Таланти нашого краю

Народився Микола Махінчук 13 вересня 1944 року у селі Тарган Володарського району на Київщині.

Малий Миколка відмінно навчався у Тарганській, потім Пархомівській школах по всіх предметах, але уроки літератури чекав особливо.

Перший поклик до написання віршів пролунав у серці хлопця 12 квітня 1961 року, коли Юрій Гагарін „шугонув” у небо. „Мене розпирала радість за цю подію і я написав „космічного” вірша. Недолугого, але прочитаного на уроці української літератури, і класний керівник сказав, що мені слід готуватися до вступу в Київський університет”, - згадує письменник.

Шлях Миколи Махінчука в журналістику був непростим. Закінчивши середню школу, подався в технічне училище.

Училище закінчив із відзнакою і, як любили писати тодішні газети, з ентузіазмом працював електриком у „Київенерго” та ще й навчався на вечірньому відділенні КПІ. Служив у війську, і саме під час служби в далекому Забайкаллі йому пощастило на керівника літературного гуртка. Вступив на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка. Працював у газеті „Київська правда”, журналі „Українська культура”, Раді Міністрів України. З 1990 року – відповідальний секретар, перший заступник головного редактора газети „Урядовийкур’єр”. І весь цей час був не тільки майстерним журналістом, а й знаходив час для написання поезій та прозових творів. Адже мав хист до літератури з дитинства. Цей хист реалізувався у творчому доробку автора – книжках „Народження веселки”, „Фрески осіннього неба”, „ВолодькаРекс”, „Марчуківський куток”, збірці поезій „Життєйське коло”, книзі оповідань, повістей та віршів „Роса на спориші”, збірці «Вереснева просинь». А його документальні твори „Переяславський скарб” та „Обереги нашої пам’яті” по праву належать до кращих творів української документалістики і гідно поповнюють її скарбницю.

Член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Незважаючи на великий літературний доробок і величезну зайнятість, Микола Гаврилович надзвичайно скромна людина, завжди врівноважена і доброзичлива. Де б не був Микола Гаврилович, де б не працював, він ніколи не поривав зв’язків з рідним краєм, нашою благословенною Володарщиною, бо вона - навіки в його серці. Він часто приїжджає у своє рідне село, провідує могили батьків, завжди розмовляє з земляками, цікавиться їхнім життям. І нерідко в героях творів письменника можна впізнати його колишніх односельців, зайнятих „викочуванням свого многотрудного життя на високу гору, що іменується Щастям”.

Народився Антон Флоріанович Михайлевський 27 вересня 1943 року у селі Лобачеві Володарського району Київської області в родині колгоспників, закінчив середню школу, працював на новобудовах, вчителював, служив у лавах Радянської Армії, закінчив факультет журналістики Львівського вищого військово - політичного училища. Відтак працював військовим кореспондентом у Бурят - Монгольській АРСР, у Німеччині, начальником відділу культури в газеті Одеського військового округу "ЗащитникРодины". Після звільнення в запас - керівником прес-служби Центральної Ради профспілки працівників морського транспорту України. Зараз - заступник редактора газети "Моряк".

Наш земляк Антон Михайлевський – поет, прозаїк, публіцист. Написав 30 книг, із них видав друком 25 у видавництвах Києва і Одеси. Серед них «Червоні полігони», «Гартова пісня», «Подарунок білого місяця», «Вечір віку», «Півонія в чаші землі»,«Стою на посту», «Крила любові» , «Третє покоління», романи «Ночі Куїнджі», «Останні солдати імперії», «Мелодії дальніх околиць», повісті «На екваторі місяця», «Кочове життя», «Комендатура», «Діти Іуди», «Салаги», збірка авторизованих перекладів «Хрустальнаяпеснялюбви», книга нарисів «Камнимоейродины», дві книги оповідань «Дорога через Рось» і «Запах кленового листя».

В цих збірках поет розмірковує про вічні цінності людського життя: гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро, благородство і честь, кохання, порядність, віра у краще майбутнє країни і народу.

Він – член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської літературної премії ім. К.Паустовського, міської премії «Твої імена, Одесо», заслужений працівник культури України.

Литовченко (Мороз) Галина Григорівна народилася 13 березня 1953 рокув Рудому Селі Володарського району Київської області, за освітою - радіотехнік і бухгалтер.

В 1970 році закінчила Рудосільську середню школу, в 1974 році – Київський технікум радіоелектроніки та поступила до Київського політехнічного інституту, який не закінчила тому, що вийшла заміж за військового і мешкала у віддалених гарнізонах разом з чоловіком та двома доньками. Пізніше здобула кваліфікацію бухгалтера. Дев’ять років сама знаходилась на військовій службі.

Тривалий час жила в Росії, Азербайджані, Литві. Автор трьох поетичних збірок: "Не займай мене, осене...» (2008), «Лаванда на спомин" (2009) і "Шовком вишиті мережки" (2011). Перша книга прози «Далеке літо» була видана у Хмельницькому у 2013 році. У 2014 році вийшла нова збірка поезій та прози «Міражі».ЇЇ вірші публікувалися у збірнику українських поетів "Люблю тебе, мій Крим ...", журналі "Дніпро", газетах "Кримська світлиця", "Народна армія" (газета Міністерства оборони України), «Літературна газета» (Луганськ).

Перші вірші були надруковані в 1968 році в газеті «Голос Володарщини».

Галина Григорівна Литовченко – член Спілки Письменників України.

Нині пані Галина мешкає в Криму. Кримська тематика посідає одне з чільних місць в її віршах. Про Крим написано багато віршів, багатьма авторами, але чистий і своєрідний голос Галини Литовченко не загубився в тому поетичному багатоголоссі, вона по своєму тепло і ніжно відгукується про край, де живе і працює.

Валентина Дмитрівна Невінчана належить до того покоління, молодість якого була обпалена війною.

Шлях поетеси в літературу не був усіяний трояндами. Дитячі і юнацькі роки пройшли у селищі Володарка, поблизу мальовничої річки Рось. Кучеряві верби, що обрамляють її береги, завжди збуджували поетичні настрої, налаштовували на ліричний лад.

Народилася Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року у сім’ї службовця. Майбутнійпоетесі рано довелось зустрітися з труднощами: батько занедужав і Валя, щобула старшою вродині, стала першоюпомічницеюматері. Вчилася вона сумлінно, захоплюваласялітературою, багато читала.

Незадовго до війни поступила на філологічний факультет Київського державного університетуім. Т.Г.Шевченка, та післязакінченняпершого курсу довелося евакуюватись і пережити багато всього. Напівголодна, напівроздягнена, йшла вона разом з біженцями на Схід. Допомагалапораненим, дітям, людям похилоговіку. Доїлакорів , яких колгоспники гнали з окупованих областей.

Студентське життя відновилося в Казахстані. Воно було тяжким, студентам довелося долати голод і холод. Продовжувала своє навчання Валентина Невінчана в Об’єднаному університеті в м. Кизил-Орді.

Там же, на дорогах війни, Валя зустріла і свою долю. ЇЇ суджений йде на фронт, а вона, разом з іншими студентами, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, здає кров для поранених і пише коханому в листах свої вірші.

У 1954 році В.Невінчана закінчила Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка, працювала викладачем української мови і літератури в одній із шкіл Херсона. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток, друкувала свої вірші у вчительських збірках «Перший заспів» та «Світанок».

Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити Херсонський обласний Будинок народної творчості. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку «Ластівки» (К. Молодь, 1962). Любов до людини-трудівника, уславлення її величних подвигів – основні теми цієї збірки. Через рік у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла у світ окремою книжкою поема для дітей «Здрастуй, село».

1964 року Валентина Невінчана стала членом Спілки письменників України.

У творчому доробку поетеси дві книжки, видані в Криму. Перша - «Голубі дороги», друга - «Тепло любові - на віки». На превеликий жаль, не мала поетеса щастя побачити свою останню книжку.

4 березня 1981 року на 57-му році життя Валентини Невінчаної не стало.

Вона була тихоголоса, далека від мітингово-лозунгової закличності, але кращі її твори зачаровують читача. Вірші в неї дихають молодістю, оптимізмом, вони по-народному мелодійні і прості, а в їх слова – самі просяться пісні.

«У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок», - сказав якось Андрій Малишко, прослухавши в Кончі-Заспі цикл її ліричних поезій. ЇЇ лірика підкоряє духом тонко вираженої закоханості.

Для поетеси Україна– це земля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Андрія Малишка. Особливо бентежить її образ Кобзаря, який «живою кров’ю говорив» і увійшов у безсмертя тим, що возвеличив український народ, «матір босу» - Україну.

Посмертно книжка поетеси вийшла в 1984 році . Збірка «Тепло любові - на віки» ніби сповідь усього її покоління, що пройшло важкі роки війни, якому довелося дожити до величних днів Перемоги і залишити людству частинку свого палкого серця. Тепло любові на віки вічні віддає поетеса у своїй збірці, котру вона так чекала, але, на жаль, так і не побачила.

Валентина Дмитрівна Невінчана зайняла скромне місце в українській літературі. Її обдарування виявилося в ліриці, для стилю якої характерна задушевна тональність, акварельна м’якість та прозорістьобразів.

Поетеса майстерно використовувала багатство української мови, щедро черпала образи, мотиви, засоби, прийоми з вічно молодих джерел народної пісні.

Лірика її приваблює закоханістю в людей, в красу білого світу, пристрасним бажанням бачити свій народ, всі народи планети в мирі, дружбі, щасті. Її поезія дарує нам «тепло любові – на віки».

Народилася майбутня письменниця 15 липня 1917 року в с. Петрашівка Володарського району на Київщині. Як і багато інших селянських дітей, Марію з раннього віку привчали до роботи. Закінчивши школу, дівчинка спочатку працювала в польовій бригаді, а потім рахівником правління. Ще тоді вона навчилася любити і розуміти землю, поважати працю хлібороба.

З дитинства Марійка писала вірші, складала пісні. Добираючи мелодії, дівчинка наспівувала їх подружкам. А ще Марійка полюбила поезії Т.Г.Шевченка. Часто прибігала вона до столітнього кучерявого дуба, що ріс у кінці городу, щоб поплакати над долею нещасної Катерини.

Дівчина мріяла стати вчителькою. Навчаючись самотужки, вона вступила на дошкільний відділ Білоцерківського педагогічного технікуму. Тоді ж білоцерківська районна газета надрукувала перший вірш Марії Познанської.

1945 року вона стала студенткою Київського педінституту (1945), а через рік вийшла у світ перша збірка поезій для дошкільників «Мій квітник». Благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина.

Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку1950-х років, маючи у своєму доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Що я знаю про метро», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» тощо.

З 1947 року Марія Познанська член Спілки письменників України.

Талант педагога і талант поета – ось те щасливе поєднання, яке, мабуть, зумовило популярність віршів Марії Познанської серед дітвори.

Коментарi

ТАЛАНТИ НАШОГО КРАЮ
2015-05-12 15:10:06
ПИСЬМЕННИКИ ТА ПОЕТИ ВОЛОДАРЩИНИ......

Ім'я: Коментар: Введіть код з малюнка [ ? ]

Ви знаходитесь тут:

Коментарi