь [Текст] /Л.И. Гажала. - Белая Церковь: Буква, 2012. - 76 с.

Гажала Л. Демократичний вибір.

Гажала Л. Світлій пам'яті Небесної Сотні присвячую [Текст] /Л.Гажала // Голос Володарщини. – 2015. – 20 берез.

Гажала Л. Сила звички (бувальщина) [Текст] / Л.Гажала // Голос

Володарщини. – 2012. – 7 лют.

Про Л.Й.Гажалу

Гурська Д. Люблю тебе, Володарська земля, і де б не був, вертатиму до тебе / Д.Гурська // Голос Володарщини. – 2012. – 28 серп.

ГАЙДУК
СЕРГІЙ ГРИГОРОВИЧ

(05.10.1960 - 2015)

Сергій Гайдук народився 5 жовтня 1960 року на Хмельниччині, по дорозі з Владивостока. Став на ноги не в місті й не в селі Володарка, що на Київщині, яка розташувалася на берегах напрочуд гарної річки Рось. З чотирнадцяти років мешкає у Києві. Цим, мабуть, пояснюється пристрасть до мандрів, спостережень, пошуків ідей та персонажів для оповідань, мініатюр,сентенцій. За фахом – економіст-соціолог. За покликанням - газетяр, літератор. Друкувався в «Крокодилі», «Літературній газеті», «Перці», «Склянці часу»,в колективних прозових збірках, на літературних сайтах.

Його книга « Третє око » - це книга про міське життя, яке С. Гайдук знав достеменно, бачив і розумів його як городянин. В оповіданнях, сентенціях приваблюють уміле проникнення автора у глибину душ, духовність персонажів, осягнення витоків їхніх поривань, настроїв, почуттів. Позатим він не претендує на роль останньої інстанції в оцінці подій, ситуацій, явищ, які відображає, залишає право робити це читачеві. Позитивним є і те, що переважну більшість «Третього ока» завершують позначені афористичністю висновки, своєрідні резюме, далекі від повчань, настанов. Вони, як і вся збірка, освячена щирим, непідробним, життєствердним гумором.

Працював кореспондентом часописів «Київське слово», «Ваше здоров’я», «Київський телеграф», «Метро», головним редактором журналів «Загородний дом», «Український калейдоскоп», Всеукраїнської громадсько – політичної газети «Житичі»,заступником головного редактора журналу «Берегиня».

Помер 2015 року після тривалої, виснажливої хвороби.

Твори С.Г. Гайдука

Гайдук С.Г. Третє око / С.Г.Гайдук. – К.: Панмедія, 2010. – 66 с.

ДЕРМАНСЬКИЙ

ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ

(28.11.1976 )

Член Національної спілки письменників України

Олександр Дерманський — дитячий письменник, пише в жанрах чарівної казки, чарівної повісті, фентезі, публіцистики; автор віршів та оповідань для дітей.

Народився 1976 року у с. Гайворон Володарського району Київської області. Закінчив факультет української філології НПУ ім. М. Драгоманова у Києві. Викладає українську мову та літературу у Київському технікумі електронних приладів, а також працює літературним редактором дитячого журналу «Стежка». Від 2006 р. — член НСП України.

Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова» – 2003, 2004, дипломант Міжнародної асамблеї фантастів «Портал» (2006).

О.Д.: Маленьким я якийсь час писав вірші. Зрозуміло, що ні я, ні оточуючі до того серйозно не ставилися. Однак пам'ятаю, як у школі я інкогніто писав такі собі гумо­ристичні фейлетони на однокласників і не­помітно чіпляв їх на дошку оголошень, а по­тім уся школа читала ті дурниці й сміялася. Згодом я це закинув і довгий час ніяких творчих потуг не робив. Знову почав писа­ти в студентські роки. Писати для дітей по­чав десь 2000 року. Якраз перед народ­женням дитини, шукаючи якусь додаткову роботу для збільшення сімейного бюджету. Написавши декілька малесеньких дитячих віршиків, типу

Змайструвало вовченятко

з гілочок собі рогатку.

«Ні, не буду я, малята,

з неї у пташок стріляти,

я влучатиму лишень

в намальовану мішень»,

і приніс ці мініатюри до редакції дитячого журналу «Стежка». Своїм хресним батьком у дитячій літературі вважаю тодішнього головного редактора журналу Степана Анд­рійовича. Із часом я став літературним ре­дактором «Стежки». Працюю ним і донині.

Видав 12 книжок, 3 аудіокниги та 2 інтерактивні-книжки для дітей. Готуються видання за кордоном.

Твори О.Дерманського

Дерманський С. Бабуся оголошує війну: [повість] / С. Дерманський; мал. В. Богданюк. - 3-тє вид. - Вінниця: Теза; Харків: Фоліо, 2011. - 160 с.: ілюстр. - (Пригодницька бібліотека).

Дерманський С.Балада про робота (за Валерієм Мєдвєдєвим): [вірш] / С. Дерманський // Стежка. – 2013. - №24. – С. 18-19.

Дерманський О.Вийшов пан баран з кошари: [вірш] / О. Дерманський // Стежка. – 2013. - №8. – С. 3.

Дерманський О. Вітамінні віршики: [вірші] / О. Дерманський // Стежка. – 2013. - №9. – С. 4-5.

Дерманський С. Вовченятко: [вірш] / С. Дерманський // Малятко. – 2013. - №8. – С. 5.

Дерманський С. Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська: [повість] / С. Дерманський; іл. В. Богданюк. - 3-тє вид. - Вінниця: Теза; Харків: Фоліо, 2011. - 158 с.: ілюстр. - (Пригодницька бібліотека).

Дерманський О. Дракон: [вірш] / О. Дерманський // Соняшник. – 2004. - №4. – С. 13.

Дерманський С. З гірки: [вірш] / С. Дерманський // Стежка. – 2013. - №22. – С. 4-5.

Дерманський С. Земля єдинорогів: казка / С. Дерманський // Стежка. – 2009. - №13-14. – С. 12-15.

Дерманський С. Концерт для печі з оркестром: казка / С. Дерманський // Стежка. – 2009. - №1. – С. 16-18.

Дерманський С. Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська: пригодницька повість / С. Дерманський; мал. В. Богданюк, О. Вєрко, Ф. Сергєєва. - Вінниця: Теза; Харків: Фоліо, 2010. - 160 с.: ілюстр. - (Пригодницька бібліотека). - (Мій улюблений автор).

Дерманський С. Король буків, або Таємниця Смарагдової книги: [повість-казка] / С. Дерманський; худож. В. Богданюк. - Вінниця: Теза; К.: Соняшник, 2005. - 160 с.: ілюстр. - (Пригодницька бібліотека).

Дерманський С. Кравець і комета: [оповідання] / С. Дерманський // Стежка. – 2007. - №13. – С. 6-7.

Дерманський С. Латочка на лапці: [вірш] / С. Дерманський // Малятко. – 2013. - №10. – С. 7.

Дерманський С. Лев-художник: [вірш / С. Дерманський] // Стежка. – 2001. - №19. – С. 8.

Дерманський О. Ліки від нудьги: [вірш] / О. Дерманський // Стежка. – 2013. - №12. – С. 15.

Дерманський С. Лімерики: [вірші] / С. Дерманський // Стежка. – 2007. - №13-14. – С. 11.

Дерманський О. Макуца: [уривок з повісті-казки «Неймовірні пригоди Ониська та компанії»] / О. Дерманський // Стежка. – 2004. - №2. – С. 13-15.

Дерманський С. Млин: [оповідання] / С. Дерманський // Стежка. – 2008. - №15. – С. 13-16.

Дерманський О. Образа: [вірш] / О. Дерманський // На веселій вулиці: вірші, оповідання, казки, усмішки: [для дошк. та мол. шк. віку] / упоряд. Г. М. Кирпа; худож.: К. В. Самойлов, Л. В. Белякова. - Харків: Белкар-книга, 2009. - С. 6: ілюстр. - (Веселка).

Дерманський С. Пригода на Десні: оповідання / С. Дерманський // Професор Крейд. – 2007. - №11. – С. 10-13.

Дерманський С. Про котів: [лімерики, гумористичні віршики] / О. Дерманський // Стежка. – 2012. - №6. – С. 16-17.

Дерманський С. Про ніч, яка боялася темряви: казка / С. Дерманський // Стежка. – 2008. - №24. – С. 6-7.

Дерманський С. Про Пізанську Вежу: [вірш] / С. Дерманський // Стежка. – 2009. - №7-8. – С. 7.

Дерманський С. Простирадляні привиди: оповідання / С. Дерманський // Стежка. – 2012. - №1. – С. 10-11.

Дерманський С. Рак і актинія: [оповідання] / С. Дерманський // Професор Крейд. – 2008. - №3. – С. 8-11.

Рятувальник: оповідання / С. Дерманський // Стежка. – 2008. - №10. – С. 15-16.

Дерманський С. Савка Шустрий: казка / С. Дерманський // Стежка. – 2010. - №19-20. – С. 15-16.

Сашко Дерманський про Авіценну, Олександра Суворова, Олександра Довженка, Уолта Діснея, Пеле: / С. Дерманський; літер. ред. Л. Кононович; худож. Ю. Толмачова. - К.: Грані-Т, 2007. - 112 с.: ілюстр. - (Життя видатних дітей).

Дерманський О. Сни-нісенітниці: [вірші] / О. Дерманський // Стежка. - 2014. - №15. - С. 6-7.

Дерманський О. Тепла пісня про маму: [пісня на сл. О. Дерманського, муз. Ю. Лесіної, інстр. М. Карєва, Ноти] / О. Дерманський // Мистецтво та освіта. – 2012. - №1. – С. 30-31: муз. пр.

Дерманський О. У ресторані: [вірш] / О. Дерманський // Соняшник. – 2004. - №4. – С. 12.

Дерманський С. Царство Яблукарство: [повість] / С. Дерманський; худож. А. П. Василенко. - Вінниця: Теза, 2009. - 192 с.: ілюстр. - (Пригодницька бібліотека).

Дерманський С. Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ: повість / С. Дерманський; іл. Максима Паленка. - 2-ге вид. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. - 286 с.: ілюстр

Дерманський С. Чудове Чудовисько: повість / С. Дерманський; худож. М. Паленко. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. - 254 с.: ілюстр.

Дерманський С. Як Дід Мороз дарунки ніс: вірш / С. Дерманський // Стежка. – 2008. - №23. – С. 14-15.

Дерманський О. Як їжачок з ведмедиком заблуджувалися: казка / О. Дерманський // Стежка. – 2011. - №11. – С. 2-6.

Про О.Дерманського

Жук З. Вражає жанрове одноманіття: [О. Дерманський] // Книжковий клуб плюс. – 2006. – №7-8. – С. 27.

Жук З. Казкова країна за старою повіткою / З. Жук // Друг читача. – 2007. - №10. – С. 8. – Рец. на кн.: Дерманський О. Володар Макуци, або Пригоди вужа Ониська. Бабуся оголошує війну. – Вінниця: Теза, 2004. – 160 с.

Нечитайко Х. Паперовий мультик про Соню і Чудовисько / Х. Нечитайко // Друг читача. – 2010. - №15. – С. 7. – Рец. на кн.: Дерманський С. Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 288 с.

Нечитайко Х. Якщо поряд є друзі, або «Іще один мамонт» / Х. Нечитайко // Друг читача. – 2010. - №23-24. – С. 4. – Рец. на кн.: Дерманський С. Корова часу, або Нові пригоди вужа Ониська. – Вінниця: Теза, 2010. – 160 с.

Олександр Дерманський: [біогр. довід.] // Сучасні письменники України: біобібліографічний довідник / Національна спілка письменників України; упоряд. А. І. Гай; ред. О. Кирило. - Уточнений і доп. - Біла Церква: Київське обласне творче об’єднання "Культура: Буква, 2012. – С. 126.

ДІДКІВСЬКИЙ

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

(29.09. 1956 )

Член Національної спілки письменників України

(за матеріалами біобібліографічного покажчика Білоцерківської ЦБС «Володимир Дідківський – вчитель, письменник, літературний критик»)

Наш земляк, член Національної спілки письменників України, лауреат Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І.С.Нечуя-Левицького Володимир Дідківський належить до когорти відомих гумористів України. Веселий дотепник у житті і творчості, Володимир Дідківський має дар Божий у душі – почуття гумору і глибинне чуття слова. Не покидає воно чоловіка ні в радісні, ні в гіркі хвилини.

Володимир Іванович Дідківський народився 29 вересня 1956 року на славній Володарщині у мальовничому селі Зрайки «на самісінькому березі Росі, де річка Молочна зі своїми кисільними берегами вливається в лоно своєї старшої сестриці, утворюючи невеличкий півострів місцевого географічного значення Гірня. У дні весняного повноводдя півострів перетворюється на острів, і тоді на “материк” можна дістатися лише за допомогою човна. Весняна Рось – це моя «зачарована Десна», – пише Володимир Іванович, згадуючи своє дитинство. – Улюбленим заняттям було бігання по Гірні, гра у війну, купання влітку та ковзанярство взимку. Основні повинності – пасти корову та доглядати молодшу сестричку. Останнє було гірше каторги».

У селі родину Дідківських пам’ятають із діда-прадіда. Прадід Віктор, родом з Медвина, переїхав до Зрайок у кінці ХІХ століття, мав за дружину польку. Працював управителем панського маєтку. Дід, Василь Вікторович, учителював на Володарщині у селах Лобачів, Брідок, Зрайки (у цих селах згодом довелось працювати і Володимиру Івановичу: вчителем, директором школи, головою сільради).

Батько закінчив школу лише на п’ятірки, вступив до льотного училища та в голодному сорок сьомому залишив навчання і повернувся у село. Працював завклубом, був на селі комсомольським ватажком, а далі – став колгоспним механізатором. Цікаво, що й син згодом працюватиме в Зрайках комсоргом і завклубом за сумісництвом.

На запитання: «Як Вас виховували батьки?», Володимир Іванович, ховаючи у вуса лукаву усмішку, відповів: “Як виховували? Зрідка – різкою, а частіше – ніяк! Вони від зорі до зорі щоліта працювали в полі, взимку – на колгоспному стані і на фермі. Гляділи мене сусіди, коли був малий, а підріс, то сам став за няньку сестричці Тані. Отак удвох росли під млином та на річці. Довгими зимовими вечорами любили читати книги. Батько так усе життя і не випускав книги з рук, навіть після найтяжчої робочої днини. Без книги не міг заснути. Читав про війну, про Північ.

Воля! Простір! Річка! Ставок! Корова! Курчата! Город! Перший велосипед у десятирічному віці, подарований доброю сусідкою! ...Незабутні враження дитинства.”

Та найяскравіше поміж них – «Артек», до якого хлопець якимось дивом потрапив після сьомого класу. А тим «дивом» був секретар райкому комсомолу, колишній його вчитель математики. Саме він наполіг у районі, аби ту єдину путівку віддали на Зрайківську восьмирічну школу. І волею долі дісталась вона Володі. Це було рідкісне явище на той час у сільській місцевості. За все існування радянського села Зрайки більше таких випадків не було. Так уперше побачив майбутній літератор справжній потяг і …море! Можливо, саме ця несподівана радість і пробудила в його душі Музу творчості.

Навчався Володимир Іванович у Зрайківській восьмирічній та Рудосільській середній школах. Тут, навчаючись у дев’ятому класі, написав він першу свою гумореску про погане автобусне сполучення між селами. Надіслав у редакцію районки «Соціалістичне село». Її надрукували, але там жодного авторського слова не було – хіба сюжет… А вже через рік гумореска «Щось та буде» була надрукована у цій же газеті без жодної правки. Отак почалися перші кроки Володимира Дідківського у літературі.

Закінчивши школу, протягом року працював різноробочим Черепинського лісництва.

Згодом течія рідної Росі понесла митця у незабутню студентську юність до берегів Дніпра. В 1974 році талановитий юнак став студентом філологічного факультету Київського педагогічного інституту ім.М.Горького. В інституті писав гуморески, друкувався у журналі «Перець», отримував перші гонорари.

Першовересень 1978 року покликав молодого вчителя до педагогічної праці. Протягом п’яти років він викладав українську мову та літературу в Лобачівській середній школі. В 1983 році стає директором школи у рідних Зрайках. Своєю небайдужістю до проблем сільської молоді здобув неабияку повагу і довіру. Незабаром його обирають головою виконкому Зрайківської сільської ради народних депутатів. На цій почесній посаді перебував 3 роки та переважило покликання і Володимир Іванович знову вчителює у Зрайківській восьмирічці.

У серпні 1988 року В.Дідківський переїжджає до Білої Церкви і працює вчителем української мови та літератури у ЗОШ №15. Педагогічна праця цікава, творча, але ще більш копітка. Вона майже не залишає часу для власної творчості. У перервах між перевірками зошитів та написаннями поурочних планів народжуються веселі, дотепні жарти, гострі, колючі епіграми на злободенні теми. Володимир Іванович друкує їх у республіканських, обласних та міських періодичних виданнях. Неодноразово його усмішки «гостювали» на сторінках легендарного «Перця», звучали по радіо. Поступово В.Дідківський познайомився з колегами по перу В.Іванцівим, В.Никифоровим, П.Розвозчиком, А.Гаєм. З 1998 року Володимир Іванович – активний член Всеукраїнського літературно-мистецького об’єднання «Радосинь», яким керував письменник Д.Чередниченко. Саме він помітив непересічний талант сміхотворця і благословив у світ 1997 року його першу збірку «Всім по шматочку». Окрилений успіхами на письменницькому «фронті», Володимир Іванович не забарився і з другою збіркою. Вона видана у київському видавництві «Задруга» під промовистою назвою «Ярмо».

2000-го року Володимир Іванович став членом Національної спілки письменників України. Третя книжка гумору «Дзвін» з’явилася друком 2001 року у білоцерківському видавництві «Буква». За неї письменник удостоєний звання лауреата міської літературно-мистецької премії ім. І.С.Нечуя-Левицького за 2002 рік.

Усе життя Володимира Дідківського пов’язане зі школою і з дітьми. Тож четверта гумористична збірка «Лісова гімназія», яка вийшла у 2003 році, майже повністю присвячена шкільній тематиці.

Спілкуватися з Володимиром Івановичем дуже легко. Незважаючи на трішки лукавий погляд поета, він випромінює добро, любов до людей, зігріває душі теплом свого серця.

В.Дідківський – учитель від Бога, який не просто навчає учнів рідної мови та літератури, а й уміє відшукати у дітях іскорки таланту і пробудити їх до творчості. Упродовж багатьох років він керує шкільною літературною студією «Золотий передзвін», яка випускає альманах з однойменною назвою. Володимиру Івановичу належить ідея створення в ЗОШ№15 першого в області кабінету літературного краєзнавства Київщини. Він також написав гімн школи.

Про те, як Володимир Іванович поєднує педагогічну працю з літературною творчістю він іронічно зауважує: «Якби я не йшов до школи за шматком хліба, то ходив би без штанів. Якби я мав матеріальну змогу займатися літературою професійно, то зробив би у своєму житті набагато більше. А до школи я звик, дітей люблю…Все ж починається з виховання і навчання».

Поза сумнівом, найбільш вагомим здобутком письменника стала п’ята збірка «Аби не гірше!» (2007). Вона зібрала схвальні відгуки від колег по перу.

В.Дідківський – заступник голови Ради Київської обласної організації НСПУ та член комісії з присудження Київської обласної літературно-мистецької премії ім. Григорія Косинки.

Володимир Іванович є гідним продовжувачем кращих традицій українських гумористів Л.Глібова, Є. Гребінки, О.Вишні, П.Глазового та інших. Читаючи твори поета-сатирика, бачимо, що автор – людина не байдужа до долі свого народу, його минулого, сьогодення і майбутнього. Турбує В. Дідківського, як справжнього патріота, ставлення до рідної мови в Україні. Адже не всі цінують і поважають її, плекають і вивчають. Гумор Володимира Дідківського стане у нагоді всім шанувальникам мудрого сміху, бо чим більше людина сміється, тим більше вона стає людиною. «Сміх – здоров'я, – стверджує наш земляк. – Якщо сміємося, значить живемо. Усміхайтеся, люди добрі, та живіть у злагоді, мирі, любові, добрі», – зичить гуморист усім.

І. Творчий доробок Володимира Івановича Дідківського

1.1 Літературна творчість поета-гумориста

1.1.1 Збірки поезій та літературознавчі видання

1. Дідківський, В. Всім по шматочку : байки, усмішки, жарти / В.Дідківський; ред. Д.Чередниченко. – К. : КМЦ «Поезія», 1997. – 62 с.

2. Дідківський, В. Ярмо : байки, усмішки, жарти / В.Дідківський; ред. Д.Чередниченко. – К. : «Задруга», 1999. – 63 с.

3. Дідківський, В. Дзвін : гумор і сатира / В.Дідківський; ред. Д.Чередниченко. – Біла Церква : «Буква», 2001. – 79 с.

4. Дідківський, В. Лісова гімназія : гумор для шкільництва і не тільки / В.Дідківський; ред. Г.Гай. – Біла Церква : «Буква», 2003. – 93 с.

Зміст:

5. Дідківський, В. Аби не гірше! : гумор і сатира / В.Дідківський; ред. П.Розвозчик. – Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2007. – 158 с.

6. Дідківський, В. Штрихи до літературного портрета Петра Розвозчика / В.Дідківський. – Біла Церква : Буква, 2006. – 46 с.

7. Дідківський, В. Штрихи до творчого портрета Анатолія Кульчицького / В.Дідківський. – Біла Церква : Буква, 2008. – 38 с.

1.1.2 Публікації творів у колективних збірниках та книгах окремих авторів

8. Дідківський, В. Панська мова; Визначальний фактор; Звабниця; Меломани; Ох і Хай; Дідове мірило : [гуморески] / В.Дідківський // Буква: літ.-мист. альм. Київщини / упоряд. А.Гай. – Біла Церква : Буква, 1998. – №1. – червень. – С.45-46.

9. Дідківський, В. Солов’їна печаль : [вірш] / В.Дідківський // Кульчицький, А. Як вересень, уже я золотий… . – Біла Церква : «Буква», 2003. – 3-тя с. обкл.

10. Дідківський, В. Пісня про п’ятнадцяту школу / В.Дідківський // Кульчицький, А. Дарую серце Білій Церкві: цикл пісень. – Біла Церква : ВАТ «Білоцерк. друкарня», 2005. – С.23.

11. Дідківський, В. Веселки над селами; Ювілей; Подільські нудити : [гуморески] // Буква: літ.-мист. альм. Київщини / В.Дідківський; ред. колегія В.Шлапак, А.Гай та ін. – Біла Церква : «Буква», 2006. – № 2. – С.88-91.

12. Дідківський, В. Аби не гірше; З листа до народного обранця; Підземний натюрморт; Не ті рядки; Розбудова; Для меценатів; Фуршет і премія; Гуманітарії; Про вчительську долю; Кому тепліше?; Два Чоботи…; Дідове мірило; Сідало; Козак і бритва; Порада чиновнику; Булька; З національного; Любов і вуха; Гібридна полуниця; Оселедці й тюлька; Солодка сваха; Аби гроші; Очі не винні; Не та жінка; Не та мова; Дебіл на Україні; Творчий вечір; Лексика; Навіщо географію вивчати?; Дружня порада; Жартівник; Радість; Зелений універсам; Сільська ідилія; Смачний день; Важкий гостинець; Методика; Бізнес; Панська мова; Шоу-педагогіка; Про два язики // Літературна Білоцерківщина : антологія письменників – членів міської організації НСПУ. – Біла Церква : «Буква», 2008. – С. 123-140 : фото.

13. Дідківський, В. Осіння мелодія : [вірш] / В.Дідківський // Кульчицький,А. Пісні, як люди, мріють і живуть. – Біла Церква : КОТО «Культура», «Буква», 2008. – С.163-164.

14. Дідківський, В. Пісня про 15 школу / В.Дідківський // Кульчицький,А. Пісні, як люди, мріють і живуть. – Біла Церква : КОТО «Культура», «Буква», 2008. – С.84-85.

15. Дідківський, В. Свято квітів : [вірш] / В.Дідківський // Кульчицький,А. Пісні, як люди, мріють і живуть. – Біла Церква : КОТО «Культура», «Буква», 2008. – С.52.

16. Дідківський, В. Солов’їна печаль : [вірш] / В.Дідківський // Кульчицький,А. Пісні, як люди, мріють і живуть. – Біла Церква : КОТО «Культура», «Буква», 2008. – С.212-213.

17. Дідківський, В. Зажурився орел сивочолий : [вірш-присвята] / В.Дідківський // Віктор Міняйло: Будь вільний! / упоряд. В.Іванців. – К.– Біла Церква : ВЦ «Просвіта», Альм. «Біла Церква», 2009. – С.112.

18. Дідківський, В. Олесю Гончару: [вірш] / В.Дідківський // Від імені пам’яті: антологія літераторів Білої Церкви кількох поколінь, присвяч. 65-річ. Перемоги над гітлерів. фашизмом / ред. В.Іванців; упоряд. А.Гай, Г.Гай, В.Іванців, Т.Шарова. – Біла Церква : «Буква», 2010. – С.40-41.

1.3 Твори, надруковані в періодичних виданнях

19. Дідківський, В. Утопія; Мудрий папуга : [байки] / В.Дідківський // Дивослово. – 2005. – №5. – С. 23.

20. Дідківський, В. Лісова гімназія : [байка] / В.Дідківський // Дніпро. – 2009. – №1. – С.125.

21. Дідківський, В. Запасне гніздо : [гумореска] / В.Дідківський // Дніпро. – 2009. – №11. – С.156.

22. Дідківський, В. Третя любов : [гумореска] / В.Дідківський // Дніпро. – 2010. – №2. – С.134.

* * *

23. Дідківський, В. Пхаймо, хлопці : [бувальщ.] / В.Дідківський // Соціалістичне село. – 1973. – 24 лют. – С.3.

24. Дідківський, В. Щось та буде : [байка] / В.Дідківський // Соціалістичне село. – 1974. – 23 берез. – С.3.

25. Дідківський, В. Хто бос : [гумореска] / В.Дідківський // Голос Володарщини. – 1996. – 20 квіт. – С.2.

26. Дідківський, В. Всім по шматочку; Божевільний сон; Свиняче гасло; Халяви; Лексика: [гуморески] / В.Дідківський // Рідне місто. – 1998. – №2. – С.3.

27. Дідківський, В.Напутнє слово; Сідало; Він, вона і…; Хазяїн : [гуморески] / В.Дідківський // Рідне місто. – 1999. – №3. – С.3.

28. Дідківський, В. Бібліотекарям Білоцерківщини : [вірш] / В.Дідківський // Гриф. – 2000. – 27 верес. – С.25.

29. Дідківський, В. Стимул; Роги; Оселедці : [байки] / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2001. – 29 берез. – С.5.

30. Дідківський, В. Грамотна курка; Журавель у жмені; Смачна риба; Солов’їна мова; Мокра справа : [гуморески] / В.Дідківський // Освітян. трибуна. – 2002. – берез. – С.16.

31. Дідківський, В. Олесю Гончару в пам’ять про липень 1941 року / В.Дідківський // Освітян. трибуна. – 2003. – серп. – С.16.

32. Дідківський, В. Утопія; Мудрий папуга; Про два язики; Лексика : [байки] / В.Дідківський // Вінницькі відомості. – 2004. – 18 лют. – С.6.

33. Дідківський, В. Не ті рядки; Фуршет і премія; Для меценатів : [гуморески] / В.Дідківський // Замк. гора. – 2004. – 16 черв. – С.8.

34. Дідківський, В. Хай сняться Вам, цнотливі панни…; Олесю Гончару в пам’ять про липень 1941 року : [поезії] / В.Дідківський // Замк. гора. – 2005. – 2 берез. – С.8.

35. Дідківський, В. Про два язики; Лексика; Недоріка; Не той письменник; Звідки хохли беруться : [гуморески] / В.Дідківський // Сільський час. – 2005. – 1 квіт. – С.16.

36. Дідківський, В. Поету Василю Шарову : [вірш] / В.Дідківський // Замк. гора. – 2007. – 28 черв.. – С.8.

37. Дідківський, В. Бібліотекарям Білоцерківщини: [вірш] / В.Дідківський // Бібліосвіт. – 2007. – вересень. – С.1.

38. Дідківський, В. Перманентні клопоти; Ноги : [сатира] / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2009. – 27 серп. – С.6.

Дідківський В. Дзвін: [гумореска] / В.Дідківський // Голос Володарщини, 2015. – 31 берез.

Дідківський В.Кмітливий сусід: [гумореска] / В.Дідківський // Голос Володарщини, 2015. – 31 берез.

1.2 Літературознавча та педагогічна діяльність В.Дідківського

1.2.1 Педагогічний та літературознавчий доробок

39. Дідківський,В. Концепція роботи кабінету літературного краєзнавства Білоцерківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №15 / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.4-5.

40. Дідківський, В. Шляхи пошуків та інтеграції (роздуми про діяльність кабінету літературного краєзнавства) / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.5-10.

41. Дідківський, В. Микола Кравчук – перший лауреат обласної літературної премії ім. Григорія Косинки / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.10-12.

42. Дідківський, В. Матеріали до уроку літератури рідного краю за творчістю В.Никифорова, В.Іванціва, П.Розвозчика / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.34-40.

43. Дідківський, В. Дещо про гумор: методично-практичні поради // Дідківський, В. Лісова гімназія / В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2003. – С.68-89.

44. Розвозчик, П., Дідківський, В. Слово, просте й прозоре, як молитва / П.Розвозчик. В.Дідківський // Віктор Міняйло: Будь вільний! / упоряд. В.Іванців. – К. – Біла Церква : ВЦ «Просвіта» - Альм. «Біла Церква», 2009. – 142 с.

45. Дідківський, В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – 56с.

46. Дідківський, В. Шляхи пошуків та інтеграції (роздуми про діяльність кабінету літературного краєзнавства) // Дідківський,В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.3-9.

47. Дідківський, В. Кабінет літературного краєзнавства // Дідківський,В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.9-13.

48. Дідківський, В. Літературний гурток в загальноосвітній школі // Дідківський, В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.14-20.

49. Дідківський, В. Фрагменти практичних занять з теорії літератури // Дідківський, В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.21-29.

50. Дідківський, В. Відкрите заняття літературної студії //Дідківський, В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.30-37.

51. Дідківський, В. Найперші поради початківцям // Дідківський, В. Літературне краєзнавство у загальноосвітній школі. Літературна студія як складова кабінету літературного краєзнавства / В.Дідківський. – Біла Церква : ЗОШ №15, 2010. – С.38.

* * *

52. Дідківський, В. Шляхи пошуків та інтеграції / В.Дідківський // Світло. – 2001. - №2. – С.65.

53. Дідківський, В. Література рідного краю в контексті викладання курсу «Київщинознавство» / В.Дідківський // Світло. – 2002. - №4. – С.81-83.

54. Дідківський, В. Літературний гурток у загальноосвітній школі / В.Дідківський // Дивослово. – 2005. - №5. – С.18-23.

55. Дідківський, В. Кабінет літературного краєзнавства / В.Дідківський // Дивослово. - 2008. - №5. – С.25-26.

* * *

56. Розвозчик, П. Дідківський, В. Слово, просте й прозоре, як молитва : [штрихи до портр. Віктора Міняйла] / П.Розвозчик, В.Дідківський // Жива вода. – 1999. – №11, листоп. – С.3.

57. Дідківський, В. Олесь Гончар – письменник і воїн / В.Дідківський // Освітян. трибуна. – 2003. – серп. – С.16.

58. Дідківський, В. З любов’ю до людини : [про творч. П.Розвозчика] / В.Дідківський // Майдан-Брок. – 2004. – 28 жовт. – С. 12-13.

1.2.2 Краєзнавче літературознавство

59. Дідківський, В. Микола Кравчук – перший лауреат обласної літературної премії Григорія Косинки / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.10-12.

60. Дідківський, В. Матеріали до уроку літератури рідного краю за творчістю В.Никифорова, В.Іванціва, П.Розвозчика / В.Дідківський // Київщинознавство: література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.34-40.

61. Дідківський, В. Штрихи до літературного портрета Петра Розвозчика / В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2006. – 46 с.

62. Дідківський, В. Штрихи до творчого портрета Анатолія Кульчицького / В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2008. – 38 с.

63. Розвозчик, П., Дідківський, В. Слово, просте й прозоре, як молитва // Віктор Міняйло: Будь вільний! / упоряд. В.Іванців. – К. : ВЦ «Просвіта» - Біла Церква : Альм. «Біла Церква», 2009. – 142 с.

* * *

64. Дідківський, В. Література рідного краю в контексті викладання курсу «Київщинознавство» / В.Дідківський // Світло. – 2002. – №4. – С.81-83.

* * *

65. Розвозчик, П. Дідківський, В. Слово, просте й прозоре, як молитва : [штрихи до портр. Віктора Міняйла] / П.Розвозчик, В.Дідківський // Жива вода. – 1999. – №11.– листоп. – С.3.

66. Дідківський, В. З любов’ю до людини : [про творч. П.Розвозчика] / В.Дідківський // Майдан-брок. – 2004. – 28 жовт. – С. 12-13.

67. Дідківський, В. Поет-пісняр Анатолій Кульчицький і його творчість / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2008. – 10 квіт. – С.2.

68. Дідківський, В. Іронія – цариця гумору : [гумор Т.-Т.Братченко] / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2010. – 16 лип. – С. 7.

1.2.3 Передмови. Післямови. Рецензії. Відгуки

69. Дідківський, В. З любов’ю до людини : [передм.] / В.Дідківський // Розвозчик, П. Земля Світовида. – Біла Церква : «Буква», 2004. – С.3.

70. Дідківський,В. Шановні початківці : [післямова] / В.Дідківський // Золотий передзвін: літ. альм. / упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2006. – С.66-68.

71. Дідківський, В. Перші кроки до Слова : [передм.] / В.Дідківський // Золотий передзвін: літ. альм. / упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква: КОІПОПК, 2008. – С.3.

72. Дідківський, В. На ниві творчості : [передм.] / В.Дідківський // Молодий зажинок: літ. альм. / ред. В.Дідківський. – Вип.1. – Біла Церква : БНАУ, 2008. – С.3.

73. Дідківський, В. З любов’ю до слова : [передм.] / В.Дідківський // Озерця дитинства : літ. альм. / ред. В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2008. – С.4.

* * *

74. Дідківський, В. Поет-пісняр Анатолій Кульчицький і його творчість / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2008. – 10 квіт. – С.2.

75. Дідківський, В. Іронія – цариця гумору: [відгук на кн. «Шосте почуття» Т.-Т.Братченко] / В.Дідківський // Юр’їв. земля. – 2010. – 16 лип. – С. 7.

1.2.4 Історичні розвідки

76. Дідківський, В., Федорченко, П. Нариси з історії сіл Зрайки, Брідок Володарського району Київської області / В.Дідківський, П.Федорченко. – Володарка, 1990. – 18с.

77. Дідківський, В., Федорченко, П. Село Зрайки. Сторінки історії / В.Дідківський, П.Федорченко // Соціалістичне село. – 1990. – 27 січ. – С.3.

1.2.5 Володимир Дідківський – редактор, упорядник, критик

78. Альманах поетичної творчості учнів школи / відділ освіти Білоцерків. міськради, ЗОШ №15; упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква, 2003. – 26с.

79. Розвозчик, П. Земля Світовида / П.Розвозчик; ред. В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2004. – 111с.

80. Буква : літ.-мист. альм. Київщ. / ред. колегія В.Шлапак, А.Гай та ін. – Біла Церква : «Буква», 2004. – №1. – 116с.

81. Золотий передзвін : літ. альм. / ред.-упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2006. – 68с.

82. Деркач, О. Колиска серця : [зб. поезій] / О.Деркач; ред.-упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2007. – 36с.

83. Озерця дитинства : літ. альм. / ред. В.Дідківський. – Біла Церква : КОТО «Культура», «Буква», 2008. – 64с.

84. Золотий передзвін : літ. альм. / упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2008. – 86с.

85. Молодий зажинок : літ. альм. Вип. 1 / ред. В.Дідківський. – Біла Церква : БНАУ, 2008. – 78с.

86. Лазоренко, О. Органи вітрів / О.Лазоренко; ред. В.Дідківський. – Біла Церква : «Буква», 2008. – 20с.

87. Буква : літ.-мист. альм. Київщ. / ред. колегія А.Гай, Г.Гай, В.Дідківський та ін. – Біла Церква: «Буква», 2008. – №1. – 128с.

88. Антонюк, А. Ліхтар надії / А.Антонюк; ред. В.Дідківський. – Біла Церква: «Буква», 2009. – 32с.

89. Веселка грає : літ. альм. Вип.4 / управління освіти і науки Білоцерків. міськради; ЗОШ №15; ред.-упоряд. В.Дідківський. –– Біла Церква, 2009. – 52с.

90. Кабан, А. Дивний театр : Веселі пароніми / А.Кабан; вступ В.Дідківського. – Біла Церква : «Буква», 2010. – 40с.

91. Тищенко, В. Якби зорі вміли співати / В.Тищенко; ред. В.Дідківський. – Біла Церква: КОТО «Культура», «Буква», 2010. – 52с.

ІІ. Публікації про життєвий і творчий шлях письменника

1.1. Біографічні матеріали про В.Дідківського

92. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Енциклопедія сучасної України. Т.7. Г-Ді / гол. ред. колегії т.І. М.Дзюба [та ін.]. – К. : Коорд. бюро ЕСУ, 2007. – С.677.

93. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Білоцерківщина літературна : довідник. – Біла Церква : «Буква», 1997. – С.46.

94. Дідківський Володимир : [корот. біогр. довід.] // Дідківський, В. Всім по шматочку : байки, усмішки, жарти / В.Дідківський. – К. : КМЦ «Поезія», 1997. – С.59.

95. Дідківський Володимир : [корот. біогр. довід.] // Буква : літ. альм. Київщ. / упоряд. А.Гай. – Біла Церква : Видавець А.Гай, 1998. – №1. – червень. – С.45.

96. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Київщинознавство : література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.52.

97. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Дідківський, В. Лісова гімназія : гумор для шкільництва і не тільки / В.Дідківський; ред. Г.Гай. – Біла Церква : «Буква», 2003. – 4-та с. обкл.

98. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Письменники Київщини : довідник / упоряд. П.Розвозчик, С.Мірошник. – Біла Церква : КОІПОПК, 2004. – С.68.

99. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довідка] // Буква : літ.-мист. альм. Київщ. / ред. колегія В.Шлапак, А.Гай та ін. – Біла Церква : «Буква», 2006. – С.88.

100. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Дідківський, В. Аби не гірше! : гумор і сатира / В.Дідківський; ред. П.Розвозчик. – Біла Церква : Видавець О.Пшонківський, 2007. – 4-та с. обкл.

101. Дідківський Володимир Іванович : [біогр. довід.] // Літературна Білоцерківщина : антологія письменників – членів міської організації НСПУ / авт.-упоряд. А.Гай. – Біла Церква : «Буква», 2008. – С.120-123.

102. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] / Відділ культури та туризму; БЦРБ // Майстри художнього слова Білоцерківщини : дайджест. – Біла Церква, 2008. – С.18.

103. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Від імені пам’яті : антологія літераторів Білої Церкви кількох поколінь, присвяч. 65-річ. Перемоги над гітлерівським фашизмом / ред. В.Іванців; упоряд. А.Гай, Г.Гай та ін. – Біла Церква : «Буква», 2010. – С.40.

* * *

104. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Голос Володарщини. – 1996. – 20 квіт. – С.2.

105. Дідківський Володимир Іванович : [корот. біогр. довід.] // Освітян. трибуна. – 2002. – берез. – С.16.

2.2 Літературний портрет поета-гумориста

2.2.1 В.Дідківський – лауреат Білоцерківської міської літературно-мистецької премії

ім. І.С.Нечуя-Левицького

143. Кандидати на звання лауреата : [канд. на здобуття звання лауреата літ.-мист. премії ім. І.С.Нечуя-Левицького за 2000-2001рр.: Д.Болобосов, В.Дідківський, Ю.Павленко, В.Іванців, Г.Музика, фольклор. ансам. «Юр’ївські вечорниці», камер. тріо «Контрасти», камер. ансам. «Прелюдія»] // Замк. гора. – 2001. – 21 груд. – С.2.

144. Білоцерківський міський голова Г.В.Шуліпа вручив щорічну міську літературно-мистецьку премію ім. І.С.Нечуя-Левицького : [інформ.] // Замк. гора. – 2002. – 6 лют. – С.1.

145. 1 лютого білоцерківський міський голова Геннадій Шуліпа вручив щорічну міську літературно-мистецьку премію ім. І.С.Нечуя-Левицького : [інформ.] // Новини Київщ. – 2002. - №6. – С.2.

146. Панченко, В. Лауреати міської премії : [В.Дідківський та народ. фольклор. ансам. «Юр’ївські вечорниці»] // Юр’їв. земля. – 2002. – 7 лют. – С.3.

147. Лауреати-2001 : [В.Дідківський та народ. фольклор. ансам. «Юр’ївські вечорниці»] // Громад. думка. – 2002. – 8 лют. – С.2.

148. Храбуст, В. Хвала майстерності : [лауреати Білоцерк. літ.-мист. премії ім. І.С.Нечуя-Левицького В.Дідківський та народ. фольклор. ансам. «Юр’ївські вечорниці»] / В.Храбуст // Громад. думка. – 2002. – 8 лют. – С.2.

149. І сам Нечуй би схвально усміхнувся : [лауреати Білоцерк. літ.-мист. премії ім. І.С.Нечуя-Левицького В.Дідківський та народ. фольклор. ансам. «Юр’ївські вечорниці»] // Київ. правда. – 2002. – 15 лют. – С.1.

2.2.2 Дослідження творчості В.Дідківського.

Відгуки на книги поета

150. Чередниченко, Д. Чики-чики: [передм.] / Д.Чередниченко // Дідківський, В. Всім по шматочку : байки, усмішки, жарти / В.Дідківський. – К. : КМЦ «Поезія», 1997. – С.3.

151. Розвозчик, П. Методичні рекомендації до вивчення творчості В.Міняйла, В.Никифоріва та В.Дідківського / П.Розвозчик та ін. // Література рідного краю: навч.-метод. посіб. – Біла Церква, 1997. – С.44.

152. Щербина, О. Комічне та сатиричне зображення дійсності у гуморесках, байках, усмішках В.Дідківського / О.Щербина // Київщинознавство : література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.22-26.

153. Соболь, Л. Сміх мудреця. Творчість В.Дідківського : усмішки, жарти, байки / Л.Соболь // Київщинознавство : література рідного краю. – Біла Церква : КОІПОПК, 2002. – С.26-30.

154. Розвозчик, П. Сміх мудреця : [передм.] / П.Розвозчик // Дідківський, В. Лісова гімназія / В.Дідківський. – Біла Церква: «Буква», 2003. – С.3-4.

155. Деркач, Б. Володимир Дідківський – оригінальна постать в українському байкарському мистецтві : [рукопис] / Б.Деркач; Міністерство освіти і науки України; Київське територіальне відділення Малої академії наук України; Секція української літератури. – Біла Церква, 2006. – 48с. – (ІІ місце Всеукр. етапу МАН).

156. Гудима, А. На стезі динамічних традицій : [передм.] / А.Гудима // Дідківський, В. Аби не гірше! : гумор і сатира / В.Дідківський; ред. П.Розвозчик. – Біла Церква : Видавець О.Пшонківський, 2007. – С.3-5.

157. Гай, А. Дідківський Володимир Іванович, поет-гуморист : [творч. В.Дідківського] // Літературна Білоцерківщина: антологія письм. – чл. міської організації НСПУ/ авт.-упор. А.Гай. – Біла Церква: «Буква», 2008. – С. 120-123.

* * *

158. Кульчицький, А. Дзвін : [про зб. В.Дідківського] / А.Кульчицький // Юр’їв. земля. – 2001. – 24 трав. – С.5.

159. Розвозчик, П. Мудрий сміх Володимира Дідківського / П.Розвозчик // Юр’їв. земля. – 2001. – 27 груд. – С.7.

160. Лисенко, В. Перша ластівка : [про зб. В.Дідківського «Всім по шматочку»] / В.Лисенко // Замк. гора. – 2002. – 13 лют. – С.3.

161. Ковальська, Ю. Автор, який спонукає читача сміятися : [в Білоцерків. міськ. Центрі культур. та соц. зв’язків відбулася зустріч з сатириком-гумористом В.Дідківським] / Ю.Ковальська // Громад. думка. – 2002. – 19 квіт. – С.2.

162. Харченко, Ю. Тепла зустріч : [з поетом-гумористом В.Дідківським у Білоцерк. ЦРБ] / Ю.Харченко // Замк. гора. – 2003. – 5 листоп. – С.2.

163. Кульчицький, А. Дарує людям мудрий сміх : [про зб. В.Дідківського «Лісова гімназія»] / А.Кульчицький // Замк. гора. – 2003. – 17 верес. – С.3.

164. Харченко, Ю. Дивосвіт рідної мови : [літ. свято в ЦРБ, гості: В.Дідківський, П.Розвозчик, А.Кульчицький] / Ю.Харченко // Замк. гора. – 2005. – 16 берез. – С.2.

165. Вереснева, Н. Чи прочитають школярі письменників Білоцерківщини : [зустріч гол. Білоцерк. райдержадмін. Р.Плугатора з письм.-краянами, у т.ч. з В.Дідківським] / Н.Вереснева // Копейка. – 2005. – 3 нояб. – С.4.

166. Кульчицький, А. Сміх, окрилений любов’ю : [про творч. В.Дідківського] / А.Кульчицький // Юр’їв. земля. – 2007. – 9 серп. – С.8.

167. Гудима, А. На стезі динамічних традицій : [про кн. В.Дідківського «Аби не гірше»] / А.Гудима // Літ. Україна. – 2007. – 1 листоп. – С.3-5.

168. Володимир Дідківський : «Багатство поета…» / розм. з поетом-гумористом вела Н.Коваль // Тема. – 2009. – 12 марта. – С.11.

2.2 .3 Студійна, гурткова, клубна робота В.І.Дідківського

169. Альманах поетичної творчості учнів школи : [творч. дороб. літ. гуртка «Джерело»; кер. В.Дідківський] / упоряд. В.Дідківський; Відділ освіти Білоцерків. міськради; ЗОШ№ 15. – Біла Церква, 2003. – 26с.

170. Золотий передзвін: літ. альм. : [творч. дороб. літ. студії «Золотий передзвін»; кер. В.Дідківський] / ред.-упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2006. – 68с.

171. Озерця дитинства: літ. альм. : [творч. дороб. літ. клубу «Озерця дитинства»; кер. В.Дідківський] / ред. В.Дідківський .– Біла Церква : КОТО «Культура»; «Буква», 2008.– 64с.

172. Золотий передзвін: літ. альм. : [творч. дороб. літ. клубу «Золотий передзвін»; кер. В.Дідківський] / упоряд. В.Дідківський. – Біла Церква : КОІПОПК, 2008. – 86с.

173. Молодий зажинок: літ. альм. Вип. 1 : [творч. дороб. літ. студії на базі факультету лінгвістики БНАУ; кер. В.Дідківський] / ред. В.Дідківський. – Біла Церква : БНАУ, фак.-т лінгвістики, 2008. – 78с.

174. Веселка грає : літ. альм. Вип.4. : [творч. дороб. літ. студії «Золотий передзвін»; кер. В.Дідківський] / ред.-упоряд. В.Дідківський; управління освіти і науки Білоцерків. міськради, ЗОШ №15 – Біла Церква, 2009. – 52с.

* * *

175. Зразки творів гуртківців : [вірші членів літ. гуртка «Золотий передзвін»; кер. В.Дідківський] // Дідківський, В. Літературний гурток у загальноосвітній школі / В.Дідківський // Дивослово. – 2005. - №5. – С.23.

176. Молода поезія: [публікація творів членів літ. студії «Золотий передзвін»; кер. В.Дідківський]// Дніпро. – 2010. - №5. – С.125.

* * *

177. Животов, В. Діє творча майстерня / В.Животов : [працює літ.-мист. майстерня прац. освіти і науки; кер. В.Дідківський] // Громад. думка. – 2003. – 7 листоп. – С.1.

178. У місті Біла Церква плідно працює творча літературно-мистецька майстерня працівників освіти і науки: [поезії педагогів, членів літ.-мист. майстерні; кер. В.Дідківський] // Юр’їв. земля. – 2003. – 11 груд. – С.8.

179. У Білій Церкві працює творча літературно-мистецька майстерня працівників освіти і науки: [поезії членів літ.-мист. майстерні; кер. В.Дідківський]// Юр’їв. земля. – 2005. – 24 берез. – С.8.

2.2.4 Інтернет-джерела про В.Дідківського

180. www.mirvol.at.ua/Didk.doc Володимир Дідківський – Сайт кабінету літературного краєзнавства Володарської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

181. www.mirvol.at.ua/di.doc Сміх мудреця. Комічне та сатиричне зображення дійсності у гуморесках, байках та усмішках В.І.Дідківського

182. www.mirvol.at.ua/publ/17 Богдан Деркач. Володимир Дідківський – оригінальна постать в українському байкарському мистецтві

183. www.teacher.at.ua/pub Веселі гуморески Володимира Дідківського

184. www.nspu.org.ua/dovidnyk Національна спілка письменників України

185. www.biblioteka.com.ua Сайт Білоцерківської міської ЦБС

186. www.ukrlit.vn.ua/article1/1983.htm Дідківський В. Ідейно-художні особливості образів-архетипів у творчості Петра Розвозчика

187. www.slideshare.net Літературне краєзнавство як один із шляхів національно-патріотичного виховання в школі (слайд-шоу)

ДРАЧУК

ВІКТОР СЕМЕНОВИЧ

(11.11.1936–16.08.1989)

доктор історичних наук, член Спілки журналістів СРСР.

Народився Віктор Семенович Драчук 11 листопада 1936 року у селі Руде Село. Навчався дуже гарно, цікавився усіма предметами, тому школу закінчив на рік раніше, ніж його однокласники: за здібності, талант, успіхи у навчанні його переводили через клас у наступний. Величезний вплив на вибір життєвого шляху Віктора мав улюблений учитель Володимир Олександрович Покровський - людина всебічно освічена, унікальна. Саме йому доктор історичних наук Віктор Драчук подарував десятки своїх книг із вдячністю за путівку в життя. Уже в перші студентські роки його дослідження зацікавили вітчизняних і зарубіжних учених. На другому курсі виступив із доповіддю на Всесоюзній науковій конференції в Москві. В Київ вернувся із відгуком: "Яскраве дослідницьке обдарування". Ще не отримавши диплома, став співробітником Інституту археології АН УРСР. Він усе встигав зробити: керував науковим товариством Київського державного університету, комісією по роботі з молодими вченими АН УРСР, працював в Інституті археології, завідував позаштатним відділом молодіжної газети і викроював час для лекцій у школах юних археологів і журналістів.

... До лікарні Віктор Драчук потрапив з травмою черепа у безнадійному стані. Клінічна смерть - був страшний висновок хірургів. Його повернули до життя.

За роки боротьби з хворобою він написав понад 50 наукових праць, 12 наукових і публіцистичних книжок. Після довгої перерви з'явилися перші монографії - "Крок у невідоме", "Написи на камені". Захистив дисертацію по дешифровці піктограм. Опублікована в 1975 році книга "Система знаків Північного Причорномор’я " принесла Віктору Драчуку заслужену славу. Його наукові праці із скіфо-сарматських ( так званих "загадкових" знаків) неодноразово видавалися за кордоном. В.С.Драчук був одним з провідних спеціалістів у галузі науки про піктограми, емблеми та геральдику.

Наукову роботу Віктор Семенович поєднував із суспільною та літературною діяльністю. Він був членом Спілки журналістів СРСР, автором ряду науково-популярних книг: "Написи на камені"( 1971 р.), " Розповідає геральдика"(1977 р.)," Дорогами тисячоліть"( 1978р.) та інших. Вони отримали визнання у всьому світі.

Твори В.С.Драчука

Драчук В.С. Шаг в неведомое /В.С.Драчук. – Симф.: Крым, 1971. – 100 с.

Драчук В. С. Надпись на камне / В.С.Драчук. — Киев: Наукова думка, 1971. — 148 с. - (о Тмутараканском камне)

Драчук В. С. Системы знаков Северного Причерноморья: Тамгообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры / В.С.Драчук. — Киев: Наукова думка, 1975. — 176, [48] с. — 10 000 экз. (в пер., суперобл.)

Драчук В. С. Дорогами тысячелетий: О чём поведали письмена / В.С.Драчук. — М.: Молодая гвардия, 1976. — 256 с. — (Эврика). — 100 000 экз.(о дешифровке древних письменностей)

Драчук В. С. Дорогами тысячелетий: О чём поведали письмена / В.С.Драчук. — Изд. 2-е. — М.: Молодая гвардия, 1977. — 256 с. — (Эврика). — 150 000 экз.

Драчук В. С. Рассказывает геральдика / В.С.Драчук. — М.: Наука, 1977. — 256 с. — (История нашей Родины). — Допечатка тиража 73 000 экз. (обл.)

Драчук В. С., Кара Я. Б., Челышев Ю. В. Керкинитида—Гёзлёв—Евпатория / В.С.Драчук. — Симферополь: Таврия, 1977. — 128 с. — (Археологические памятники Крыма). — 50 000 экз.(обл.)

Драчук В. С., Смирнова В. П., Челышев Ю. В. Евпатория / В.С.Драчук. — Симф.: Таврия, 1979. — 112 с. — 50 000 экз. (в пер..)

Драчук В. С. Восхождение к подвигу / В.С.Драчук. — 1982. (о судьбе историка Павла Надинского (1894—1961))

ДРАЧУК
МИКОЛА УСТИМОВИЧ

(16.02.1943 )

Микола Устимович Драчук народився 16 лютого 1943 року в селі Руде Село, що знаходиться у Володарському районі на Київщині.

Дитинство пройшло серед розкішної української сільської природи яка дала на все життя любов і повагу до неї, дитинство пройшло у повсякденній праці, яка дала на все життя любов і повагу до неї.

Після школи з 16 років працював на промислових підприємства, служба в рядах Радянської Армії. І знову праця в різних галузях промисловості, праця, яка по трудовій книжці нараховує 48 років трудового стажу. Паралельно закінчив вечірнє відділення Київського політехнічного інституту зі спеціальності «радіотехніка».

На протязі життя набув близько двох десятків інженерно-технічних та будівельно-монтажних спеціальностей. Особливо до вподоби будувати каміни, грубки, печі, які дають людям безпосереднє і життєве тепло.

Після служби в рядах Радянської Армії вже більше сорока років Микола Устимович живе в смт. Немішаєве Бородянського району на Київщині. В повсякденному житті коли щось зустріне цікаве, то й починає повторювати його: побачив виставку коренепластики, пішов по лісах, заплавах, назбирав коріння та гілок і створив свою колекцію, яку експонував на виставках району та області.

Побачив красиву модель парусного корабля, на якому юний Грей приплив до Асоль в «Пурпурових вітрилах» Олександра Гріна і виготовив такий же, послухав байки та гуморески Павла Прокоповича Глазового, та й собі почав писати так само.

І вже пише їх багато років і багато. Якби зібрати все, що Микола Устимович написав, була б не одна книга. Але він вважає, ще не час, ще не всім задоволений у своїй творчості, в якій так само, як і у житті, ой не завжди все гаразд.

Поступово в гумор вплітаються інші емоційні мотиви: філософське осмислення життя, лірика, патріотизм, спогади минулого, погляд у майбутнє. Патріотична лірика автора пронизує всю його творчість любов’ю до рідної землі, до свого народу, до своєї рідної країни. Філософська лірика поета сягає глибин людської душі, Природи Землі, Всесвіту:

Питання приходять мені уві сні -

Чи можна безмежність пізнати, чи ні?

Чи можна торкнутися Світу рукою,

Який мимо нас протікає рікою?

Лірика Миколи Драчука – це частинка його душі, життєвих сходинок і невдач, радощів чи суму, все те, що єднає близьких по духу та захопленнях людей, що близьке кожному з нас:

Як це добре, що ми разом,

А не поодинці.

В кожнім серці у нас гордість,

що ми - українці!

У 2010 році було видано збірочку поезій і гумору «Село і сонечко дитинства. Посміхаймося!». Поетична збірка життєвого надбання, що накопичувалося роками, - збірка, в якій трепетно-наївні спогади дитинства та юності переплітаються з філософським осмисленням сьогодення і бачення навколишнього світу.

Кожен міні-твір - це вихоплені з нашого повсякденного життя ситуації. Гуморист майстерно, гарно і невимушено змальовуючи їх, змушує замислитися і зробити певні висновки.

Байки, гуморески займають чільне місце, пронизують майже всю творчість:

Байки у мене

Виходять прості.

Баєчні теми

Знаходжу в житті...

Лірика Миколи Драчука, рядки його поезій стали натхненням для створення мелодій композитором Миколою Куценком. І з’явилися пісні, які полинули по Україні у виконанні народних самодіяльних колективів Київщини, Вінниччини, Хмельниччини, Дніпропетровщини, Черкащини та ін.: «Ой козаче, козаче», «Піднялося вранці сонце», «Як у замріяному сні», «Козацька жартівлива», «Ой Марусе ти, Марусе», «Як була я молодою», «Козацький куліш», ін.

Твори М.У.Драчука

Драчук М.У. Село і сонечко дитинства. Посміхаймося! [Текст]: збірка поезій і гумору/ М.У.Драчук. – Немішаєве, ІНТАС, 2010. – 369 с.

КРАВЧУК

ПЕТРО ФЕДОРОВИЧ

(12.05. 1942 )

Член Національної спілки письменників України.

Народився 12 травня 1942 року в с. Зрайки Володарського району Київської області. Після закінчення середньої школи працював на підприємствах Києва - робітником,токарем, техніком, інженером. Навчався в Політехнічному інституті. У 1967 році закінчив філологічний факультет (нині Інститут філології) Київського національного університету ім. Т. Шевченка, після чого працював на Півночі - в Мурманському траловому флоті матросом, ремонтником у машинній команді, водночас консультантом заочної середньої школи моряків на риболовних траулерах океанічного плавання.

Кілька разів перетинав екватор, ловив нототенію біля острова Південна Георгія на широті мису Горн в Атлантиці, мойву - біля Нової Землі в Баренцовому морі, тріску - в Норвезькому... Двічі був за екватором і в акваторії Антарктиди і увесь цей час не полишав літературної праці.

Пережите і побачене лягло в основу його книг на морську тематику: романів "Прийди до моря ", "Критична межа ", "Спроба самозахисту ", "Скеля над затокою", оповідань для дітей. Відомий П. Ф. Кравчук і як перекладач з російської мови. Вийшли окремим виданням переклади: М. Золотницький «Квіти в легендах і переказах», «Кораблі», «Чудеса світу».

Проза П. Кравчука про людей міста й села, про рибальську працю, про формування характеру молодої людини, її відповідальність перед життям.

Після повернення до Києва понад тридцять років працював у видавничій сфері. Найдовше, зокрема, у видавництві «Молодь», журналі «Дніпро» - редактором, завідувачем відділу прози. Близько десяти років - літературним редактором, заступником головного редактора в журналі «Науковий світ» Вищої атестаційної комісії України.

Твори П.Ф.Кравчука

Кравчук П. Ф. Баклан: Оповідання / П.Ф.Кравчук. - К.: Веселка, 1982.- 184 с.

Кравчук П. Ф. Критична межа: повісті,оповідання / П.Ф.Кравчук. - К.: Рад. Письменник, 1985.- 184 с.

Кравчук П. Ф. Прийти до моря: повість,оповідання / П.Ф.Кравчук. - К.: Молодь, 1981.- 152с.

Кравчук П. Ф. Скеля над затокою: оповідання / П.Ф.Кравчук. – К.: Веселка, 1984.- 16с.

Кравчук П. Ф. Спроба самозахисту: роман, повість / П.Ф.Кравчук. - К.: Рад. Письменник, 1991.-296 с.

ЛИТОВЧЕНКО

ГАЛИНА ГРИГОРІВНА

(13.03. 1953 )

Член Національної спілки письменників України

Литовченко (Мороз) Галина Григорівна народилася 13 березня 1953 року в Рудому Селі Володарського району Київської області, за освітою - радіотехнік і бухгалтер.

В 1970 році закінчила Рудосільську середню школу, в 1974 році – Київський технікум радіоелектроніки та поступила до Київського політехнічного інституту, який не закінчила тому, що вийшла заміж за військового і мешкала у віддалених гарнізонах разом з чоловіком та двома доньками. Пізніше здобула кваліфікацію бухгалтера. Дев’ять років сама знаходилась на військовій службі.

Тривалий час жила в Росії, Азербайджані, Литві. Автор трьох поетичних збірок: "Не займай мене, осене...» (2008), «Лаванда на спомин" (2009) і "Шовком вишиті мережки" (2011). Перша книга прози «Далеке літо» була видана у Хмельницькому у 2013 році. У 2014 році вийшла нова збірка поезій та прози «Міражі». ЇЇ вірші публікувалися у збірнику українських поетів "Люблю тебе, мій Крим ...", журналі "Дніпро", газетах "Кримська світлиця", "Народна армія" (газета Міністерства оборони України), «Літературна газета» (Луганськ).

Перші вірші були надруковані в 1968 році в газеті «Голос Володарщини».

Галина Григорівна Литовченко – член Спілки Письменників України.

Нині пані Галина мешкає в Криму. Кримська тематика посідає одне з чільних місць в її віршах. Про Крим написано багато віршів, багатьма авторами, але чистий і своєрідний голос Галини Литовченко не загубився в тому поетичному багатоголоссі, вона по своєму тепло і ніжно відгукується про край, де живе і працює.

Твори Г.Г.Литовченко

Литовченко Г.Г. Далеке літо: [оповідання] / Г.Г.Литовченко. - Хмельницький: Видавець ФО-П Стасюк Л.С., 2013. – 28 с.

Литовченко Г.Г. Міражі: поезія, проза / Г.Г.Литовченко. – Сімф.: Доля, 2014. – 75 с.

Литовченко Г.Г. Лаванда на спомин: [поезії] / Г.Г.Литовченко. – Сімф.: Таврія, 2009. – 60 с.

Литовченко Г.Г. Не займай мене, осене…: [поезії] / Г.Г.Литовченко. – Сімф.: Таврія, 2009. –79 с.

Литовченко Г. Невдала атака: [поезії] / Г.Литовченко // Голос Володарщини. – 2013. - 25 жовт.

Литовченко Г. Самотність: [поезії] / Г. Литовченко // Голос Володарщини. – 2012. – 27 листоп.

Литовченко Г.Г. Схід сонця: поезії/ Г.Г.Литовченко. – Сімф.: Доля, 2013. – 23 с.

Литовченко Г.Г. Шовком вишиті мережки: поезії / Г.Г.Литовченко. – Луганськ: Книжковий світ, 2011. – 123 с.

Про поетесу

Відкриваємо нові імена: Галина Литовченко // Голос Володарщини. – 2010. - 17 квіт.

Зінов'єва С. Домівка рідна в гості кличе знову… / С. Зінов'єва // Голос Володарщини. – 2010. – 12 черв.

Масненька Л. Вона й сьогодні пам'ятає кожну вулицю, кожну хату в селі / Л. Масненька // Голос Володарщини. – 2012. – 27 листоп.

Лісіченко

Лариса Іванівна

Народилася Лариса Іванівна Лісіченко (Паламаренко) народилася у селі Березна Володарського району Київської області.

Після закінчення восьми класів навчалася у Білоцерківському сільськогосподарському технікумі. Згодом закінчила Українську сільськогосподарську академію . За направленням працювала зоотехніком, економістом, у радгоспах Одеської області. Потім – у Київському обласному управлінні сільського господарства, помічником першого заступника голови Київського облвиконкому. Була на різних посадах зоотехніка в Держагропромі.

Вірші почала писати ще в шкільні роки, захоплювалася художньою самодіяльністю. Має красивий сильний голос. Була солісткою хору Держплану УРСР, Міністерства сільського господарства. Брала участь у оглядах художньої самодіяльності.

Ще у шкільні роки виявила себе як борець за правду. Заступалась за скривджених. Вона бере чисті обітниці. Переглядає, переосмислює своє життя. Кладе душу за друзів своїх. Тому архімандрит отець Феофіл (о. Пафнутій) і благословив її на духовне зцілення людей як угодну Богові.

Лариса Іванівна – екзорцист. Поборник високої духовності, та до цього йшла важким і тернистим шляхом.

У 1998 році видала першу збірку віршів «Промінь золотий». Друга книжка поетеси «Встань, Тарасе любий» вийшла у 2000 році.

Твори Л.І.Лісіченко

Лісіченко Л.І. Встань, Тарасе любий: вірші / Л.І.Лісіченко. – К.: Факт, 2000. – 176 с.

Лісіченко Л.І. Встань, Тарасе любий: вірші / Л.І.Лісіченко // Голос Володарщини. – 2000. – 12 лип.

Лісіченко Л.І. Промінь золотий: вірші.

***

Лісіченко Л.І. З поетичного зошита / Л.І.Лісіченко // Голос Володарщини. – 2000. – 1 берез.

Махінчук

Микола Гаврилович

(13.09. 1944 )

Член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня

Народився Микола Махінчук 13 вересня 1944 року у селі Тарган Володарського району на Київщині.

Малий Миколка відмінно навчався у Тарганській, потім Пархомівській школах по всіх предметах, але уроки літератури чекав особливо.

Перший поклик до написання віршів пролунав у серці хлопця 12 квітня 1961 року, коли Юрій Гагарін „шугонув” у небо. „Мене розпирала радість за цю подію і я написав „космічного” вірша. Недолугого, але прочитаного на уроці української літератури, і класний керівник сказав, що мені слід готуватися до вступу в Київський університет”, - згадує письменник.

Шлях Миколи Махінчука в журналістику був непростим. Закінчивши середню школу, подався в технічне училище.

Училище закінчив із відзнакою і, як любили писати тодішні газети, з ентузіазмом працював електриком у „Київенерго” та ще й навчався на вечірньому відділенні КПІ. Служив у війську, і саме під час служби в далекому Забайкаллі йому пощастило на керівника літературного гуртка. Вступив на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Працював у газеті „Київська правда”, журналі „Українська культура”, Раді Міністрів України. З 1990 року – відповідальний секретар, перший заступник головного редактора газети „Урядовий кур’єр”. І весь цей час був не тільки майстерним журналістом, а й знаходив час для написання поезій та прозових творів. Адже мав хист до літератури з дитинства. Цей хист реалізувався у творчому доробку автора – книжках „Народження веселки”, „Фрески осіннього неба”, „Володька Рекс”, „Марчуківський куток”, збірці поезій „Життєйське коло”, книзі оповідань, повістей та віршів „Роса на спориші”, збірці «Вереснева просинь». А його документальні твори „Переяславський скарб” та „Обереги нашої пам’яті” по праву належать до кращих творів української документалістики і гідно поповнюють її скарбницю.

Член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Незважаючи на великий літературний доробок і величезну зайнятість, Микола Гаврилович надзвичайно скромна людина, завжди врівноважена і доброзичлива. Де б не був Микола Гаврилович, де б не працював, він ніколи не поривав зв’язків з рідним краєм, нашою благословенною Володарщиною, бо вона - навіки в його серці. Він часто приїжджає у своє рідне село, провідує могили батьків, завжди розмовляє з земляками, цікавиться їхнім життям. І нерідко в героях творів письменника можна впізнати його колишніх односельців, зайнятих „викочуванням свого многотрудного життя на високу гору, що іменується Щастям”.

Твори М.Г.Махінчука

Махінчук М. Альманах "Рукопис" друге пришестя малознаних сторінок [Текст] : доба незалежності дозволила дістати з письменницьких шухляд і з архівів те, що не дійшло до читача з ідеологічно-кон’юктурних причин / М. Махінчук // Урядовий кур'єр. - 2012. - № 13. - С. 19

Махінчук М. В селі на ймення сивого вола / М.Махінчук // Голос Володарщини. – 2009.- 12 груд.

Махінчук М. Вереснева просинь [Текст]: поезії, повість /М.Г.Махінчук. - К.: «Укр. хата», 2009. – 184 с.

Махінчук М. Володька Рекс [Текст]: повість/ М.Г.Махінчук. – К.: «Бібліотека українця», 1999. – 128 с.

Махінчук М. Воскресіння правди [Текст]: до 75-ї річниці голодомору / М. Махінчук // Урядовий кур'єр. - 2008. - 20 листопада. - С. 8-9

Махінчук М. Дорога до себе [Текст]: повість /М. Г. Махінчук.- К.: «Укр. хата», 2011. - 240 с.

Махінчук, М. Дорогами Григорія Сковороди [Текст] : [нова книжка публіциста В.Стадниченка "Садівник щастя"] / М. Махінчук // Літературна Україна. - 2012. - №39(11 жовт.). - С. 11 : фото

Махінчук М. Житейське коло[Текст]: поезії різних років/ М.Г.Махінчук. – К.: «Укр. хата», 2002. – 175 с.

Махінчук М. Марчуківський куток [Текст]: роман / М.Г.Махінчук. - К. «Укр. хата», 2001. – 128 с.

Махінчук М. Мереживо мінливого часу [Текст]: твори у 3-х кн. Кн. 1 Художньо-документальні твори /М.Г.Махінчук. - К,: КИТ, 2012. – 592 с.

Махінчук М. Мереживо мінливого часу [Текст]: твори у 3-х кн. Кн. 2 Поезія / М.Г.Махінчук. – К.: КИТ, 2013, 448 с.

Махінчук М. Мереживо мінливого часу [Текст]: твори у 3-х кн. Кн. 3 Роман, повісті, оповідання / М.Г.Махінчук. – К.: КИТ, 2014, 832 с.

Махінчук, М. Мистецький обшир, вивершений словом [Текст] : [про народного художника України лауреата Шевченківської премії Леоніда Андрієвського] / М. Махінчук // Голос України. - 2012. - № 54 (24 берез.)

Махінчук М. Народження веселки [Текст]/М.Г.Махінчук – К.: Веселка, 1984. – 25с.

Махінчук, М. Очима Кобзаря на дії сущих [Текст] : [Про нову книгу Б. Чіпа "З двох віків, з двох епох"] / М. Махінчук // Урядовий кур'єр. - 2007. - 19 січня. - С. 8-9

Махінчук, М. Переяслав: тут приростала слава України [Текст] : [Переяславу-Хмельницькому- 110 років] / М. Махінчук // Урядовий кур'єр. - 2007. - 14 вересня. - С. 7

Махінчук М. Переяславський скарб Михайла Сікорського [Текст]: Худож.-докум. Повість /М.Г.Махінчук.— К.: Криниця, 2015.—302 с.

Махінчук М. Роса на спориші [Текст]: оповідання, повісті, поезії /М.Г. Махінчук . – К.: «Українська хата», 2004. – 240 с.

Махінчук, М. Суднохід "Дунай- Гирло Бистре- Чорне море": безальтернативний варіант [Текст]: [розслідування] / М. Махінчук, С. Прокопчук // Урядовий кур'єр. - 2008. - 18 вересня. - С. 8-9

Махінчук М. Фрески осіннього неба [Текст]: оповідання /М.Г.Махінчук – К.: Рад. Письменник, 1987. – 207 с.

Махінчук, М. Ювілей з доробком у шухляді [Текст] : [60-річчя з дня народження Б. Чіпа] / М. Махінчук // Урядовий кур'єр. - 2006. - 5 вересня. - С. 12

Про нього

Журналісти з Київського університету [Текст]: спогади. Світлини. Імена. - Фастів: «Поліфаст», 2008. - 384 с.

Уроки журналістики і життя[Текст]: книга роздумів, спостережень,спогадів випускників одного курсу. - К.: «Київська правда», 2002. – 327 с.

Березовська Н.Часто провідує рідне село: [Текст] /Н.Березовська // Голос Володарщини. – 2003. – 15 січ.

Вертій О. Тримайтеся купи , браття-земляки: [у Володарському РБК відбулася зустріч з письменником- земляком М.Г.Махінчуком] /О.Вертій // Голос Володарщини. – 2006. – 22 квіт.

Овдіюк-Шевчук О. Дуже любив книжки /О. Овдіюк-Шевчук // Голос Володарщини. – 2003. – 15 січ.

Серед лауреатів – наш земляк: [М. Махінчук удостоєний другої премії літ. конкурсу україністики фонду Воляників-Швабських при фундації Укр. вільного університету] // Голос Володарщини.- 2007. - 6 листоп.

МИХАЙЛЕВСЬКИЙ

АНТОН ФЛОРІАНОВИЧ

(27.09. 1943)

Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України

Народився Антон Флоріанович Михайлевський 27 вересня 1943 року у селі Лобачеві Володарського району Київської області в родині колгоспників, закінчив середню школу, працював на новобудовах, вчителював, служив у лавах Радянської Армії, закінчив факультет журналістики Львівського вищого військово - політичного училища. Відтак працював військовим кореспондентом у Бурят - Монгольській АРСР, у Німеччині, начальником відділу культури в газеті Одеського військового округу "Защитник Родины". Після звільнення в запас - керівником прес-служби Центральної Ради профспілки працівників морського транспорту України. Зараз - заступник редактора газети "Моряк".

Наш земляк Антон Михайлевський – поет, прозаїк, публіцист. Написав 30 книг, із них видав друком 25 у видавництвах Києва і Одеси. Серед них «Червоні полігони», «Гартова пісня», «Подарунок білого місяця», «Вечір віку», «Півонія в чаші землі», «Стою на посту», «Крила любові» , «Третє покоління», романи «Ночі Куїнджі», «Останні солдати імперії», «Мелодії дальніх околиць», повісті «На екваторі місяця», «Кочове життя», «Комендатура», «Діти Іуди», «Салаги», збірка авторизованих перекладів «Хрустальная песня любви», книга нарисів «Камни моей родины», дві книги оповідань «Дорога через Рось» і «Запах кленового листя».

В цих збірках поет розмірковує про вічні цінності людського життя: гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро, благородство і честь, кохання, порядність, віра у краще майбутнє країни і народу.

Він – член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської літературної премії ім. К.Паустовського, міської премії «Твої імена, Одесо», заслужений працівник культури України.

Твори А.Ф.Михайлевського

Михайлевський А. Вечір віку: поезії / А.Михайлевський. – О.: Друк, 2000. – 176 с.

Михайлевський А. Гартована пісня: поезії / А.Михайлевський. - О.:Маяк,1977.- 79с.

Михайлевський А. Дорога через Рось: оповідання / А.Михайлевський. – О.: Друкарський дім, 2005. – 400 с.

Михайлевський А. Камни моей родины: путевые очерки, повести / А.Михайлевський. – О.: Фаворит – Печатный дом, 2009. – 400 с.

Михайлевський А. Мед з чорнобривців: поезії / А.Михайлевський. – О.: Фаворит - Друкарський дім, 2007. – 130 с.

Михайлевський А. Мелодії дальніх околиць: автобіографічний роман / А.Михайлевський. – О.: Фаворит – Друкарський дім, 2008. - 400 с.

Михайлевський А. Крила любові: поезії / А.Михайлевський . – О.: Маяк, 1983. – 95 с.

Михайлевський А. На экваторе Луны: документ.-худож. повесть / А.Михайлевський. – О.: Фотосинтетика, 2003. – 88 с.

Михайлевський А. Ночі Куїнджі: роман / А.Михайлевський. – О.: Друк, 2003. – 166 с.

Михайлевський А. Останні солдати імперії: роман / А.Михайлевський. – Одеса: Друкарський дім, 2006. – 356 с.

Михайлевський А. Передній край: поезії / А.Михайлевський. – К.: Рад. Письменник, 1974. – 68 с.

Михайлевський А. Півонія в чаші землі: поезії / А.Михайлевський. – О.: Друк, 2002. - 200 с.

Михайлевський А. При свете факелов (Сталин и писатели) / А.Михайлевський. - О.: Друк, 2004. – 322 с.

Михайлевський А. Розливи рік [Текст] / А. Михайлевський//Голос Володарщини.- 2013. -24 вересня.- (№74)

Михайлевський А.Ф. Стою на посту: поезії / А.Михайлевський. – О.: Маяк, 1980. – 71 с.

Михайлевський А. Третє покоління: вірші та поеми / А.Михайлевський. – О.: Маяк, 1987.-128с.

Михайлевський А. Україна в снігу: вірші та поеми / А.Михайлевський . – О.: Друкарський дім, 2004.- 287с.

Михайлевський А. Хрустальная песня любви: стихи / А.Михайлевський. – О.: Печатный дом, 2005. – 64 с.

Михайлевський А. Червоні полігони: поезії / А.Михайлевський. – К.: Молодь, 1969. – 46 с.

Про нього

Бурчак Л.А. Поетика прози А.Михайлевського / Л.А.Бурчак // Історико-літературний журнал. - 2009. – № 16. - с. 61-68.

Миколаєнко В. Антон Михайлевський: Там, де родивсь і виріс… / В.Миколаєнко. // Голос Володарщини. – 2013.- 25 січ.

Нашому землякові Антону Михайлевському – 60 // Голос Володарщини. – 2003. – 17 верес.

Смілянець Р. Антон Михайлевський: Дивлюсь на світ очима журналіста / Р.Смілянець // Голос Володарщини. – 2005. – 12 квіт.

МІНЯЙЛО

ВІКТОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(05.11. 1919 )

Член Національної спілки письменників України

Кожен великий письменник тому й великий, що коріння його страждань і блаженств глибоко вросли в ґрунт великої малої Вітчизни. (А.Гудима)

Віктор Олександрович Міняйло – лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 1996 року за роман “Вічний Іван”, лауреат республіканської премії ім. А.Головка (1984р.) та Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І.С.Нечуя-Левицького (1997р.).

Народився письменник 5 листопада 1919 р. в с. Строків Попільнянського району на Житомирщині в родині службовця. Дитинство і шкільні роки пройшли у селі Городище – Пустоварівка Володарського району Київської області.

У 1939 році закінчив Київський залізнично-будівельний технікум і був призваний на строкову службу в армію. Демобілізувався з армії за станом здоров’я. Після війни працював геодезистом-землевпорядником, економістом, учителем, інженером-землевпорядником, а вночі займався творчою письменницькою роботою.

Довгий час Віктор Олександрович працював вчителем у Гор-Пустоварівській сільській школі, землевпорядником у Володарці. Писати Віктор Олександрович почав пізно, аж у тридцять з солідним гаком років: взявся тоді, коли повірив у свої сили. Розпочав свій шлях у літературу з гумористичних оповідань і повістей. Та всі ці твори, як виявилося потім, були прологом, випробуванням сил перед написанням великих романів: трилогії "Посланець до живих", "Кров мого сина", "Останній рубіж". У цих книжках письменник талановито показав боротьбу з фашистськими окупантами на Україні у дні Великої Вітчизняної війни. Це яскраве полотно про українських селян, що не скорилися лютим окупантам-фашистам, Віктор Міняйло написав на основі місцевого краєзнавчого матеріалу. Відомо, що під час німецько-фашистської окупації у Володарському районі діяла партизанська група, очолена сержантом Червоної Армії Дубровським, якому вдалося втекти з німецького концтабору. Населення сіл Лобачева та Нового Життя всіляко підтримувало партизан, за що 23 грудня 1943 року фашисти вчинили криваву розправу над жителями с.Нове Життя - 156 чоловік було вбито, а село спалено. Сцена цього спалення, особливо те, як одна з героїнь, здогадуючись, що на всіх чекає, встигає переконати свого онука непомітно перебігти кілька метрів і скочити у завалений погрібник, ятрить своєю достовірністю і душу, і серце.

Перші публікації з’явилися 1938 р. в газеті “Сталінське плем’я” та в журналі “Літературний Донбас” у №10; пізніше в 1940р. – в “Київському альманасі”. У 1960р. вийшла книга прози “Перо жар-птиці”, у 1963р. – “Блакитна мрія”, 1964р. – повість “Людське ім’я”, у 1968р. – “Дзеркальний короп”. Перша повоєнна книга була перекладена на російську мову.

Дилогія “Посланець до живих” (1966, 1973, 1975, 1986) та “Кров мого сина” (1975, 1986) присвячена темі людського обов’язку перед Вітчизною в роки Великої Вітчизняної війни. У 1979р. вийшла дилогія “Зорі й оселедці” та “На ясні зорі”, а в 1985р. – “По той бік правди” і, нарешті, “Вічний Іван” – роман, за який автору присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка в 1996 році. Причому, премія присуджена за роман, який був лише опублікований в часописі “Основа”, і тільки після присудження премії виданий окремою книгою у 2001 та 2004 роках. Загальний тираж двадцяти трьох видань його книг становить понад мільйон примірників. Білоцерківський музично-драматичний театр ім. Саксаганського ставив виставу за творами В.О.Міняйла воєнної тематики. Віктору Міняйлу вдалося сказати правду про велику кривду рідного народу.

Змістом творів письменника стало життя українського села за радянської влади. Романістика В.Міняйла розвиває традиції так званої української “химерної прози”. Як зазначено в енциклопедичному довіднику “Шевченківські лауреати 1962-2001” творчій манері В.Міняйла притаманні глибинний психологізм, мовна щедрість і розкутість, по-народному мудра іронічність. В.Міняйло наполегливо творить свій епос із життя українського народу в ХХ столітті. Його книги присвячені різним періодам нашої багатостраждальної історії – від самого початку ХХ ст. до сьогодення. В.Міняйло створив величезний романний цикл про українське село.

Зіткнення вічного і минущого – ось колізія роману “Вічний Іван”. Віктор Олександрович пропонує поглянути на історію з точки зору народу – з точки зору Вічного Івана, отже, вічності. Криваві деспотії, тоталітарні режими зі всіма їхніми фюрерами і вождями, котрі називають себе вічними, ‑ все це виявляється короткочасним, минущим, тлінним. Вічна – людина, вічний – народ. Ніякий деспот іще не викорчував у людині людське, хоч скільки їх з`явилося на світ Божий за всю нашу довгу історію. Така філософія роману “Вічний Іван”. Твір пронизаний пророцтвами. Тут пророчить сільська Піфія Секлетина, більшовицькі ватажки, сам Ісус Христос. Увесь роман прочитується як пророча проповідь: людино, народе, живи у злагоді з собою, природою, людьми, у злагоді з Богом, шануй святині, бо в них карби вічності, й тягнися до високого. Ти, людино, ‑ вічна й жива, гідна вічного життя. В.Міняйлові вдалася любов. Він висловив її у своїй творчості і живе в любові.

В своїй творчості “В.Міняйло акумулює різні, часом протилежні стильові течії, синтезуючи їх в унікальний авторський стиль... І класицист, і традиціоналіст, і письменник необарокового спрямування, і модерніст, і постмодерніст, і символіст, і примітивіст, і герметист, і авангардист, і екзистенціаліст, і сюрреаліст, і абсурдист, і майстер чи дослідник химерних гумористичних і т.д. текстів знайдуть собі поживу, читаючи роман “Вічний Іван” (І.Кравченко).

Київським обласним відділенням Національної Спілки письменників України у Білій Церкві започатковані Міняйлівські читання з нагоди 80-річчя письменника-земляка, патріарха нашої літератури. Віктор Олександрович удостоєний звання Почесний громадянин Білої Церкви в 1999 році та Почесний член “Просвіти” ім. Тараса Шевченка, нагороджений її медаллю “Будівничий України”. В.Міняйло – почесний голова Білоцерківського міського відділення СПУ від дня його утворення (1997р.)

Твори, видані українською мовою

Міняйло В.О. Вибрані твори: В 2-х т.-К.: Дніпро, 1989. Т.1: Посланець до живих: Роман; Молоді літа Олександра Сокола: Повість /Передм. Г.М.Штоня.-489с.: портр.

Міняйло В.О. Вибрані твори: В 2-х т.-К.: Дніпро, 1989. Т. 2: Зорі й оселедці; На ясні зорі: Дилогія.-510с.

Міняйло В.О. Блакитна мрія: Гумористичні повісті та оповідання.-К.: Держав видав, 1963.-349с.

Міняйло В.О. Вічний Іван: Роман /іл. Л.Гай – Біла Церква: Буква, 2004.-256с.:іл.

Міняйло В.О. Вічний Іван: Роман /Післяслово В.Іванців.-К.: “Укр. письмен-ник”, 2001.-287с.-(Серія “Сучасна укр. література”).

Міняйло В.О. Вічний Іван.-Біла Церква: ЦНК “Юр’їв”, 2001.-253с.-(Передм. В.Іванців “Роман про незнищенність українства”).

Міняйло В.О. Дзеркальний короп: Гумористичні повісті та оповідання.-К.: Дніпро, 1968.-295с.

Міняйло В.О. Зорі й оселедці. На ясні зорі: Дилогія.-К.: “Дніпро”, 1979.-492с.

Міняйло В.О. Зорі й оселедці. (або книга Добра і Зла, яку автор написав разом з покійним нині вчителем Іваном Івановичем Лановенком) : Роман.-К.: Рад. письменник, 1972.-274с.

Міняйло В.О. Кров мого сина: Роман.-К.: Дніпро, 1986.-374с.-(Звитяга).

Міняйло В.О. Кров мого сина: Роман.-К.: Дніпро, 1976.-368с.

Міняйло В.О. Кров мого сина: Роман.-К.: Рад. письменник, 1969.-408с.

Міняйло В.О. Людське ім’я: Повість.-К.: Рад. письменник, 1964.-109с.

Міняйло В.О. Молоді літа Олександра Сокола: Повість. Гужва В.Ф. Сліпий дощ: Повість.-К.: Дніпро, 1981.-216с.-(Серія “Романи й повісті”, №8).

Міняйло В.О. На ясні зорі: Роман; Кн. друга.-К.: Рад. письменник, 1975.-256с.

Міняйло В.О. Останній рубіж: Роман.-К.: Рад. письменник, 1983.-326с.

Міняйло В.О. Перо Жар-птиці: Оповідання.-К.: Рад. письменник, 1960.-190с.

Міняйло В.О. По цей бік правди: Роман.-К.: “Дніпро”, 1985.-308с.-(Серія “Романи й повісті”, №1).

Міняйло В.О. Посланець до живих: Роман /Ред. Р.К.Каруцяк; худож. В.П.Губенко.-К.: Дніпро, 1973.-382с.

Міняйло В.О. Шпаргалки Езопа: Казка, притчі /Ред. Г.С.Гай; Худ. О.А.Гай.-Біла Церква: Буква, 2004.-124с; обк. портр.: іл.

Твори, перекладені на російську мову

Миняйло В.А. К ясным зорям: Дилогия. /Пер. с укр. Е.Цветкова.-М.: Сов. писатель, 1978.-471с.

Миняйло В.А. Кровь моего сына: Роман /Пер. с укр. В.Доронина, Е.Цветкова.-М.: Сов. писатель, 1974.-342с.

Миняйло В.А. По эту сторону правды: Роман. /Авт. пер. с укр. В.Доронина.-М.: Сов. писатель, 1987.-346(2)с.; портр.

Миняйло В.А. Посланец к живым; Кровь моего сына: Романы /Авт. пер. с укр.-М.: Сов. писатель, 1975.-687с.

Миняйло В. Посланец к живым.-М.: Сов. писатель, 1970.-471с.

Публікації творів В.Міняйла у періодиці

Міняйло В. Вічний Іван: Роман //Основа.-1994.-№26-27.-С.23-62; №28.-С.9-48.

Міняйло В.О. Вічний Іван: [Уривок з роману]. //Ленін. шлях.-1989.-23 верес.

Міняйло В.О. Зорі та оселедці //Дніпро.-1972.-№№3, 4.

“Вічний Іван” іде до читача: Роман, відзначений Національною премією України ім. Тараса Шевченка: Розділ шостий //Замк. гора.-2000.-8 лист.-С.3: портр.

Притчі

Міняйло В. Шпаргалки Езопа: Казка, притчі. /Ред. Г.С.Гай, худ. О.А.Гай.-Біла Церква, “Буква”, 2004.-124с.; Обк. портр.: іл.

Міняйло В. О. Притча про Лосося і птицю Фенікс //”Заспів” на Пороссі: Антологія. /Упоряд. і ред. В.О.Іванців; худ. Г.В.Невінчана – Біла Церква, Альманах, 2001.-С. 43.

Міняйло В. Притча про Божу милість //Замк. гора.-2002.-19 черв.

Міняйло В. Притча про ветеринара, якому собацюри увітнули хвоста //Міська газ.-2001.-5 жовт.-с.7.

Міняйло В. Притча про Гречкосія та Розбійника //Замк. гора.-2001.-24 жовт.

Міняйло В. Притча про дівоньку, що сиділа на колінах у свого коханого //Замк. гора.-2001.-6 квіт.

Міняйло В. Притча про душогуба, його адвоката та багатодітну матір; Притча про смердючу бузину // Замк. гора.-2001.-20 черв.

Міняйло В. Притча про золото // Замк. гора.-2001.-23 берез.

Міняйло В. Притча – молитва про назви небесних світил; Притча про американських расистів; Притча про те, чи може світла ідея потьмяніти від ворожого доторку // Замк. гора.-2003.-7 трав.

Міняйло В. Притча про неабияку дівчину й шатунно-кривошипний механізм, про непереможну відвагу справедливості й про любов високої краси до невисокого зросту / Замк. гора.-2003.-4 черв.

Міняйло В. Притча про небесну кару: Жарт // Замк. гора.-2001.-11 квіт.

Міняйло В. Притча про ностальгію //Замк. гора.-2003.-10 лип.

Міняйло В. Притча про рівність; Притча про правду; Притча про перегортання землі // Замк. гора.-2003.-16 квіт.

Міняйло В. Притча про Сороку, що скидала Страусів // Замк. гора.-2002.-24 трав.

Міняйло В. Притча про сусідів і сусідських синів // Замк. гора.-2001.-23 трав.

Міняйло В. Притча про Тополю і Дуба; Притча про користь вивчення чужоземних мов // Замк. гора.-2001.-6 черв.

Міняйло В. Притча про троянду в букеті // Замк. гора.-2001.-30 трав.

Міняйло В. Притчі //Літ. Україна.-2005.-30 черв.-С.4.

Міняйло В. Притчі на всі випадки життя //Літ. Україна.-2004.-8 квіт.-С.5.

Міняйло В. Притчі на всі випадки життя //Дніпро.-2002.-№11-12.-С.116.

Міняйло В. Притчі на всі випадки життя //Літ. Україна.-2002.-12 верес.-С.4.

Міняйло В. Притчі на всі випадки життя: Проза //Київ.-2001.-№9-10.-С.94-99.

Літературознавчі та публіцистичні праці Віктора Міняйла

Міняйло В. “І не змусиш людей споминати тебе...” //Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті. - Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.3.- (Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Міняйло В. [Відгук про рукопис збірки Г.Гай] //Гай Г. Під корою вдаваного спокою: Вірші та поема – Біла Церква: “Буква”, 2003.-С.2.

Міняйло В. З рецензії “Стихія і гармонія” //Шарова Т. Земное мое покаяние: Избранное: Стихи, поэмы, сонеты.-Белая Церковь: Буква, 2003.-С.4.

Міняйло В. У пошуках героя “Перехідної доби”: (Передмова) //Гай А. Блаженна Марія: Оповідання. /Ред Коробко М.С., худ Гай О.А.-Біла Церква: Буква. 2002.-162с.

Міняйло В. Поет найкращої в світі землі: [Рецензія на творчість А. Гудими.] //Гудима А. Вибрані твори. Т.1. – К.: Укр. письменник, “Вир”, 1996.-С.5-12.

Міняйло В. Свідчу...: [Передмова до роману] //Гудима А. Кара без вини: Роман.-К.: “Урожай”, 1993.-С.5-6.

Міняйло В. Плач за втраченим побратимом //Замк. гора.-2001.-4 квіт. (Спогад про А.Кисліцина).

Міняйло В., Кухарук Р. Стара Україна лишається у книжках /Бесіду вела О.Михальчук //Літ Україна.-2000.-13 квіт.-С.6.

Міняйло В. Мовне питання – з погляду імперських агітаторів //Юр’їв. земля.-1998.-22 жовт.-С.2,4.

Міняйло В. З вічним Іваном /Розм. Н.Вареник. //Україна.-1996.-№8-9.-С.22-23.

Міняйло В. Боже, храни Україну! //Громад. думка.-1993.-8 верес.

Міняйло В. Пора зрілих роздумів: [Поета В.Іванціва] //Замк. гора.-1993.-15 верес.

Міняйло В. “Всесвіт у краплині води”: [Про творчість А.Гудими] //Лен. шлях.-1988.-16 квіт.

Міняйло В. Стихія і гармонія: [творчості Т.Шарової] //Лен. шлях.-1987.-26 верес.

Життєвий і творчий шлях письменника

Міняйло В.О.: [Біограф. довідка]; /Г.М.Штонь //Українська літературна енциклопедія.-К.: “Укр. енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1995.-Т.3.-С.377-378; портр. Міняйло Віктор Олександрович //Шевченківські лауреати: 1962-2001рр.: Енциклопедичний довідник /Авт.-упоряд. М.Г.Лабінський.-К.: “Криниця”, 2001.-С.353-354.

Міняйло В.О. //Письменники Радянської України. 1917-1987: Біобібліограф. довідник /Упоряд. В.К.Коваль, В.П.Павловська.-К.: Рад. письменник, 1988.-С.411-412, портр.

Міняйло Віктор Олександрович //Письменники радянської України: Біобібліографічний довідник.-К.: Рад. письменник, 1981.-С.179-180.

Віктор Міняйло //Письменники радянської України: Довідник /Упоряд. О.В.Килимник, О.І.Петровський.-К.:Рад. письменник, 1976.-С.231.

Віктор Міняйло: Письменники радянської України: Біобібліографічний довідник /Упоряд. О.Килимник, О.Петровський.-К.: Рад. письменник, 1970.-С.296.

Міняйло В.О. //Історія української літератури ХХ століття: У 2-х кн.: Друга половина ХХ століття; Кн. 2; Підручник /За ред. В.Г.Дончика.-К.: Либідь, 1998.-С. 343-345.

Віктор Міняйло // Історія української літератури ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 2. Ч.2. 1960-1990рр.: Навч. посіб. /За ред. чл.-кор. НАН України В.Г.Дончика.-К.: Либідь, 1995.-С.355-361.

Література післявоєнного часу (1946-1967рр.), :[Про В.О.Міняйла] //Історія української літератури: У 8 т.: Т.8.-К.: Наукова думка, 1971.-С.383, 401, 428, 432.

Гудима А. Долоні долі і припис Господній: [З виступу на ювілейному вечорі 14 лист. 1979р.] //Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті.-Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.7-11.-(Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Гудима А. На порозі власного собору: [З роману “Солодкі плоди гіркого кореня”.-К.: Логос, 2003] //Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті.-Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.29-30.-(Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Гудима А. “Не може бути віри у сумнівах”...: [Доповідь на наук.-практ. конф. “Сучасний літературний процес. Київщина: Проблеми і перспективи” 24.04.2002] // Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті.-Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.24-28.-(Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Гудима А. Сущий не лише золотоверхий Київ... //Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті.-Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.15-18.-(Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Дончик В. З початку літ і літпотоку: [Про творчість В.Міняйла].-К.: ВД “Стилос”, 2003.-С. 145, 151, 163, 172, 176, 179, 187-188, 191, 207, 245, 247, 307, 360, 384, 508.

Талантами уславлена земля: [Інформація про В.Міняйла] //Київщина. Із минулого в майбутнє.-К.: Академія, 2002.-С.190.

“Рух класичних традицій: Проза Віктора Міняйла”: Збірка доповідей /Нац. Спілка письмен. України; Виконавч. ком-т БЦ міської Ради – Біла Церква, 2000.-47С.-Республіканська науково-практична конференція.

В збірку ввійшли: Дімаров А. Слово про майстра; Кравченко І. Художній стиль Віктора Міняйла; Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті; Слабошпицький М. Вверх по течії; Кореневич Л. Широкий материк прози; Шарова Т. Високе жіноцтво у творчості Міняйла; Кондратюк В. Інтуїція генія; Іванців В. Роман про незнищенність українства; Гай А. Образи комуністів у романі Міняйла “Вічний Іван”.

Іванців В. Такий талант – велика праця //Біла Церква: Вчора, сьогодні, завтра.-1998.-№3.-С. 33-34.-(Літературний колаж із цитат про творчість В.Міняйла).

Кульчицький А.І., Гай А.І. Театральне і літературно-мистецьке життя міста: [Про В.О.Міняйла] //Біла Церква: Шлях крізь віки: Іст. нарис – Біла Церква: Буква, 1994.-С.290.

Ковальчук О.Г. Український повоєнний роман: Проблеми жанрового розвитку.-К.: Вища школа, 1992.-С.103.-[Серед лірико-романтичної прози 70-х рр. ХХ ст. згадується дилогія В.Міняйла “Зорі та оселедці” і “На ясні зорі”].

Штонь Г. Усміхнений епік...: [Про В.О.Міняйла] //Міняйло В. Вибрані твори, Т.1.-К.: Дніпро, 1989.-С.5-17.

Дончик В.Г. Від “Лебединої зграї” до ...: [В дослідженні згадується роман В.Міняйла “На ясні зорі” //Дончик В.Г. Український радянський роман: Рух ідей і форм.-К.: Дніпро, 1987.-С.363.

Штонь Г. Терпкий смак правди: (Про книгу В.Міняйла “Останній рубіж”).-Літ. Україна.-1983.-29 груд.

Кравченко І. Іти верхів’ям: Літературно-кртитичні статті: [Творчість В.Міняйла].-К.: Рад. письменник, 1981.-С.132-133.

Голубєва З.С. Нові грані жанру: Сучасний укр. рад. роман.-К.: Дніпро, 1978.-С.277.

Грабовський В. “Шпаргалки Езопа” від Віктора Міняйла //Літ. Україна.-2005.-30 черв.-С.2.

Віктор Міняйло: “Вирізняти обличчя з тисяч інших” /Розмову вів В.Іванців //Слово Просвіти.-2004.-11-17 лист.-С.10.

Гудима А. Правда добра чи правда зла? //Літ. Україна.-2004.-4 лист.-С.7.-(До 85-річчя В.Міняйла).

Іванців В. “Чорт, в якого можна закохатися...” //Юр’їв. земля.-2004.-4 лист.-С.8-9.-(До ювілею В.Міняйла).

Нікітенко Є. Така людяна людина //Замк. гора.-2004.-3 лист.-(До 85-річчя В.Міняйла).

Розвозчик П. Літературна Київщина: [Про письменників Київської області в т.ч. про В.Міняйла] //Шкільна бібліотека.-2004.-№10.-С.41-42.

Логвиненко О. У кожного своя Голгофа й своя вічність //Літ. Україна.-2002.-13 черв.-С.6.-(В.Міняйло “Вічний Іван”).

Гудима А. “Не може бути віри у сумнівах...” //Юр’їв. земля.-2002.-2 трав.-С.6.

Галич В. Слово Просвіти //Міська газ.-2002.-4 квіт.-С.17.-(В Будинку орган. та камер. музики м. Білої Церкви відб. вечір-презентація книги В.Міняйла “Вічний Іван”, збірки “Заспів” на Пороссі” та збірки поезій А.Кисліцина “Глаза земли”).

Дімаров А. Ось уже майже місяць живу лише “Вічним Іваном” /Відкритий лист Вікторові Міняйлу //Літ. Україна.-2002.-31 січ.-С.6.

Ясенко Г. Колись – слюсар, нині – володар слова //Замк. гора.-2001.-17 жовт.-(В ЦБ відб. зустріч з письменником В.О.Міняйлом).

Яровий О. Свічка Білої Церкви //Літ. Україна.-2000.-28 груд.-С.7.-(Конференція, присвячена прозі В.Міняйла).

Кульчицький А. Присвячено творчості Віктора Міняйла //Юр’їв. земля.-2000.-16 лист.-С.5.-(Респ. наук.-практ. конф. “Рух класичних традицій: Проза Віктора Міняйла”).

Гай А. “Вічний Іван” іде до читача //Замк. гора.-2000.-8 лист.-С.3.

Міняйло В., Кухарук Р. Стара Україна лишається у книжках /Бесіду вела О.Михальчук //Літ Україна.-2000.-13 квіт.-С.6.

Іванців В. Подвійний ювілей прозаїка //Замк. гора.-1999.-6 лист.-С.6.-(В.Міняйлу – 80).

Вареник Н. З “Вічним Іваном” //Україна.-1996.-№8-9.-С.22-23.

Кравченко І. Роман-пророцтво: [Про новий твір Віктора Міняйла “Вічний Іван”] //Літ. Україна.-1996.-29 лют.-С.2.

Пащенко В. Поет і філософ прози: [В.Міняйло] //Літ. Україна.-1996.-29 лют.-С.2.

Ременюк В. У розквіті віку: [Ювілей, 75-річчя народження письменника В.О.Міняйла] //Замк. гора.-1994.-16 лист.

Міщенко Д. Філософія добра: Віктор Міняйло. Штрихи до портрета //Літ. Україна.-1994.-24 лист.-С.2.

Гудима А. Високий дух майстра: [В.О.Міняйло] //Замк. гора.-1994.-5 лист.-С.1.

Слабошпицький М. 3 книги добра і зла //Літ. Україна.-1989.-12 лист.

Шарова Т. Новий рубіж Віктора Міняйла //Ленін. шлях.-1983.-19 лип.

Штонь Г. Терпкий смак правди: [Про роман В.Міняйла “Останній рубіж”] //Літ. Україна.-1983.-29 груд.

Іванців В. Молодість триває: [Про книгу В.Міняйла “Молоді літа Олександра Сокола”] //Лен. шлях.-1982.-21,29 жовт.

Іванців В. Молодість триває: [Про книгу В.Міняйла “Молоді літа Олександра Сокола”] //Літ. Україна.-1982.-21 жовт.

Коновалов Д. Любовь и ненависть учителя Лановенка: [на здобуття Державн. премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка висунуто твори В.Міняйла “Зорі й оселедці” та “На ясні зорі”] //Сільські вісті.-1982.-3 берез.-С.3.

Кравченко І. З книги добра і зла //Дніпро.-1981.-№1.-С.137.

Шарова Т. На рівні Жовтня: [Бесіда з письменником О.В.Міняйлом] //Лен. шлях.-1980.-7 лист.-С.4.

Кореневич Л. Людина і перемога: [Про роман В.Міняйла “Посланець до живих”] //Літерат. Україна.-1967.-2 черв.

Речмедін В. Герой наших сердець: [Про роман “Посланець до живих”] //Вітчизна.-1967.-№4.-С.158.

Загребельний П. Три краплі смутку //Літ. Україна.-1961.-23 черв.

Грабовський В. “Очікую на старість, мов на правду...”: [Вірш з посвятою Вікторові Міняйлу, Григорієві Сивоконю, Віталієві Дончику] //Грабовський В. Острів милосердя.-К.: Вид. центр “Просвіта”, 2005.-С.138-139.

Грабовський В. 1947: [Вірш з посвятою Вікторові Міняйлу] // Грабовський В. Острів милосердя.-К.: Вид. центр “Просвіта”, 2005.-С.243.

Гудима А. Я вітром увірвався молодим: [Вірш з посвятою Вікторові Міняйлу] // Гудима А. Від ясних зір до квіту папороті.-Б.Церква: Вид. Пшонківський, 2004.-С.5-6.-(Ескізи до літ. портрета В.Міняйла).

Гай Г. “У листопадових медах...”: [Вірш з посвятою Вікторові Міняйлу] //Гай Г. Під корою вдаваного спокою: Вірші та поема – Біла Церква: “Буква”, 2003.-С.33.

Гудима А. Хранителям духовного вогню: [Вірш з посвятою В.О.Міняйлу] //Гудима А. Вибрані твори у 2-х т. Т.1. Вірші. Поеми. Романи у віршах.-К.: Укр. письменник, “Вир”, 1996.-С.41.

Іванців В. “Приходить день...”: [ Вірш з посвятою В.О.Міняйлу] //Іванців В. Вернутися дощем: Поезії.-К.: Укр. письменник, “Вир”, 1993.-С.14.

НЕВІНЧАНА

ВАЛЕНТИНА ДМИТРІВНА

(01.05.1924 – 4.03.1981)

Член Національної спілки письменників України

Валентина Дмитрівна Невінчана належить до того покоління, молодість якого була обпалена війною.

Шлях поетеси в літературу не був усіяний трояндами. Дитячі і юнацькі роки пройшли у селищі Володарка, поблизу мальовничої річки Рось. Кучеряві верби, що обрамляють її береги, завжди збуджували поетичні настрої, налаштовували на ліричний лад.

Народилася Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року у сім’ї службовця. Майбутній поетесі рано довелось зустрітися з труднощами: батько занедужав і Валя, що була старшою в родині, стала першою помічницею матері. Вчилася вона сумлінно, захоплювалася літературою, багато читала.

Незадовго до війни поступила на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, та після закінчення першого курсу довелося евакуюватись і пережити багато всього. Напівголодна, напівроздягнена, йшла вона разом з біженцями на Схід. Допомагала пораненим, дітям, людям похилого віку. Доїла корів , яких колгоспники гнали з окупованих областей.

Студентське життя відновилося в Казахстані. Воно було тяжким, студентам довелося долати голод і холод. Продовжувала своє навчання Валентина Невінчана в Об’єднаному університеті в м. Кизил-Орді.

Там же, на дорогах війни, Валя зустріла і свою долю. ЇЇ суджений йде на фронт, а вона, разом з іншими студентами, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, здає кров для поранених і пише коханому в листах свої вірші.

У 1954 році В.Невінчана закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка, працювала викладачем української мови і літератури в одній із шкіл Херсона. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток, друкувала свої вірші у вчительських збірках «Перший заспів» та «Світанок».

Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити Херсонський обласний Будинок народної творчості. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку «Ластівки» (К. Молодь, 1962). Любов до людини-трудівника, уславлення її величних подвигів – основні теми цієї збірки. Через рік у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла у світ окремою книжкою поема для дітей «Здрастуй, село».

1964 року Валентина Невінчана стала членом Спілки письменників України.

У творчому доробку поетеси дві книжки, видані в Криму. Перша - «Голубі дороги», друга - «Тепло любові - на віки». На превеликий жаль, не мала поетеса щастя побачити свою останню книжку.

4 березня 1981 року на 57-му році життя Валентини Невінчаної не стало.

Вона була тихоголоса, далека від мітингово-лозунгової закличності, але кращі її твори зачаровують читача. Вірші в неї дихають молодістю, оптимізмом, вони по-народному мелодійні і прості, а в їх слова – самі просяться пісні.

«У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок», - сказав якось Андрій Малишко, прослухавши в Кончі-Заспі цикл її ліричних поезій. ЇЇ лірика підкоряє духом тонко вираженої закоханості.

Для поетеси Україна – це земля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Андрія Малишка. Особливо бентежить її образ Кобзаря, який «живою кров’ю говорив» і увійшов у безсмертя тим, що возвеличив український народ, «матір босу» - Україну.

Посмертно книжка поетеси вийшла в 1984 році . Збірка «Тепло любові - на віки» ніби сповідь усього її покоління, що пройшло важкі роки війни, якому довелося дожити до величних днів Перемоги і залишити людству частинку свого палкого серця. Тепло любові на віки вічні віддає поетеса у своїй збірці, котру вона так чекала, але, на жаль, так і не побачила.

Валентина Дмитрівна Невінчана зайняла скромне місце в українській літературі. Її обдарування виявилося в ліриці, для стилю якої характерна задушевна тональність, акварельна м’якість та прозорість образів.

Поетеса майстерно використовувала багатство української мови, щедро черпала образи, мотиви, засоби, прийоми з вічно молодих джерел народної пісні.

Лірика її приваблює закоханістю в людей, в красу білого світу, пристрасним бажанням бачити свій народ, всі народи планети в мирі, дружбі, щасті. Її поезія дарує нам «тепло любові – на віки».

Твори В.Д.Невінчаної

Невінчана В.Д. Голубі дороги: лірика / В.Д.Невінчана. - Сімф.: Крим, 1967.- 112 с.

Невінчана В.Д. Здрастуй, село!: вірші / В.Д.Невінчана. – К.: Молодь, 1962.- 23 с.

Невінчана В.Д. Ластівки: вірші / В.Д.Невінчана. - К.: Молодь, 1962.- 58 с.

Невінчана В.Д. Почесний громадянин/ В.Д.Невінчана . – Сімф.: Крим, 1967. – 52с.

Невінчана В.Д. Тепло любові – на віки: вірші і поема / В.Д.Невінчана . – Таврія: 1984, 64 с.

Про В.Д.Невінчану

Губар О. Валентина Невінчана / О.Губар //Крим. Світлиця.-1994. - 22 січ.

Губар О. Валентина Невінчана / О.Губар //Губар О. Чорноморська хвиля. - Донецьк, 1994.- с.18-21.

Забашта Л.В. Тепло любові – на віки / Л.В.Забашта //Невінчана В.Д. Тепло любові – на віки: Вірш і поема. – Сімф., 1984.

Киричок П.Хвилюючі рядки /П.Киричок //Крим. правда. -1968.- 13 квіт.

Крижанівський С. Валентині Невінчаній – 50 / С.Крижанівський //Літ. Україна. - 1974. - 1 трав.

Невінчана В.Д. //Укр. літ. енцикл.: В 5 т./Редкол.: І.О.Дзеверін та ін. – К., 1995. – с. 474.

Валентина Невінчана //Губар О. Сучасні українські письменники Криму: Навч. посіб. з укр. л-ри для навч. закл. Криму. – Сімф., 1997. – с. 29-48.

Валентина Невінчана: Поетеса //Письменники Радянської України 1917- 1987: Біобібл. довід. – К., 1988. – с.430.

ПОЗНАНСЬКА

МАРІЯ АВАКУМІВНА

(15.07.1917 – 01.05.1995)

Член Національної спілки письменників України

Марія Авакумівна Познанська народилась 15 липня 1917 року в селі Петрашівка на Київщині. З дитинства її полонила поезія Т. Г. Шевченка. Саме завдяки їй дівчинка полюбила музику віршованого слова. Ще коли Марія навчалась у школі, сама складала пісні, добирала до них мелодії та наспівувала їх своїм подружкам, але про те, хто є автором слів, нікому не казала.

Після закінчення школи-семирічки М. Познанська працювала в своєму колгоспі, в ланці, що вирощувала буряки. Там вона навчилася розуміти і «читати» землю і, водночас, мріяла стати письменницею. Але знань бракувало. Тому Марія вечорами, після роботи, сідала за підручники. І вже в 1937 році вступила у Білоцерківське педагогічне училище. А в 1939 році на останній сторінці журналу «Жовтень» молода поетеса побачила надрукованим свій перший вірш. Мрії почали здійснюватись. Та на заваді стала війна з німецькими загарбниками.

Під час війни Марія Авакумівна працювала рахівником у радгоспі, а після її закінчення стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У той же час вона була активними учасником літературної студії при журналі «Дніпро», де писала вірші для дітей.

У 1945 році разом з молодими поетами-початківцями М. А. Познанська звітувала про свою творчість у Спілці письменників, якою зацікавився П. Г. Тичина. Ознайомившись з творчим доробком молодої поетеси, він зробив свої зауваження щодо віршів, порадив дещо виправити і дав рукопису «путівку у життя». І вже 1946 року виходить перша поетична збірка для дітей «Мій квітник». Простота і дохідливість віршів збірки одразу привернули увагу критиків і читачів.

З 1947 року Марія Познанська член Спілки письменників України.

Відомий майстер дитячої літератури К. Чуковський у своїй статті зазначив: «Не віриться, що Марія Познанська – новачок, початківець у літературі. У неї зрілий упевнений смак і такий ступінь майстерності, який набувається з досвідом». Вона «…добре знає дитячу психіку, вміє з достатньою яскравістю передати дитяче сприйняття світу». Це остаточно визначило подальший шлях поетеси. Марія вирішила професійно займатися літературою для дітей.

Набуті в студентські роки знання з дитячої психології молода поетеса доповнювала безпосереднім дружнім спілкуванням з малечою. Марія Познанська спостерігала за їхнім життям, поведінкою, прислухалася до дитячої мови, дізнавалась, що цікавить малечу, до чого вони прагнуть. Згодом було надруковано поетичні збірки Марії Авакумівни «Буду піонером», «Де сонце і квіти», «На рідній землі», «У колгоспі «Перемога».

М. Познанська намагалася своїми віршами розширити світогляд дітей. Поетеса просто, дохідливо і поетично відповідала на численні запитання «чомучок». Так з’явилися збірки, в яких змальовано життя малят у дитсадку, у родині, розповідається про корисну працю людей різних професій, а саме: «Дім на горбочку», «Тьотя Паша», «У нашому садочку», «Про білий халат і наших малят», «Асканія-Нова», «Що я знаю про метро», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки».

М. Познанська не оминула увагою і дітей старшого віку. У таких творах, як: «Валя Котик», «Жоржини цвітуть!», «Фортеця над Дніпром», вона по-доброму, мудро й проникливо розповіла про складнощі життя, важкі випробування, що часом випадають на долю людей.

При ознайомленні з творами поетеси виникає безліч різних емоцій: радість, сум, біль, гордість, почуття патріотизму, любов до свого краю, гордість за свій народ. Мова у поетичних творах дуже проста і дохідлива, тому безліч віршів М. Познанської увійшли до численних тематичних збірників, антологій, шкільних хрестоматій.

В 1978 році за поетичну збірку «Щоб ти був щасливий» та віршовану розповідь «Фортеця над Дніпром» Марії Авакумівні було присуджено літературну премію імені Лесі Українки.

Померла Марія Авакумівна Познанська 1995 року. Вона була людиною свого часу. Але талант педагога і талант поетеси – це те щасливе поєднання, яке, незважаючи на деяку заідеологізованість, залишає її творчість популярною і досі.

Твори М.А. Познанської

Познанська М. А. Буду піонером / М.А.Познанська; Мал. В.Гливенка. — К.: Молодь, 1948. — 41 с: іл.

Познанська М. А. У колгоспі «Перемога» /М.А. Познанська; мал. М.Манюкова. — К.: Молодь, 1950. −36с: іл.

Познанська М. А. Ми весело граємось / М.А.Познанська; мал.: О. І. Коннікової, В.Карпушевського. — К.: Молодь, 1951. −15 с: іл.

Познанська М. А. Маленьким друзям / М.А. Познанська. — К.: Молодь, 1953. −141 с: іл.

Познанська М. А. Кольори: вірші для дошк. віку / М.А. Познанська; мал.: Л.Джолос, Є.Соловйова. — К.: Молодь, 1954. — 25 с: іл.

Познанська М. А. На рідній землі: поема / М.А. Познанська; іл.: Л.Джолос, Є.Соловйова. — К.: Молодь, 1955. −64 с: іл.

Познанська М. А. Мій квітник / М.А. Познанська; худож.: Л.Прізанта, Л.Джолос. — К.: Молодь, 1956.-32 с: іл.

Познанська М. А. Про чудо-ліс, що на полі зріс /Худож. М.Нестеренко. — К.: Молодь, 1956. — 24 с : іл.

Познанська М. А. Дуровська залізниця: вірші для дошк. та мол. шк. віку / М.А. Познанська; іл. Г.Карлов. — К.: Дитвидав УРСР, 1957. — 22 с: іл.

Познанська М. А. У нашому садочку: вірші / М.А. Познанська; іл. І.Тихого. — К.: Дитвидав УРСР, 1958. — 32 с.:іл.

Познанська М. А. Про білий халат і наших малят / М.А. Познанська; іл.: Г.Зубковського. — К.: Дитвидав УРСР, 1959. — 28 с: іл.

Познанська М. А. Ми зростаєм, наче квіти: [зб. поет, творів для дошк. віку] / М.А. Познанська; передм. М.Пригари; мал. Н.Макарової. — К.: Дитвидав УРСР, 1960.-95 с: іл.

Познанська М. А. Що я знаю про метро / М.А. Познанська; іл. В.Зарецького. — К.: Дитвидав УРСР, 1961. −17 с: іл.

Познанська М. А. В нас покищо земні турботи / М.А. Познанська; мал. М.Малової. -К.: Дитвидав УРСР, 1963. — 37 с: іл.

Познанська М. А. Любій малечі про цікаві речі / М.А. Познанська; іл.: В.Зарецького та ін. — К.: Веселка, 1964. — 54 с: іл.

Познанська М. А. Асканія-Нова: [вірші] / М.А. Познанська; іл. Г.Глікман — К.: Веселка, 1965. −26 с: іл.

Познанська М. А. Валя Котик: поема / М.А. Познанська; іл. А.Резниченко. — К.: Веселка, 1965. — 46с.:іл.

Познанська М. А. Дім на горбочку: [з6. віршів] / М.А. Познанська; іл. Г.Савченко. — К.: Веселка, 1965.- 30 с: іл.

Познанська М. А. Зелена повінь: вірші для дошк. віку / М.А. Познанська; іл. Г.Тульчевська. — К.: Веселка, 1969. — 35 с: іл.

Познанська М. А. Сонячна сопілка: вірші для дошк. та мол. шк. віку / М.А. Познанська; мал. Г.Григор'єва. — К.: Веселка, 1970. — 28 с: іл.

Познанська М. А. Чим пахне коровай: вірші для дошк. віку / М.А. Познанська; іл. М.Маловой. — К.: Веселка, 1975. — 25 с: іл.

Познанська М. А. Щоб ти був щасливий: вибр. вірші та поеми / М.А. Познанська; мал. В.Глуздова. — К.: Веселка, 1977. −120 с: іл.

Познанська М. А. Фортеця над Дніпром: вірш, розпов. для мол. шк. віку / М.А. Познанська; худож. Е.Колесов; Фотохудож. Л.Чоботько. — К.: Веселка, 1981.-55 с: іл.

Познанська М. А. Всьому свій час: поема для дошк. віку / М.А. Познанська; худож. Л.Кацнельсон: — К.: Веселка, 1983. — 20 с: іл.

Познанська М. А. На тій землі, де ти ростеш: поема / М.А. Познанська; мал. Л.Кацнельсона; рец. П.Моргаєнко. — К.: Веселка, 1983. −23 с: іл.

Познанська М. А. Про золоті руки: вірші для дошк. віку / М.А. Познанська; худож. Е.Колесов. — К.: Веселка, 1984. — 32 с: іл.

Познанська М. А. Жоржини цвітуть!: поеми для мол. шк. віку / М.А. Познанська; мал. В. Є. Савадова. — К.: Веселка, 1985. — 72 с: іл.

Познанська М. А. Жоржини цвітуть!: вибр. твори для старш. дошк. і мол. шк. віку / М.А. Познанська; передм. К. П. Волинського; мал. В. Є. Савадова. - К.: Веселка, 1987. — 198 с: іл.

Познанська М. А. Колос наливається: [вірші] / М.А. Познанська; //Малятко. — 1997. -№ 7 — С.4-5

Видання М.А. Познанської російською мовою

Познанская М. А. На родной земле: поэма / Пер. с укр. Е.Благининой; Рис. М.Дерегуса / М.А. Познанська . — М.; Л.: Детгиз, 1951. −48 с: ил.

Познанская М. А. Песенки / М.А. Познанська; рис. М.Бутровой. — М.; Л.: Детгиз, 1951.-24 с: ил.

Познанська М. А. Буду пионером: [стихи] / М.А. Познанська; пер. с укр. О.Высотской; рис. Г.Позина. — М.; Л.: Детгиз, 1952. — 14 с: ил.

Познанская М. А. Валя Котик: поэмы / М.А. Познанська; . — М.: Дет. лит., 1971. −9&с: ил.

Познанская М. А. Растут березки, цветут георгины / М.А. Познанська; // Дет. лит. −1985.-№ 5.-С. 56-57.

Що можна прочитати про життя і творчість М.Познанської

Волинський К. Любій малечі про цікаві речі: [Про дит. поетесу М.Познанську та її твори] / К. Волинський // Познанська М. Жоржини цвітуть! – К.: Веселка, 1987. – С. 5-10.

Компанець Л. Вірші, які не старіють / Л. Компанець //Познанська М. Щоб ти був щасливий. – К., 1977. – С. 3-8.

Марія Познанська (1917-1995) //Кодлюк Я., Одинцова Г. Розповіді про письменників. – Тернопіль, 2003. – С. 73-74.

Марія Познанська: [некролог] // Літ. Україна. – 1995. – 18 трав.

Марія Познанська: [корот. біогр.] // Письм. Рад. України: бібліогр.довід. - К., 1960. – С. 386.

Марія Познанська: [уродженка с. Петрашівка Володарського району , дит.поетеса] // Письм. Рад. України.1917 – 1987: довідник. – К., 1988. – С.483.

Марія Познанська: [корот. біогр. та окр. твори дит. поетеси, уродженки с.Петрашівка Володар. р-ну на Київщині] // Антол. укр. л-ри для дітей: В 3 т. – К., 1984. – Т.2. – С.191-197.

Марія Познанська (1917-1995) //Розкажіть онуку. – 1999. – № 3. – С. 29.

Тарасюк Г. Мудра й добра чарівниця / Г.Тарасюк // Літ Україна. – 2007. – 19 лип.

Познанська Марія Авакумівна // Укр. рад. енцикл. К., 1982. – Т.8. – С.457.

Познанська М.А.: [дит. поетеса] // Укр. дит. л-ра. – К., 1969 – С. 315-337.

Марія Познанська: вірші, які не старіють // Голос Володарщини. – 2007. – 12 червн.

Пригара М.: [про дит. поетесу М.Познанську та її творчість ] / М. Пригара // Познанська М. Ми зростаєм, наче квіти. – К.,1960. – С. 3-5.

Стоєцька Л. Поезія жоржинового цвіту: до 70-річчя від дня народж. М.А.Познанської / Л. Стоєцька // Л-ра. Діти. Час. 1987. – К., 1987. – С.176-177.

Шевчук О. Не старіють вірші, що сповнені любов'ю до дітей / О. Шевчук // Голос Володарщини. – 2012. – 27 лип.

Шпак О. Психолог дитячих душ. / О.Шпак // Голос Володарщини. – 2015. – 13 січ.

ВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ

Серія «Володарщина літературна»

Люблю тебе, Володарська земля,

І де б не був, вертатиму до тебе

Гажала Леонід Йосипович: поет, прозаїк, гуморист.

(з досвіду роботи Гор.Пустоварівської філії

Володарської РБС)

Володарка, 2015 рік

Серед розлогих берегів прадавньої Росі, на гранітних скелястих схилах, розташоване село Городище - Пустоварівське - безцінна перлина Володарського краю. Зійшлися тут, на хвилях ріки, віки і століття архітектурних пам'яток часів Браницьких, величні кургани Київської Руси, кам'яні валуни початку нової ери.

Та найголовнішою історією села є люди, які жили і живуть, працювали і працюють в Городищах. Серед них відомі і знані майстри літературного слова: Микола Зарудний, Віктор Міняйло, Микола Вінграновський, Леонід Гажала - поет, прозаїк, сатирик, гуморист. Саме про нього і піде мова, талановиту людину, мрія якої стати поетом стала дійсністю.

Творчість цього митця народжувалась під небом рідного села Городище -Пустоварівське, коли зорепадом палала Рось, коли у блакитному сяйві ночі тендітна і примхлива муза долі, граючи свої акорди на ліричних струнах поетової душі, дарувала йому натхнення. Ось чому так легко писати Леоніду про сокровенне і рідне, дороге і близьке серцю село, батьківський край, Україну.

Пливуть води невпинно красуні Росі,

Як віками й до нині було.

А на березі тихім, в чарівні красі,

Спочива моє рідне село.

Я красу ту на віки у серце ввібрав:

Ці лани, береги і сади.

Я в юнацькі роки звідсіля

вирушав

У далекі незнані світи.

Моя доля мережкою вишита,

І до тебе навік пролягла.

Біля хати стріча мене вишенька,

Бо я знову прибув до села.

Я до тебе спішу, мов до матері.

Я горнуся до серця твого.

Городище моє, Пустоварівське,

Ти колиска дитинства мого.

Тут жили росичі й про них слава летить

Крізь далекі століття й віки.

А в годину лиху рідний край боронить

Йшли на Січ і твої козаки.

А коли закінчилась остання війна

Й посміхнувсь порятований світ,

Ти полеглих своїх земляків імена

Вкарбувала у чорний граніт.

Я пройшов і проїхав багато доріг,

І життя через терни вело.

Але де б я не був, я забути не міг-

Дороге моє рідне село.

Городище моє, я до тебе спішу

У хвилиноньку вільну завжди,

Щоб босоніж пройтись по росі - споришу

І напитись живої води.

Народився Леонід Йосипович Гажала 14 березня 1947 року в селі Городище - Пустоварівське Володарського району Київської області.

З батьківської хати, що стояла на височині, було видно широку і тиху Рось, густий зелений ліс, і скільки оком не кинь - простір неба й поля, що захлинався навесні і влітку від співу пташок, кумкання жабів, скрекоту лелек, диких качок та білосніжних лебедів.

Увібравши в дитячу душу оту мить зачарування рідною землею, Леонід Гажала пізніше напише вірш

«Вірність землі»

Знову осінь бреде по землі

І холодні дощі землю росять.

А у вирій далекий летять журавлі

Із собою летіть мене просять.

Журавлі, журавлі, журавлі,

Ви не кличте, бо я не полину.

Не знайду я в чужій стороні

Чорнобривців, вербу і калину.

Тут моя українська земля,

Що мене породила й зростила.

Тут барвінком заквітчана доля моя.

І в цю землю коріння пустила.

Журавлі, журавлі, журавлі,

Вам без мене дорога осіння.

Бо не пахне в чужій стороні

Чебрецем, полином і татар - зіллям.

Тут пісні, що крізь серце навіки пройшли

Й сиві голови верби схилили,

Тут дитинства стежки, з ковилою степи

І прадавні козацькі могили.

Журавлі, журавлі, журавлі,

Ви на серце проханням, не тисніть,

Бо не чути в чужій стороні,

А ні рідної мови, ні пісні.

Я тривоги далеких і близьких доріг

Витирав рушником українським.

І синівську любов до землі я зберіг,

Що ввібрав з молоком материнським.

Журавлі, журавлі, журавлі,

Там я згину билинкою в полі,

Не знайду я в чужій стороні

Ні талану, ні щастя, ні долі.

Писати вірші Леонід почав ще з дитинства, а в п'ятому класі їх надрукували в районній газеті «Соціалістичне село». Так зі шкільної парти вимріяв собі Льоня долю поета.

Навіть служба в армії не відірвала його від улюбленого заняття -писати вірші. У далекій Німечинні, а це був 1966 рік, молодий солдат пише пісні, складає вірші, а його побратими надсилають їх своїм коханим та нереченим, а пісні Гажали виконують на кожних солдатських концертах з неабияким успіхом. В армії Леонід пробує себе і в прозі.

Згадуючи свої солдатські роки, Леонід планує видати збірку віршів, пісень і прози російською мовою. Нова збірка матиме назву «Армеиские зарисовки». Ось декілька поетичних етюдів, що ввійшли до цієї збірки.

На марше

Жаркий полдень...Небо зноем пышет

Будто солнце расплескалось в нем.

И земля, потресканная, дышит

Под ногами жаром и огнем.

Степь мертва, дорога чуть дымится.

От усталости, жары рябит в глазах.

Ноги, как чужие, пыль клубится,

Оседая слоем на плечах.

Гимнастерки, черные от пота,

Тело, будто вылито с свинца.

Тяжело ступает в ногу рота,

Мы идем, стирая грязь с лица,

Хоть бы ветерок - но воздух выпит,

Хоть бы облачко - но в небе ад.

Из рядов никто жарой не выбит,

Твердо к цели движется отряд.

А когда совсем уж сил не стало,

Словно ветерок в лицо подул,

Это наш парнишка-запевала

Песню о любимой затянул.

Посветлели сумрачные лица.

И полегче стал июльский зной.

Подхватили, и взлетела птицей,

Песня, над потресканной землей.

И усталости как – будто не бывало

И добавилось как – будто роте сил

Это наш парнишка-запевала

Знойный полдень песней оросил.

А тим часом, в рідному селі Леоніда вірно чекала його кохана дівчина Анюта - його перша і остання любов. Ще змалечку він був закоханий у неї до нестями. Їй він присвячував найкращі свої вірші та пісні, і краялась душа солдата, коли від найдорожчої людини не було так довго жаданої вісточки.

Грусть

Почему не пишешь - я не знаю,

Грусть-тоска и гложет, и сосет.

Всем ребятам почта полевая

Весточку от девушек несет.

Снятся листья - добрая примета.

Жду, надеюсь, что развею грусть.

Только лишь горячего привета

С милой Украины не дождусь.

Может ты меня уже забыла,

Третий год не видевшись со мной?!

Может быть другого полюбила,

Иль забыла номер полевой?!

Может письма шлешь попутным ветром

Прошептав: «К любимому лети»

Он, неся п'ять тисяч километров,

Где-то их теряет по пути.

Після трьохрічної служби в армії Леонід навчається в професійно -технічному училищі міста Біла Церква, здобуваючи професію електрозварювальника. А після закінчення училища за направленням їде на Миколаївський суднобудівельний завод. Про місто у Леоніда Йосиповича залишилися найтепліші спогади, адже він там жив майже 18 років. Прекрасному Миколаєву поет присвячує свої найкращі поетичні рядки.

Улыбается солнечным маем

Город славный, красивый, большой.

Полюбил я тебя Николаев

Юным серцем своим и душой.

Здесь я стал настоящим рабочим,

Мастерство изучил наизусть.

И по правде скажу, между прочим,

Этим званием очень горжусь.

Повернувшись з Миколаєва до рідного краю, Лоенід Йосипович деякий час працює на Городище - Пустоварівському цукровому заводі, а потім пов'язує своє життя і працю з Білою Церквою, продовжуючи писати вірші, пісні, гуморески, есе, друкуючи їх у Білоцерківській та Володарській районних газетах, в обласній «Київській правді» та республіканських «Сільських вістях». Білій Церкві Леонід Йосипович присвячує цілий ряд віршів та пісень. Саме тут він отримав розуміння і підтримку друзів. Тут здійснились його творчізадуми.

Мені жити на світі прийшлось

Там, де плине замріяна Рось.

Там, де предки мої росичі

На хозарах щербили мечі.

Біла Церква, із сивих віків

Нам про тебе долинув наспів.

Біла Церква моя чарівна

Мого серця бентежна струна.

Тупотіли по місту роки,

Пили воду з красуні ріки,

А як воля кувалась в огні,

Не стояла і ти в стороні.

Білі Церква - священна земля,

В твоїм серці - гора Палія,

Біла Церква - це шепіт дібров,

Моя віра, надія й любов.

Я в ранкові травневі часи

Знов нап'юся твоєї краси,

Щоб той трунок так серце п'янив,

Як кохання юнацьких років.

Біла Церква, - обличчя твоє,

То незгасне кохання моє,

Біла Церква, моя сторона,

Ти у мене, як мати, одна.

Деякі з його поезій, як, наприклад, «Білоцерківчанка» чи «Біла Церква моя сторона» композитором, заслуженим працівником культури України, Анатолієм Кульчицьким покладені на музику і стали популярними піснями.

Та найбільше Леонід Гажала відомий читачам Київщини як поет-гуморист і сатирик. По - справжньому дотепні, влучні і смішні вірші, гуморески друкувалися в різних періодичних виданнях України та найавторитетнішому українському гумористичному журналі «Перець». Окремим друком вийшла збірка Леоніда Гажали «Велика подяка». Ось одна із гуморесок цієї збірки.

Велика подяка

У колгосп «Червоний дишель»

Прямо до контори

Із району керівництво

Прибуло на збори.

В переповненому залі

Стихло, і по тому

Взяв для доповіді слово

Керівник району.

Кашлянувши, окуляри

Пальцями поправив

І почав розповідати про районні справи.

Що район із урожаєм

Справивсь непогано,

Що яєць здали державі

Трохи більше плану;

Що надої хоч повільно,

Але все ж зростають;

Що доход від спиртзаводу

Непоганий мають,

І продукцію цю хвалять

В селах і райцентрах;

Скільки вироблено м'яса

В тоннах і процентах;

Що з недоліками в праці

Вже пора кінчати...

Й на кінець почав трудящим

Премії вручати.

- Голові (всі знають - свату)

За хазяйську хватку

Ми даруємо машину

«Жигулі». Дев'ятку.

Головному агроному

(Жінчиному брату)-

Супервідеосистему

У новеньку хату.

Молодим спеціалістам

(Зятеві і доньці)-

По путівці. Хай повчаться,

Як живуть японці.

Ми згадали й комбайнера

Кравчука Данила

Руками махали,

І вручаєм, як герою,

Два шматочка мила!

А доярці тітці Паші

За роботу чесну

Найдорожчий подарунок -

Грамоту почесну.

За таку сумлінну працю

Шана їй і дяка,

А всім іншим, вам, шановні,

Велика подяка!

А приймак Марії Шпильки,

Родом із Майкопа,

Українську зна погано

Й дещо не второпав.

Та й питає у сусіда:

- Што он там патяка?
Об'ясні мнє, што такоє
«Вєліка подяка?»

Той повів розмову стисло,

Тонко і уміло,

Щоб людині нетутешній

Стало зрозуміло:

- От ми вчора на городі
У картоплі рились,

А дві баби-Тоська й Фроська

З-за курей сварились.

Так сварились-ледь не бились,

Й цілий вечір одна одній

Підніс дулі пхали.

От чи можеш тепер, друже,

Таке уявити:

Щоб усі за вечір дулі

Та в одну стулити?

Уявляєш, яка б дуля

Здоровенна вийшла?

Ото й нам така подяка.

А може, ще й більша.

На запитання, де бере поет комічні сюжети для своїх гумористичних мініатюр, Леонід Йосипович з усмішкою відповідає:

- Із життя, все лежить перед тобою, як на долоні, не лінуйся і пиши. І він пише гуморески, усмішки, а іноді і їдку сатиру про себе, про нас, про наше українське життя-буття.

Читаючи його жарти, стає веселіше на душі. А якщо, наш народ ще усміхається, є надія прожити довге і щасливе життя всупереч усім негараздам нашого часу.

Сміх, то велика сила, яка врятує нас і Україну.

В кабінеті у дантиста

Пацієнт бурчить:

- Нащо лікаря зубного

Треба скільки вчить?!

Тут все просто: дав укола-

I щока німа.

Потім впхнув обценьки в рота –

Й зуба вже нема.

І за дві оці хвилинки

Чи одну лишень,

Треба суму чималеньку Викласти з кишень.

Лікар каже:

- Мені ваші

Натяки ясні.

Так, хвилина -

і немає

Зуба у десні.

Та як жалко за хвилину

Гроші віддавать,

Буду зуба без наркозу

Вам годину рвать.

Бабуся - спортсменка

-А чого бабуся, - татка

Хлопченя питає, -

По городі, мов спортсменка,

Бігає, стрибає?

То впаде, то підніметься,

Потім знову ляже?

А татусь продув рушницю

І сердито скаже:

- Це тобі вона, синочку,

Бабуся Мотрона.

А для мене вона-теща.

Давай ще патрона.

Приманка для дурнів

Батько з сином на рибалку

Вудочки готовлять.

Й запитав синок у батька:

-А як дурнів ловлять?

Батько голову почухав

І синочку мовить:

- Хитра, синку, та бригада,

Яка дурнів ловить.

Хоч на нього й ставлять сітку

Дуже часто-густо,

Та в тенета заманити

Дурня теж непросто.

Карася піймать – потрібна

З черв’яками банка,

А для дурнів спеціальна

Робиться приманка.

В хід ідуть дезодоранти,

Лаки, фарби, пудра,

Потім зачіска в приманки

Робиться перемудра.

Для краси в бровах скубуться

Волосинки лишні,

Підфарбовуються губи,

Щоб були, як вишні.

Під очима роблять кола

З синього чорнила,

Мов приманка та нещасна

Тижнів два не їла.

На щоках рум'янець роблять,

На повіках-тіні

І натягують спідничку

Модну супер-міні.

Ось така приманка ходить

Й здобич виглядає

А на те вона й приманка,

Бо ще й пастку має.

Пастка діє безвідмовно

І зимою, й літом,

А до неї дурнів тягне

Мов якимсь магнітом.

І коли у пастку вскочив -

То попавсь на віки,

Бо тоді із вільних дурнів

Стають чоловіки.

Розумний синок

Батько, поравшись в садочку,

Почув випадково,

Як синок його негарне

Вимовляє слово.

І говорить:

- Тобі скоро

Вже іти до школи,

Не кажи, тебе прошу я,

Слів таких ніколи.

Не вживай, синочку, більше

Ті слова противні,

І давать тобі я буду

Кожен день по гривні.

- Так домовилися, татку, -

Каже той в азарті,

- Але я такі вже знаю,

Що й десятки варті.

І в молоді роки, і сьогодні поет часто виступає зі своїми творами

перед найрізноманітнішою аудиторією, і завжди має успіх. Люблять слухати

Леоніда Гажалу і в місті, і в селі. Свідченням тому - щира любов слухачів, друзів, односельчан.

Леонід Йосипович має звання лауреата конкурсу гумористів та є членом Міжнародного фонду сатириків і гумористів імені Павла Глазового. Його вірші, гуморески, пісні звучать зі сцен столичних концертів, фестивалів, конкурсів.

У 2011 році вийшла нова збірка Леоніда Гажали «Демократичний вибір».

Це результат багаторічної праці поета на нелегкій і копіткій гумористично-сатиричній ниві.

Поет скромний, невибагливий, яку побуті такі в житті. Разом з дружиною доглядають у рідному селі старенького батька Йосипа, ветерана війни, колишнього в'язня концтабору, якому вже дев'яносто п'ять.

У батьківській хаті народжуються нові вірші, нові задуми, живе і міцніє надія в душі поета на життя, на щастя і любов.

Як і в дитинстві привітно і затишно у рідній оселі. І як колись споглядає вечорами Леонід Йосипович викупані зорі на тихому плесі Росі, а ранком зустрічає схід сонця. І здається йому, що життя ще тільки починається, а душа радіє і тішиться красою і неповторністю рідного серцю

краю.

Калиновим спокоєм ніжно

цвіте

Земля моя рідна - Надросся.

Я дякую Богу і долі за те,

що жити на ній довелося.

Пульсує тут слава минулих

століть

І квітнуть гаї калинові,

Володарка - мати над Россю стоїть

Оплотом добра і любові.

Нехай надія пісню окриля,

Нехай птахів дзвенить веселий щебіт.

Люблю тебе, Володарська земля,

І де б не був, вертатиму до тебе.

Коли дикі орди ще у давні роки

На нас нападали зненацька.

Володарські землі збирали полки

і шабля дзвеніла козацька.

А в наші часи, як палала земля,

Від полчищ фашистського зброду

Нащадки козацькі в жорстоких боях

Для нас відстояли свободу.

Цвіти у віках, мій Володарський край,

Земля хліборобська Надросся.

Хай сонцем сія на столі коровай

І гнеться налите колосся.

Хай пісня летить, і насіння в ріллю

Лягає зерно до зернини.

Козацька земля вносить частку свою

У велич і міць України.

Нехай надія пісню окриля,

Нехай птахів дзвенить веселий щебет.

Люблю тебе, Володарська земля,

І де б не був, вертатиму до тебе!

Володарська районна бібліотечна система

Методично-бібліографічний відділ

Серія «Володарщина літературна»

Урок-зустріч із письменником

«Література рідного краю»

Презентаціятворчогодоробкусучасного українського письменника Миколи Махінчука «Мереживомінливого часу»

(До 70-річчя з дня народження )

.

Володарка 2015

Презентація проекту

Ведучий: Доброго дня, шановні гості, усі присутні у цій залі! Сьогодні у нас свято, свято, присвячене незвичайній людині, нашому землякові, який не тільки любить свій рідний край, а й є творцем книг, що допомагають серцем доторкнутися до його історії.

Ведуча: Сьогодні ми зібралися на зустріч із відомим письменником, заслуженим журналістом України, членом Національної спілки письменників України Миколою Гавриловичем Махінчуком.

Ведучий: Де б не був Микола Гаврилович, де б не працював, він ніколи не поривав зв’язків з рідним краєм, нашою благословенною Володарщиною, бо вона - навіки в його серці. Він часто приїжджає у своє рідне село, провідує могили батьків, завжди розмовляє з земляками, цікавиться їхнім життям.

Ведучий: Шановний Миколо Гавриловичу! Для нас велика честь зустрічати Вас у нашій бібліотеці.

Дівчина в українському одязі з хлібом-сіллю на вишитому рушнику:

Ми раді вас вітати в цій світлиці
І дарувати хліб із золота-пшениці,
Щоб хліб святий у всіх був на столі,
Щасливі були люди в місті і в селі.
Серця в нас сповнені любов’ю, миром,
Бажаємо, щоб зустріч була щира.

Читець: Над Россю верби – старі та мудрі,
Над Россю небо – колиска снів,
В обіймах ранки мої голублять,
Дарують щедро їм сміх і гнів.
У небі – верби,
У вербах – небо...
Дорога в’юниться поніж них.
Їй кращих обріїв і не треба,
І кращих вимірів новизни.
Величні в бурю,
Прекрасні в тишу,
Високі, ніжні, повні пісень.
Це тут, над Россю,
У щедрих росах
Бере початок новий мій день

Ведуча: Народився Микола Гаврилович Махінчук 13 вересня 1944 року у селі Тарган Володарського району на Київщині. Його перша вчителька О. Овдіюк-Шевчук згадує про свого талановитого учня так:

Учениця: « Родина Махінчуків була шанованою в селі. Не тому, що посади якісь високі займали. Ні, батько працював механізатором. Він, колгоспний тракторист, і днював, і ночував на полі, а мати виростила дітей практично самотужки, теж працюючи в колгоспі на різних роботах. "Ти мені дітьми не козиряй! Повкидай їх у кучу, а сама у поле йди! Не виробиш норму - на себе пиняй," - кричав на Ганну голова колгоспу. Спокійна, працьовита, порядна родина. Дітей у сім’ї було четверо. „У Гаврила усі діти гарні,” - часом можна було почути від односельців. І це справді так. Усі четверо завжди чистенькі, чепурненькі, виховані, шанобливо ставилися до старших. У сім’ї був достаток, та давався він великою наполегливою працею.Трудилися усі, не лихословили, свою честь берегли. Батьки передали у спадок сину любов до чесної праці, природи, порядність і велику доброту.

Миколу я навчала у Тарганській школі з 1 по 4 клас. Він був гарним учнем, вчився на „4” і „5”. Був таким же, як усі наші сільські хлопчаки, дитинство яких було добряче замішане на відгомоні війни. Вони будували землянки, в яких проводили багато часу, нишпорили під усіма мостами, якими під час війни проходили військові обози і частенько виловлювали з мулу патрони, а то й щось грізніше. І тоді влаштовували фейєрверки, аж поки дорослі не відбирали тих страшних „цяцьок”. І не лише це. Ігри в „розбитих царів”, неймовірні експерименти з карбідом у школі, нічні вилазки в чужі садки, вершиною чого було приспати вдосвіта злого собаку, а потім наступного дня пригостити господаря його яблуками. І в той же час все – таки він відрізнявся від своїх ровесників. Чим? Дуже книжки любив, багато читав художньої літератури, тому уроки літератури чекав особливо. Був найактивнішим читачем у бібліотеці. І замріяність у нього була якась. Часом помічала: замислиться під час перерви про щось, ніби не чує й не помічає гамору навколо. А за хвильку – знов у гурті разом з друзями».

Читець: Я родився в селі,
Що зовуть жартома Тегераном,
Де шанують за працю
І люблять поезію жнив,
Де з Пархомівки сонце
Виманюють півні – горлани
На доріжку,
Що місяць пилком зоряним притрусив.
Невеличке село.
Заховалось колись від дороги,
По якій добиралися слуги біди...
Древнє. Любе. Моє.
Де б не був я, прошу у Бога
Хай не часто, але повертати сюди.
До тополь, до ставків,
До отого старезного клубу –
Може, хлопці зберуться
І ще по пригоди майнем,
Може, знову зустріну
Її неціловані губи...
Може ... може...
Стривожено душу і щем.
Може...може...
Стривожено промінь дитинства –
Самопали, землянки
Та ігри в ,,розбитих царів”.
Вже давно поженилось
Тодішнє моє товариство,
Скоро їхні онуки
Гонитимуть пасти корів...
Я родився в селі,
Що зовуть жартома Тегераном.
Народився у осінь –
Летіли якраз журавлі.
І відтоді
Їх смутком любові і криків поранений,
Я приходжу з доріг
До села, до людей, до землі.

Учень: Я – журналіст і горжусь цим йменням. Три десятиліття роботи в журналістиці змигнули, як один день. А шлях в журналістику був непростим. Закінчивши середню школу, подався в технічне училище. Це був не поклик серця, а прагнення вирватися із „закріпаченого” села, де людей утримували силоміць, не видаючи паспортів, а отже права на виїзд.

Училище закінчив із відзнакою і, як любили писати тодішні газети, з ентузіазмом працював електриком у „Київенерго” та ще й навчався на вечірньому відділенні КПІ. Служив у війську, і саме під час служби в далекому Забайкаллі мені пощастило на керівника літературного гуртка, яка порадила писати українською мовою.

Можливо, був би з мене добрячий інженер-електрик, якби не... Слово. Воно жило поруч зі мною і в мені й настирливо нашіптувало: „Ти не своїм ділом зайнявся, не тут твоє місце”. І, не витримавши тиску внутрішнього голосу, я звільнився з КПІ й вступив на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка.

Працював у газеті „Київська правда”, журналі „Українська культура”, Раді Міністрів України. З 1990 року був відповідальним секретарем, перший заступником головного редактора газети „Урядовий кур’єр». І весь цей час писав поезії та прозові твори. Моє слово вибухало поетичними строфами, шикувалося в сторінки оповідань і повістей, яким газетні рамки були затісні. І я писав, вірніше, мабуть, не міг не писати. Адже мав хист до літератури з дитинства.

Перший поклик до написання віршів пролунав у моєму серці ще 12 квітня 1961 року, коли Юрій Гагарін „шугонув” у небо. Мене розпирала радість за цю подію, і я написав „космічного” вірша, недолугого, але прочитаного на уроці української літератури. Класний керівник сказав: „Щось таки в цьому вірші є!” Ці схвальні слова пам’ятаю й нині.

На письменницькому шляху було всього: і падіння і злети, і відчай брав за душу такий, що, здавалося, переповнював чашу. Та, слава Богу, вдалося все пережити і з висоти нинішнього дня зробити подумки висновок: хай не сповна, але я в житті добився всього, до чого прагнув. І за це дякую долі, яка, піддавши всім випробуванням, стала доброю покровителькою звичайнісінького сільського хлопця, який, не вагаючись пішов на її поклик.”

Читець: Вереснева просинь виткалася рано..
Господи, вже осінь запитом таранить:
— Що надбав за літо? Що несеш із поля ?..
Що на білім світі лишить твоя доля?
Вереснева просинь, я тебе попрошу:
Зупинись подовше у моїм дворі,
Я ще дещо можу, тільки б ласка Божа
Дала погоріти ще моїй зорі.

Ведучий: У творчому доробку Миколи Гавриловича Махінчука понад 12 книжок поезії і прози: „Народження веселки”, „Фрески осіннього неба”, „Володька Рекс”, „Марчуківський куток”, „Життєйське коло”, „Роса на спориші”. А його документальні твори „Переяславський скарб” та „Обереги нашої пам’яті” по праву належать до кращих творів української документалістики і гідно поповнюють її скарбницю.

Ведуча: У 2014 році до 70-річчя з дня народження Миколи Гавриловича побачило світ тритомне видання його творів " Мереживо мінливого часу".

Ведучий: До першої з трьох книг ввійшли художньо-документальні праці, які свого часу побачили світ окремо та в інших виданнях: доопрацьована повість про музейного подвижника Михайла Сікорського, упорядкована художня документалістика з книг «Роса на спориші», «Вереснева просинь», «І мить доби, і крок історії», «Уроки журналістики і життя».

Ведуча: Бентежать серце читача сторінки розділу «Ми родом звідти», присвячені спогадам автора про своє дитинство у повоєнному селі Тарган, що на Київщині, про своїх батьків, односельців, друзів.

Ведучий: Широке коло читачів зацікавлять і мандри-відкриття та пізнання маловідомого нам близького і далекого зарубіжжя, адже за свою майже 40-річну журналістську діяльність Микола Махінчук побував у 34 країнах, спілкувався з безліччю цікавих людей. Спогади про це містяться у двох розділах нової книжки: «Мистецький меридіан» та «Мандри-мандрівочки».

Ведуча: Друга з трьох книг - це поезія 1967—2012 років. В ній зібрано вірші, котрі йшли до читача понад чотири десятки літ. Деякі з них народилися ще в далекі роки юності. У поезіях яскраво відбито, чим жив автор, що його хвилювало на певних відрізках долі — власної та суспільства. Ведучий: Певна річ, що молодість оповита романтикою пошуку життєвих доріг, пізнання навколишнього світу і щирого кохання. А зрілі літа — то вже й підсумок прожитого і пережитого, болісні громадянські мотиви, роздуми про важку новітню долю України. Мотиви ці суголосні кожному з нас, тож, безумовно, будуть цікавими широкому колу читачів.

Моє село –
Журлива пісня верб.
Моє село –
То тракторів безсоння.
Бо наший колос – найдорожчий скарб,
Що сивиною розсипавсь на скронях.
Моє село – Марії, Василі,
Дві сотні хат – рідня одного роду,
Що з прадіда шукають у землі
І сенс життя,
І честі вічну вроду.
Тут просто все – говорять,
Ходять, мріють.
Тут вікнами до сонця йдуть хати,
А звідусіль вітри шалені віють...


На русявих вербах — котики пухнасті.
Стогне-рветься із-под льоду Рось,
Шпак граку гукає щиро: "Здрастуй!"
І селян проймає тепла млость.
Слава Богу, перезимували,
До чепіги тягнеться рука,
Сійся, ниво, щоб село не мало
На багатих землях бідака.
Ми так довго няньчимо надію,
Що давно себе переросла.
Вкотре рідне небо височіє,
Хай потішить нас хоч ця весна.

Відшуміло...відбуяло...відгуло...
Але пам'ять все тримає, що було.
Щемний дзвоник, прощавання,
Білий вальс...
Крізь роки - приємний спомин кличе вас.
Чи почули? Відгукніться, дайте знать,
Не баріться однокашників обнять.
Хтось когось не упізнає, хтось зітхне:
"Було... було".
Ох, той спомин серце крає...
Ні, не все ще відгуло.

Від батька до сина несе Україна І славу свою, і печаль.
У Трипільському коді
Витік нашого роду,
Що у мого онука стоїть у очах,
В давньоруській легенді,
У піснях перебенді,
На козацьких клейнодах,
В рушника на крилі
Наша дума багряна
Вже повік не зів'яне,
Доки ми хазяйнуєм на власній землі,

Вірш «Вклоняюся низенько до землі»

Виконуютьсяпісні, написані на вірші поета.

Ведуча: Третя, завершальна книга тритомного видання творів, містить низку художньої прози – роман „Марчуківський куток”, повісті та оповідання, у яких відтворено мереживо мінливого часу на рубежі трьох епох і двох тисячоліть - від перших тріщин існуючих підвалин життя в Україні до стрімких змін на початку ХХІ століття, в яких новітнє суспільство і людина торують важкі та болісні шляхи одне до одного.

Ведучий: Микола Махінчук переконаний: „Історія рідного краю – невичерпна скарбниця духовності, натхнення і праці. Щоб досягти духовного злету, треба добре знати свої глибокі корені, чиїх батьків ми діти, онуки, правнуки”. Тому і звертається М. Махінчук у романі „Марчуківський куток” та повісті „Повернення в дитинство” до історії Володарщини.

Ведуча: Ми можемо з упевненістю це твердити, зважаючи на конкретні факти. Так, події у романі Марчуківський куток”, присвяченому батькові й матері, відбуваються на тихоплинній Росі у селі Яворівка, у якому вгадується рідне село письменника Тарган, навіть назва сусіднього села Хомівка співзвучна із Пархомівкою. Історія ж створення і існування Хомівської церкви, до якої від Яворівки, як і від Таргана до Пархомівки, 5 кілометрів, і яку розписував знаменитий художник Реріх, - це історія кам’яного дива Пархомівки, де у Божому храмі небаченої краси пізнавали люди ази духовності.

Ведучий: У романі майже повністю збережено ім’я інженера Голубєва (у творі Голубйов), який дав кошти для будівництва храму. Знаходимо ми у творі і сусідні Таргану села Михайлівку і Гайок.

Ведуча: Роман „Марчуківський куток” має історико-документальний характер. Гортаючи його сторінки, дізнаємося, на тлі яких історичних подій минуло життя наших земляків, усього народу, він допомагає правдиво глянути на минуле, на події, що відбувалися в складний і суперечливий час ХХ століття. Ми стаємо свідками громадянської війни, таких історичних процесів на селі, як колективізація, розкуркулення, голодомор, Велика Вітчизняна війна, перебудова.

Ведучий: Відновити історію сім'ї, повернутись лицем до забутих традицій, звичаїв, мови, фольклору - таке завдання ставить перед собою Микола Гаврилович у романі „Марчуківський куток”. змальовуючи обряд сучасного весілля, та не звичного нам усім, а безалкогольного, що теж є частиною нашої історії.

Ведуча: Закінчується роман символічною сценою, коли огорнене темінню і вітрами, втомлене за день село сідало до вечері, а молода хомівська жінка прийшла до ворожки дізнатися, що буде з нею через років десять. Що буде з нами через років десять? Чи будемо ми жити краще? Це залежить від нас, від нашої життєвої позиції. Від того, якими ми будемо громадянами і патріотами, чи любитимемо свій рідний край і віддаватимемо всі свої сили на його процвітання.

Ведучий: Шановний Миколо Гавриловичу! Щиро вдячні за вашу активну життєву позицію, за любов до рідного краю. Просимо вас до виступу.

Виступ письменника

Запитання до письменника:

1. Які предмети в школі були вашими найулюбленішими?

2. Що спонукало вас до написання творів? Як зародилася мрія стати журналістом?

3. Ваше дитинство припадає на повоєнні роки. Які спогади про той час запам’ятались?

4. Звідки берете сюжети для написання своїх творів?

5. Світлій пам’яті ваших батьків Ганни Миколаївни і Гаврила Петровича присвячена книга «Марчуківський куток». Чи можна твердити, що праобразом Івана і Ганни Кошових стали ваші батьки?

6 . Що спонукало вас звернутись до теми голодомору у своїх творах?

7. У романі «Марчуківський куток» і повісті «Повернення в дитинство» ви звертаєтеся до історії створення і існування Пархомівської церкви. А ви віруюча людина?

8. У вашому поетичному доробку багато віршів. Прочитайте, будь ласка, найулюбленіші.

Матеріал підготувала:

провідний бібліотекар відділу обслуговування Володарської РБС

Н.В.Чепіль

Кiлькiсть переглядiв: 316

Коментарi

  • DvaCgok

    2017-07-17 17:30:08

    [url=dva-capitana.ru/progulka]прогулка на катере цены[/url] Арендовать яхту – это прекрасный способ подготовить торжество или же просто запоминающийся выходной день для своей семьи или друзей . Гулять весь день на борту шикарной красавицы-яхты с самыми близкими людьми – можно ли представить досуг более приятный ?! Отплыв подальше от многолюдного побережья, вы сможете ощутить покой и умиротворение, отвлечься от всех своих неурядицах и просто насладиться иссиня-зеленой гладью и живописными видами приморской зоны юга Краснодарского края...

  • semechkaWog

    2017-02-22 20:58:12

    [url=https://семечка-джа.com/%D1%84%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D0%B5/super_silver_haze_feminised.html]Super Silver Haze Feminised. Купить семена конопли Супер Сильвер Хейз фем. Семена марихуаны наложенным платежом по Украине[/url] Компания “Семечка Джа” занимается реализацией отборных семян марихуанылучших сортов и уже много лет занимает первую позицию в этом сегменте рынка. Обратите внимание как в Европе построен сбыт семян конопли. Как здесь http://www...

  • teplitcaabole

    2017-01-07 04:39:52

    Наше производство - EКO TEC делает изготовление эко – технологий в области сельского хозяйства, а так же благоустройства домов и т.д.. Наша компания накопила большой опыт в этой сфере, который применяем, в своей работе. Поэтому наша продукция имеет высочайшее качество по ссылке http://teplitca.kiev.ua/cp13974-teplitsy-tsena-v-ukraine.html теплицы Украина....

  • teplitcaabole

    2016-12-29 18:23:37

    Наше производство - EКO TEC осуществляет разработку эко – технологий в области садоводства, а так же загородного жилья и т.д.. Мы имеет большой опыт в этой сфере, который применяем, в своей работе. Благодоря этому наша продукция имеет высочайшее качество здесь http://teplitca.kiev.ua/g304009-teplitsy-arochnye-dachnye купить теплицу из поликарбоната....