ВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ

Серія «Володарщина літературна.»

Квітникова поезія М.Познанської

Літературно-музична година до 95-річчя від дня народження М.А.Познанської

З досвіду роботи Гайворонської філії Володарської РБС

Володарка, 2013

Мета : познайомити дітей із творчістю Марії Познанської, розкрити красу її пейзажної лірики; виховувати почуття любові до рідної землі, природи, навчати любити й оберігати її, бачити її неповторну красу; удосконалювати навички виразного читання художніх творів; повторити відомості про художні засоби мови.

Обладнання: літературна карта Володарщини, портрет Марії Познанської, збірки її творів, репродукції картин І. Левітана "Березень", І. Остроухова "Рання весна", І. Шишкіна "Зима", малюнки учнів, записи "Вальс квітів", "Пори року " П. Чайковського.

Підготовка до заходу: випереджаючі індивідуальні завдання (вивчити вірші напам’ять, визначити у них художні засоби; скласти кросворд про художні засоби мови.

Ведучий. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це дороге серцю. Ні з чим незрівнянна природа рідного краю.

Ведуча. Природа і Вітчизна - невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, сонячний сосновий бір, суничні галявини, безмежне поле золотих колосків, стежина до рідного дому, по якій, здається, не йдеш, а летиш, неначе птах ...

Ведучий, Таким чарівним куточком для Марії Познанської, відомої дитячої письменниці , лауреата премії імені Лесі Українки, була верба, що похилилася над самою водою, поле, як те море широке, яке вона бачила щодня в рідному селі Петрашівка Володарського району на Київщині.

Учениця виконує роль Марії Познанської. Ще змалку я дуже любила природу. Ніби зачарована зупинялася десь на лузі, у полі чи на лісовій галявині, серед хлібів, квітів і трав і не могла надивитися на ту красу, наслухатися співу пташок, шелесту вітру. Вдивляючись у чарівні барви, вслухаючись у мелодію звуків, починала римувати невправні пісні, підбирала до них " голос "і тайкома наспівувала подружкам, соромлячись сказати, що придумала їх сама. А ще змалку зачарували мене вірші Кобзаря. За городом стояв у нас крислатий столітній дуб. Безліч разів прибігала я до нього з надією побачити Причинну або поплакати над долею скривдженої Катерини. Не густо було книжок у батьківській хаті: географія, старенький буквар без початку і кінця ... Але "Кобзар" таки був! Тож "розуміть прекрасне, друзі, підказав мені Тарас". Ведуча. Коли Марії виповнилося 15 років, вона закінчила школу-семирічку і почала працювати в ланці, що вирощувала цукрові буряки. Пораючись біля землі, дівчина мріяла стати письменницею, але для цього їй бракувало знань, тому і сіла за підручники. Вечорами поринала в книжки, а вранці бігла на поле. Ведучий. Успішно склала вступні іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму і стала студенткою. Саме тоді у місцевій газеті з’явився її перший вірш, коротенький, вміщений на останній сторінці. Можливо, він і не привернув увагу читачів, але той день був справжнім святом для майбутньої поетеси: вона вперше побачила своє слово надрукованим.

Ведуча. І ще дві події з життя Марії Познанської майже збіглися у часі: вона стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педінституту ( 1945 р. ), а через рік вийшла у світ перша збірка її поезій для дітей "Мій квітник ". А благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина.

Учениця виконує роль Марії Познанської. Було це в 1946 році. Кілька молодих поетів - початківців, серед яких була і я, зібралися в Спілці письменників на літературний звіт. Головував на тому вечорі Павло Григорович Тичина. Він зацікавився моїми віршами, розпитав, звідки я родом, де вчуся, і запросив до себе додому, наказавши принести все, що написала. Свої вірші я старанно переписала у чистий зошит і понесла видатному поетові. Людяний, делікатний, уважний, Павло Григорович розібрав кожний вірш, по-дружньому порадив дещо доробити, дещо обережно виправив сам і дав рукописові "путівку в життя ".

Ведучий. Після виходу збірки молоду поетесу одразу помітили і літературні знавці і малі читачі. "Не віриться, що Марія Познанська - новачок, початківець у літературі, - писав відомий російський поет К. Чуковський у "Літературній газеті " у статті "Удача й надія ". - У неї зрілий, упевнений смак і такий ступінь майстерності, який набувається тільки досвідом ". Відтоді нелегка літературна праця стала основною професією Марії Познанської.

Ведуча. Визнаною дитячою письменницею вона стала на початку п’ятдесятих років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: "Любій малечі про серйозні речі", "Чим пахне коровай ?", "Про золоті руки ", " Асканія-Нова", "Про білий халат і наших малят" та інші.

Бібліотекар. Її вірші ніжні і пристрасні, задушевні і мелодійні, пройняті чарівною безпосередністю і щирим почуттям. Їх люблять діти, вони легко читаються і запам’ятовуються. Можна сказати, що це твори, які не старіють. Ось і я пам’ятаю з дитинства віршик „Здрастуй , сонечко!”, думаю, що і ви його знаєте.

Я всміхаюсь сонечку:

- Здрастуй, золоте!

Я всміхаюсь квітоньці -

Хай вона цвіте!

Я всміхаюсь дощику:

- Лийся, мов з відра!

Друзям усміхаюся -

Зичу їм добра!

Бібліотекар. На сьогоднішньому уроці ми познайомимося із пейзажною лірикою Марії Познанської. Вона написала багато поезій про чарівну красу природи рідного краю, про привабливість її в усі пори року. Особливо багато чарівних рядків присвятила весні - найкращій порі, яку ми найбільше любимо.

Звучить фрагмент із музики П. Чайковського "Пори року".

Учень.

Весна

Ще по ярах біліє сніг

І спить озимина, Та вже з гори струмок побіг, -

До нас прийшла весна.

Землі торкнулася крилом -

Промінням золотим,

І враз повіяло теплом

Над лісом молодим.

Немовби в синьому вінку

Галява між дубів:

То квітнуть проліски в ліску

І синій сон розцвів. Бібліотекар. Весна... Скільки радісних і неповторних подій у нашому житті пов’язано з нею! Скільки думок і мрій, натхненних порівнянь приходить до нас з весною. Ще біліє сніг, з відлигами чергуються морози, а під сніговою ковдрою вже пробуджується нове життя. І ось з'являються посланці зеленоокої Весни. Це проліски - провісники тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Недарма у народі їх називають квітами надії. Завдяки своїй красі і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння, проліски майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і потребують охорони.

Учень.

Пісня проліска

Я - перша квіточка весни,

Я - пролісковий цвіт,

Я пережив зимові сни

І знов родивсь на світ.

У мене очі голубі,

Такі, як неба синь.

Росту між кленів і дубів,

Люблю і сонце, й тінь.

Зелені рученьки мої

Листочками зовуть.

Я полюбив ліси й гаї,

Живу я здавна тут.

І вірю: люблять всі мене,

Як весну золоту,

Бо знають, що зима мине,

Бібліотекар. З теплим промінням весняного вітру приходить у душу радість, пробуджуються найкращі людські почуття, особливо тоді, коли з далеких країв повертаються журавлі. У високому синьому небі чується їхня мелодійна пісня. За народними повір'ями ці птахи несуть на своїх крилах весну, життя, радість, щастя. Як не замилуватися ними? Зачаровано здіймаємо руки вгору і задивляємося в небесну блакить.

Учень.

Журавлики

Це хто курличе уночі

І на самім світанку?

Летять журавликів ключі,

Виспівують веснянку:

- Курли-курли, курли-курли!

Щасливі та веселі,

Ми знову в край наш прибули

До рідної оселі!

-Скажіть, журавлики, скажіть -

Так важко вам летіти!

Чому б у вирії не жить

І весноньку і літо?

- Курли-курли, курли -курли!

Забудемо про втому.

Та ми б і жити не змогли,

Щоб не летіть додому.

Бібліотекар. Взимку на чужині жив і соловейко та, повернувшись до рідного краю, співає десь там на калині "про сонце й хмаринку, про любу Вкраїну".

Учень.

Співай, соловейку!

Аж гнеться калина від співу дзвінкого!

Це хто там співає? Не видно нікого.

Погляньте пильніш у калину рясну:

Ото соловейко стрічає весну.

Щебече, витьохкує, срібно сміється.

І де стільки сили у нього береться!

Такий же маленький, а як він співа,

Немовби до нас вимовляє слова.

Співа соловейко про сонце й хмаринку,

Про любу Вкраїну , що квітне в барвінку .

А нам не наслухатись гарних пісень,

В садок під калину приходим щодень.

І дуже ми вдячні маленькій пташині.

Хоча вона взимку жила на чужині,

Та пісню принесла у рідний свій край ...

Бібліотекар. Та ось юна весна ніби подорослішала і перетворилася на неповторну красуню у зеленому вбранні. Змахнула вона рукавом - і все навколо залила повінь, зелена повінь листу.

Учень.

Зелена повінь.

Гей, розлилась по селу і по місту

Повінь зелена з зеленого листу!

Наче у річці весняна вода,

Грає, вирує верба молода.

Зашумували на вулиці клени, -

Вулиця тоне у листі зеленім.

Зашумували в дворах явори, -

В листі усі потонули двори ...

Повінь зелена гуляє навкруг,

Хвилю свою покотила й на луг,

Вже он дістала до лісу й до гаю.

Як я туди доберуся - не знаю.

Сяду у човник, мабуть, при вітрилі,

Так і пливтиму по листячку - хвилі.

Бібліотекар. Травень у лісі - святкова пора. Саме в травні зацвітають конвалії. Український фольклор розповідає, що ці подібні до перлин зірочки і є застиглим щасливим сміхом лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість кохання.

Учень. ( Під музику П . Чайковського "Вальс квітів")

Конвалії

Із зеленої сорочки,

Що зіткав весною гай,

Білі дивляться дзвіночки.

Як зовуть їх - угадай.

Це конвалії у гаї

На галявині цвітуть.

І ніде, ніде немає

Кращих квіточок, мабуть.

В них так пахощів багато,

Цвіту свіжого, роси.

Хай ростуть, не буду рвати, -

Шкода їхньої краси!

Бібліотекар. Діти, пам’ятайте, що ця чудова квіточка, яку називають "лілея долин", зараз знаходиться на межі винищення і занесена до Червоної книги.

У молоду яскраву зелень пізньої весни непомітно вплітаються барви раннього літа. Наприкінці червня на лісових галявинах грайливо виглядають з-під листочків напоєні й прогріті літнім сонячним промінням смачні і цілющі ягоди суниць, запаморочливо пахне достигаюча малина, а стиглі соковиті вишні усміхаються, підморгують, ніби просяться скуштувати.

Учень.

Червень

В золотій хустинці

Дорогі гостинці

Червень нам приніс.

Гляньте, як суниці

В лісі на травиці

Розсипає скрізь!

Налилися вишні

Соковиті, пишні.

Пшениці шумлять.

Червень нам співає

Весело над гаєм,

Кличе в гай гулять.

І мені здається -

Все навкруг сміється:

Луки, гай, ріка ...

Я ловлю в долоні

Сонечко червоне, -

Бібліотекар. Гарно у лісі і на лузі влітку! Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків, червоніють ажурні гвоздички, квітує особливо мила нам, ніжна і чиста, скромна квіточка - ромашка. У неї білосніжні пелюстки, а осердя - неначе золоте.

Учень.

Ромашка

На стрункій високій ніжці

Біля річки на лужку,

У хустинці - білосніжці

Стрів я квітоньку таку.

Ясним оком жовтуватим

Усміхалася мені.

Я хотів її зірвати,

А бджола сказала: "Ні!"

Бібліотекар. Кожному з вас доводилося спостерігати дощ влітку, і ви пам’ятаєте, з яким нетерпінням і люди, і вся спрагла природа чекає хмаринок, які несуть його.

Учень.

Хмарка

З далекого моря занесло хмарину, -

Приніс її вітер, підгонив у спину.

Стомилась, заплакала хмаронька та

І сльози свої пролила на жита,

На гай, на долини -

Сльозини -перлини.

Не стало, не стало у небі хмарини ...

А ми засміялись, бо зелено скрізь.

І весело стало від хмарчиних сліз!

Бібліотекар. Сльози хмарини несуть урожай, "поле прокидається вранці на зорі, колос наливається о такій порі".

Учень. ( Фрагмент музики П. Чайковського " Пори року")

Липень

Поглянь, як золотіють липи!

То цвіт рясніє на гіллі.

До нас прийшов смуглявий липень

В новім солом’янім брилі.

Це жито липневі у полі

Дало соломи на бриля ...

Прив’яло листя на тополі.

Від спеки аж пашить земля!

А липень сипле й сипле стріли -

Рожево-жовті промінці.

Уже стоять жита доспілі

І достигають пшениці.

Бібліотекар. Приходить журлива пора прощання з красним літечком. Чарівниця-осінь починає розвішувати на гілках перші золоті дукати багряного листя.

Учень.( Під музику П . Чайковського "Пори року ", фрагмент про осінь) Скоро прийде осінь золота

Покосили пшениці й жита

І незчулись, як минуло літо!

Скоро прийде осінь золота,

Молоде зійде зелене жито.

На м'якій розпушеній ріллі

Буде жито килимом лежати ...

Вже летять за море журавлі, -

Їх виходим вранці проводжати.

Зажурились квіти неспроста:

На світанку впали роси білі.

Скоро прийде осінь золота

Жовкне листя у саду на гіллі.

Бібліотекар. Природа на прощальний банкет одягає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір грою казкових фарб. В кришталево-прозорому небі сумно курличуть журавлі, прощаються з рідним краєм, відлітаючи "у вирій далекий ".

Учень. Журавлі летять

Журавлі летять, курличуть,

Шлють останнє "прощавай!"

Літечко з собою кличуть,

Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа

І журавликів моїх!

Та не буду я тужити,

Бо весною стріну їх.

Бібліотекар. Марія Познанська - талановитий лірик, неперевершений майстер чарівного слова . Змальовуючи природу, вона використовує багатство художніх засобів, епітетів, порівнянь, уособлень, різні художні деталі. Все це скарби образної мови, якими майстерно володіла поетеса. Зараз ми попробуємо довести це твердження. Вашим домашнім завданням було повторити художні засоби мови, які ви вивчали, і знайти їх у вивчених напам'ять віршах.

Розгадування кросворду про художні засоби мови.

1. Художній вислів, у якому один предмет чи явище зіставляється з іншим, чимось на нього схожим.

2. Художнє означення.

3. Зображення предметів та явищ як живих істот.

4. Образотворчі засоби мови, що ґрунтуються на вживанні слів у переносному значенні.

Бібліотекар. Перевіримо, які художні засоби знайшли ви у віршах Марії Познанської.

Відповіді учнів. ( Епітети: золоте проміння сонця ("Весна" ), зелені рученьки проліска ("Пісня проліска"), золота весна, зелена повінь ("Зелена повінь"), зелена сорочка гаю ("Конвалії"), золота хустина, соковиті пишні вишні, сонечко червоне ("Червень"), струнка висока ніжка, хустинка - білосніжка ("Ромашка"), смуглявий липень ("Липень"); порівняння: соловейко співає, немовби до нас вимовляє слова ("Співай, соловейку!") ,наче у річці весняна вода, грає, вирує верба молода; уособлення: спить озимина, струмок побіг, прийшла весна ("Весна"), ключі журавлів виспівують веснянку ("Журавлики"), соловейко стрічає весну, соловейко приніс пісню у рідний свій край ("Співай, соловейку!"), вулиця тоне у листі зеленім, повінь зелена гуляє навкруг ("Зелена повінь "), гай зіткав зелену сорочку, білі дивляться дзвіночки ("Конвалії "), червень розсипає скрізь суниці, все навкруг сміється, червень нам співає, кличе в гай гулять ("Червень "), журавлі кличуть з собою літо, забирають у теплий край ("Журавлі летять "), скоро прийде осінь золота, зажурились квіти, впали роси білі ("Скоро прийде осінь золота "), хмарка стомилась, заплакала, приніс вітер хмарку ("Хмарка "), ромашка усміхалась ясним оком жовтуватим, бджола сказала ("Ромашка "), жито липневі дало соломи на бриля, липень сипле й сипле стріли ("Липень ").

Бібліотекар. Перед вами репродукції картин відомих художників Левітана, Шишкіна, Остроухова. Що спільного, а що відмінного у них і в поезіях Марії Познанської?

Відповіді учнів: ( І на картинах, і в поезіях зображено природу; і художники, і поетеса уміють знаходити красу у найнепримітніших закутках рідної природи; поетеса змальовує пейзаж художніми засобами, а митці - фарбами).

Бібліотекар. Вірші Марії Познанської дуже популярні серед дітвори. Надіюсь, сподобались вони і вам. Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, бути щирішим, добрішим на вдачу, чутливішим до краси. Й хоча поетеси уже немає на світі, її вірші не старіють, бо написані вони молодо й пристрасно, із справжньою любов'ю до дітей.

Матеріал підготувала: Н.В.Буртан, завідуюча Гайворонською філією Володарської РБС

Володарська районна бібліотечна система

Відділ методичної та бібліографічної роботи

Серія «Володарщина літературна»

Я ТАК ЛЮБЛЮ ЖИТТЯ

Презентація збіркиМ.У. Драчука

« Село і сонечко дитинства»

З досвіду роботи

Рудосільської філії Володарської РБС

Володарка, 2014

Недарма в народі кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Тобто, талант, як правило, багатогранний.

Про нашого гостя із упевненістю можна сказати, що має золоті руки, велике добре серце, прекрасну щиру душу, блискучий розум, чудовий голос. Він – майстер на всі руки, бо опанував кілька десятків професій, і ніжний поет – лірик, до безтями залюблений у рідне село і в Україну; він – блискучий майстер влучного гострого слівця, і натхненний творець, виконавець і популяризатор української пісні. А ще він – надзвичайно приємний і цікавий співрозмовник, справжній філософ і напрочуд хороша людина. Отож, сьогодні наш гість – поет, пісняр, гуморист, автор збірки « Село і сонечко дитинства» Микола Устимович Драчук.

Я так люблю життя…» - саме цими рядками поезії Миколи Устимовича ми назвали сьогоднішню зустріч, бо кожне слово його зворушливих віршів струменить живою любов’ю до життя, людей, рідного краю. Тому й домінує вона у збірці – ота велика, всеохоплююча любов.

Життя – безцінний дар.

Співай йому осанну.

То ж день цей проживи, немовби мить останню.

Нехай же кожна мить, що промайне з тобою,

Шепоче і бринить, і струменить любов’ю.

Так, саме любов тримає нас у цьому світі, наповнює наші серця добротою і щирістю, допомагає бачити й розуміти прекрасне. Вона очищає людину духовно, облагороджує, робить її по – справжньому багатою і щасливою.

До всіх з благанням лину я, з одним, лише з одним.

Життя. Його хвилиною живім, радіймо з ним.

Радіймо сонцю, зелені. Природа нам дає

Сумною чи веселою цю долю, яка є.

І друзі й спілкування, і щастя нам ще мить.

І мука, й біль кохання, що аж душа щемить.

Бо вічність безконечна, не дасть нам каяття,

То ж маймо те, що маємо на все наше життя.

До всіх з благанням лину я, з одним, лише одним.

Життя. Його хвилиною живім, радіймо ним.»

Звісно, життя – прекрасне, але й надзвичайно складне. Лише той, хто зуміє осягти його сутність, пізнати всю складність, суперечливість і глибину, зможе прожити його достойно, і можливо, відповісти на питання, в чому ж суть і правда життя. Микола Устимович відповідає на це питання так:

Цю філософію прожити, навчитись словом дорожити.

Пізнати складність в почутті, щось зрозуміти у житті.

І вірно світ цей оцінити, наполягати чи спинити.

І брати менше, ніж давати і від життя не відставати.

Це все роки життя несуть у цьому істина і суть.»

Ліричний герой Миколи Драчука має своєрідну програму життя – долю. Шукаючи відповіді на складні питання сучасності, осмислюючи філософські істини, він приходить до висновку, що найголовніше для кожного з нас у житті – бути людиною:

Якщо не чванитись надміру, в душі і в серці мати віру,

І якщо совість не приспати, триматись Батьківщини – хати,

Людей любити, поважати, людські гріхи вміти прощати

І в суті мати щось єдине, то це все значить: ти – Людина!

Ліричний герой поезій не лише по – філософськи осмислює життя та своє місце в ньому, він має тонку вразливу душу, його захоплює усе красиве, і він у захваті стверджує, що «…. не тільки хлібом живе людина. Бо гарні квіти – душі хлібина» А ще співає осанну барвистим квітам, райдузі – веселці, краплистому дощику, першому снігу, юній весні, зеленому лісу. Він відчуває себе частинкою природи, краплею Всесвіту. І щасливий тим, що поряд є споріднена душа, та половинка, без якої не те що жити, а й дихати важко.

Хіба мають значення матеріальні статки, коли душа п’яніє від кохання і радіє кожній миті життя?

В душі не став крутим, в душі ніби не бідний.

Але щасливий тим, що я комусь потрібний.

Моя в душі весна, дні теплі і прозорі.

Як неба синь ясна, як в ночах сяють зорі.

І можу й хочу я сказати « Моя рідна»

Тобі потрібен я, і ти мені потрібна!

Ніжні, трепетні інтонації інтимної лірики чергуються, переплітаються і співіснують з хвилюючими патріотичними рядками. « Село і сонечко дитинства» - так назвав свою поетичну збірку Микола Устимович, мотивом якої є любов до рідного краю, маленької батьківщини, людей.

Ось я їду в село, де дитинство пройшло

Все знайоме до болю.

За той час заросло все, що пестило й гріло.

Заросло й постаріло все, що в пам’яті снилось.

Не таке. Все змінилось. Часом все поросло, а я їду в село.

Рідне Руде Село назавжди увійшло в думки, серце й душу поета. Воно – частинка світу Миколи Устимовича, частинка його самого. Босі ноженята на колючій стерні, незабутні рудо сільські вечори, запашні м’які спориші – то все спогади дитинства, то все його колиска. « Душа летить, біжить, іде в твої двори, Село Руде».

Сонце дитинства зігріває любов”ю до рідного краю, до маленької батьківщини. Справжнім патріотом є ліричний герой Миколи Устимовича, почуття якого з любові до малої батьківщини переростає у велику та непідробну любов до України:

Хто родом із села, той патріот.

Бо любить ту маленьку Батьківщину,

Що відродила нас, весь наш народ,

Всю нашу незбагненну Україну.

Пророчими можна вважати рядки поета:

« України ми діти, і печаль. І радіти нам з тобою довіку, Україно моя.

І коли нас не стане, серця біль перестане,

Все одно Україну пам’ятатиму я.»

Надзвичайно багатою, справжньою краєзнавчою скарбницею є поетична збірка Миколи Драчука. Спогади про найрідніших і найближчих людей – маму й тата, про друзів і однокласників, пам'ять роду, любов – корінь усього сущого на землі, історичне минуле, погляди на життя людини й митця, непідробний патріотизм – це все знайшло відображення у ліричних поезіях, поемах, піснях Миколи Устимовича.

Пишу вірші, що линуть від душі.

У них слова, бо є душа жива…

Снують думки, що з легкої руки.

Вже день за днем кладуться сторінки

У віршах цих і смуток і печаль,

І сміх, і радість, і безмежна даль.

І туга за минулим, що пройшло.

І те,що з нами буде, що було.

Десь не встигаю, ну а десь спішу.

Та все таки пишу. І все таки пишу.

Такий він, наш Микола Устимович, і в поезіях і в житті – щирий і відвертий, мудрий і добрий. Великий оптиміст, який заряджає невичерпною енергією, позитивними емоціями, гарним настроєм.

Тонкий натхненний лірик, неперевершений пісняр, незмінний учасник пісенних колективів « Чорнобривці» та «Калинові дзвони», прекрасний байкар і гуморист. Та мабуть про свою творчість, свої успіхи, плани на майбутнє найкраще розповість сам автор.

Мета:ознайомити з життям та творчістю нашого земляка поета, гумориста М.У.Драчука (народився у с. Руде Село) , розкрити красу його ліричних творів, які виховують почуття любові до життя, природи та людей, рідного краю.

Матеріал підготувала: Н.І.Луценко, завідуюча Рудосільською філією Володарської РБС

Відповідальна за випуск: Н.С.Кошова

Володарська центральна районна бібліотека

Відділ методичної та бібліографічної роботи

“Я розчиняю навстіж своє серце,

І в світ пливуть найкращі почуття. “

Поетичний вернісаж

(До 75 – річчя від дня народження А. Ф. Михайлевського)

Володарка,2013

Наш земляк Антон Михайлевський – поет, прозаїк, публіцист 27 вересня відзначив своє 70-річчя від дня народження.

Зі слів автора: «Ювілей – не просто слушна нагода переобтяжити себе спогадами, а насамперед звітувати перед самим собою і земляками про те, що зроблено за довгі роки творчої роботи.

Зроблено, з одного боку, ніби й небагато. А з другого, якщо врахувати те, що я увесь час працював у військових газетах з 9-ї ранку і до пізнього вечора, то не так уже й мало: написав 30 книг, із них видав друком 25 у видавництвах Києва і Одеси. Серед них «Червоні полігони», «Гартова пісня», «Подарунок білого місяця», «Вечір віку», «Півонія з чаші землі», романи «Ночі Куїнджі», «Останні солдати імперії», «Мелодії дальніх околиць», повісті «На екваторі місяця», «Кочове життя», «Комендатура», «Діти Іуди», «Салаги», збірка авторизованих перекладів «Хрустальнаяпеснялюбви», книга нарисів «Камнимоейродины», дві книги оповідань «Дорога через Рось» і «Запах кленового листя». Він – член Національної Спілки письменників України, член Національної Спілки журналістів України, лауреат республіканської літературної премії ім. К.Паустовського, міської премії «Твої імена, Одесо», заслужений працівник культури України.

Народився Антон Флоріанович у воєнному 1943 році в селі Лобачів в родині колгоспників. Село відоме своєю красою, чудовою природою, історичним минулим. Іще малюком Антон любив бігати до лісу, роздивлявся кожне деревце, кожен кущик, травинку. «Коли мені потрібно було укласти ладком думки, набути душевної рівноваги, зазвичай йшов через перегачене гирло річки у ті далекі поля і вони мені дарували полегкість». І, мабуть,ще тоді в його душі зароджувались задатки поета.

Зі слів автора «Жили ми у селі Лобачеві, усі без винятку, бідно: до глибокої осені ходили до школи босими, бо не було в що взутися, а взимку взагалі пропускали уроки, бо не мали чобіт. Вранці в школі нам давали гарячі сніданки: скибку хліба і суп, щоб не падали в обморок від голоду. Втім учили нас добре. А ось за що учителі били, до цього часу не збагну. Можна було одержати доброго ляпаса за те, що повернувся до товариша за чорнилом. Що там було бити: шкіра та кістки. Певне, спрацьовувала воєнна жорстокість? Усі ті ляпаси давно відболіли, і я не маю зла на учителів – пухом їм земля. Все одно ми були щасливими, читали багато книжок, жили в гармонії з природою. Наше дитинство пахло землею і вишнями, на жаль, опісля – цупким асфальтом, і це гірше.

Мені увесь час хотілося кимось стати. Десь уже в шостому класі я знав, що буду журналістом і просив учителів не мучити мене математикою. На той час я знав напам”ять п”ять томів Єсеніна і кілька тисяч віршів своїх і чужих, причому ніколи їх не вчив – просто читав, і вони самі запам”ятовувались.»

З часом батьки з дітьми переїхали до Володарки і Антон засумував, бо безмежно любив свій Лобачів, « бо це моя, найкраща в світі земля, ймення якій – маленька батьківщина.»

Із одного села у інше мене пересадили –

Я ж не прийнявсь…

Спасибі, Володарко, тобі за воду,

За кожну жменю твоїх ягід,

За білі стіни маслозаводу –

Твоїм я стати не зміг.

Мамо, поклич мене на вечерю,

Я приїду до тебе здаля.

Той пісок на околиці Лобачева –

Рідна моя земля.

Світиться вечір, як вино на винос.

Пригнувшись, біжать сади,

Центр Батьківщини там,

Де родивсь і виріс,-

Тягне туди.

В 1961 році він закінчив в Володарці середню школу, в 1967 р. – факультет журналістики Львівського Вищого військово – політичного училища. Працював кореспондентом газет у Забайкаллі, Закавказзі, групі радянських військ у Німеччині. Військове звання – полковник. Але душею він завжди був у рідному краї, бо любив його до нестями.

Наїздивсь,надумавсь, набачився див,

А враження – ніби мене обікрали…

Я батьківську хату назад відкупив

І знову живу у полях мого краю.

Тут місяць крізь ніч пролетить наче диск,

Та ще моя річка тече по спіралі

На круги своя – і я вдруге родивсь

І знову земля піді мною співає.

У своїй поезії він оспівує свою маленьку батьківщину, природу рідного краю.

Годинами сиджу над Россю,

Дивлюся, як тече ріка

І знов купається в ній осінь,

Співає й плаче осока.

Простори стеляться великі

До дальніх сіл і хуторів –

Оце мої найкращі ліки,

Щоб більш ніколи не хворів.

Лікує вітер жестом мага

Плакун – трава і спориші

І наступає рівновага –

Така цілюща для душі.

Глибоким сумом наповнені рядки поезії Антона Михайлевського присвячені матері, якої немає на цій землі. Мати, батько, рідна земля – ці поняття для нього невіддільні.

Полив’яний глечик.Зоря вечорова над ним.

Світи мені, тишо, і сійсь за мої виднокола,

Здалося мені, що вернувсь я додому малим,

Де роси течуть, як густе молоко захололе.

Розвіявсь по небу задумливий гелгіт гусей.

Летять вони далі – над берегом стало їм тісно.

А де моя мама? Он відра з водою несе,

А вечір за нею навшпиньках несе коромисло.

А мама копала в полях буряки,

Квітки висилала в конвертах червоні,

Щоб сину розлуки були не важкі

І щоб не важкі були сину погони.

Я в неї ніколи дорослим не був,

Для неї хлопям я гасаю по світі.

Приснилося, пише, що в ніч голубу

Ясним колоском засвітився я в житі.

Я став забувати як пахне рілля,

Як бджоли гудуть біля маминих вікон.

Та отчий сповиток ясніє здаля,

В мені пелюстками цвістиме довіку.

Поезія А.Михайлевського пронизана рядками патріотизму, багато його віршів присвячені тим, хто захищав рідну землю і тим, хто залишився в ній лежати.

Холодні зорі падають на хату,

Тремтять вони, як сльози без вини,

Володарко , поклич своїх солдатів,

Верни назад з великої війни.

Вони прийдуть повзводно і поротно

З далеких гір, з осяяних морів,

Вони прийдуть і стануть на порогах.

Обнімуть білий світ і матерів.

— А як вас звать!

— Іванко я... Володя я...

— А я давно вже вбитий. Я забув... Володарка, Володарка, Володарка, Давала ж ти їм зоряну судьбу.

Хай спиться їм під Віднем і під Прагою,

І під Берліном хай їм спиться теж,

І хай над світом сонце сходить з правдою,

А не з трагічним відблиском пожеж.

СПАЛЕНЕ СЕЛО

Мов м'ячем хтось ударив у штангу.

Не попав.

Там усе зацвіло.

Загубилось на картах Генштабу

І моє другорядне село.

Ні у яких не значиться звітах.

Тільки свічка горить на Різдво.

У дрімучих лісах воно звите –

Це з хатин і черешень гніздо.

Від добра не буває оскоми,

(ми любили село від душі).

У загрозливу пору військову

Вороги і його віднайшли.

В епіцентрі вселенського горя

Ми, напевне, і досі живем.

Все село тоді за непокору

Покарали великим вогнем.

І під небо, що кольору хакі,

У годину вишень золоту

Всіх зігнали в солом'яну хату

Й підпалили хатину оту...

Вибач, земле, що я туди лину,

Хоч не раз поплатився за це.

У селі, що у темних ялинах,

Всіх спалили фашисти живцем.

І кричали в лісах полуниці,

Як прикладами били по склі.

Залишились в живих одиниці

У забутому Богом селі.

А опісля не так тут світало.

І не так голосили жита.

І нещасний колгоспик назвали

Дуже лагідно "Нове життя".

Та були ті хатини, як нори.

І нестатки обсіли столи.

Те життя...

Та яке воно нове?

Відживали ми, а не жили.

Пам'ятаю, від голоду пухли

І від когось чекали когось.

Бідували аж поки не рухнув

У провалля епохи колгосп.

Вже цікавлять мене не масштаби,

А минуле й теперішнє зло.

Загубилось на карті Генштабу

І моє другорядне село...

Довелося йому побувати і у афганських кишлаках, і у чорнобильській відчуженій зоні.

Гримлять, гримлять військові барабани,

Маскує власну музику оркестр

Горять вогні в горах Афганістану

Мигає золотий південний хрест.

Однаково нам котять ріки воду

Одна у нас судьба тоді, одна

Коли під дахом братнього народу

Гримить неоголошена війна.

Хоч синь над землею прозора,

Димлять полинами поля.

Четверта чорнобильська зона

Давно уже хвора земля.

І як нам оце пережити?

(Чорнобиль – це рана в роки)

Кричить перепілка у житя,

Що діточки в неї сліпі…

«Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», - писала українська поетеса Ліна Костенко. Саме такою неповторністю в літературному світі є поезія Антона Михайлевського – нашого талановитого земляка, адже мовою вірша він розмірковує про вічні цінності людського життя: гармонійне поєднання з природою, любов до рідної землі, добро, благородство і честь, кохання, порядність, віра в краще майбутнє країни і народу.

Я все одно уже не згину

Не зникну і не пропаду

Свою вишневу Україну

Я їв чорнім космосі знайду.

Я їй постукаю із виру

В тім місці, де тече Дніпро

Увесь я зітканий із віри

В її добро.

Антон Михайлевський не лише поет. Він надрукував свої прозові романи «Останні солдати імперії», «Ночі Куїнджі», «Дорога через Рось», «При светефакелов», написав автобіографічний роман «Мелодії дальніх околиць».

В романі «Мелодії дальніх околиць» автор розкрив великий відрізок історії: прихопив смутну добу Сталіна, потім Хрущова, Брежнєва, Горбачова, працював у колгоспі, служив кадровим офіцером в Групі радянських військ у Німеччині. Ці епохи – уже історія. Ще без вагань можна назвати цю книгу історією Володарщини. Тут і Голодомор (з розповідей очевидців) і події Великої Вітчизняної. Тут і життя в колгоспах, де людині не набагато легше жилося, аніж за часів кріпацтва – тяжка праця та мізерні трудодні. Тут і сучасність.

Книга «КамнимоейРодины» була написана і видана російською мовою. Це переважно дорожні нариси про Сахалін, Байкал, Синайський півострів, про такі країни як Єгипет, Йорданія, Палестина, Ізраїль. Частину книги складає публіцистика, написана з 1995 – по 2005 роки, автор описує ті куточки Землі, в яких сам побував як військовий кореспондент, чи просто як мандрівник.

Володарщина – це прадавня земля, яка дає силу і наснагу багатьом майстрам слова. Серед них наш видатний земляк -Антон Михайлевський, котрий в даний час проживає в м.Одеса .

Любов до України, до рідного краю виростає в його душі. В кожному слові відчувається єдність душі поета з травинкою, каменем, птахом у рідному краї.

Наснилась моя ти єдина

Коли і не спав взагалі.

Квітуча моя Україно

Півонія в чаші землі.

З тобою як човен з причалом,

Як вічно з присягою полк…

І шелестом весен прощальним

І срібним шептанням тополь.

Нема ні вини, ні провини,

Ні зла на душі, ні гріха.

Нехай же тебе, Україно,

Обходить година лиха.

Бо нікуди нам відлетіти

Від чорних чорнобильських стін

Молодша сестра Атлантиди,

Хоч ти, ради Бога, не згинь.

І ми, земляки і шанувальники його творчості, щиро вдячні за те, що Антон Михайлевський є справжнім патріотом, котрий завжди пам’ятає і цінує свою рідну батьківщину – Володарський край. Вдячні йому за оспівування нашого краю, за любов і відданість рідній землі. Зичимо йому міцного здоров’я, незгасного творчого вогника, довгих років життя.

Список літератури:

1. Михайлевський А. Гартована пісня: Поезії. - Одеса.:Маяк,1977.- 79с.

2. Михайлевський А. Півонія в чаші землі: Поезії. - Одеса: Видавництво «Друк»,2002.-200с.

3. Михайлевський А. Третє покоління: Вірші та поеми. – Одеса: Маяк, 1987.-128с.

4. Михайлевський А. Україна в снігу: Вірші та поеми. – Одеса: «Друкарський дім»,2004.- 287с.

5. Михайлевський А. Розливи рік [Текст] / А. Михайлевський//Голос Володарщини.- 2013. -24 вересня.- (№74)

6. Миколаєнко В. А. Михайлевський. Там, де родивсь і виріс. [ Текст]. – Голос Володарщини. 2013, 25січня, №7.

Мета: ознайомити з життям та творчістю нашого земляка письменника, поета, члена Спілки письменників України Антона Флоріановича Михайлевського (уродженця села Лобачів), розкрити красу його ліричних творів, які виховують патріотизм, почуття любові до життя, природи та людей, рідного краю

Матеріал підготувала: Голуб Ю.М., бібліотекар відділу обслуговування Володарської ЦРС

Відповідальна за випуск: Н.С.Кошова

Володарська районна бібліотечна система Методично-бібліографічний відділ

У пам’ять замучених голодом

Вечір-реквієм

Володарка 2015

В залі, де проходитьвечір-реквієм "У пам'ять замучених голодом" обладнана сцена.

На столі букет квітів, перев'язаний чорною стрічкою, кусочок черствого хліба.

Звучить класична музика (3-я симфонія Б.Лятошинського,«Панахида за померлими з голоду»Є.Станковича)

Слова за сценою:

і -й голос: Жила Вкраїна, плакала, стогнала,

Проте я твердо свідчити берусь:

За всі віки безхліб'ям не загнала Нікого в землю Україна-Русь

Від тих часів, коли з'явилось рало, Голодних мук не відало село,

Хай неврожай - тане вмирали:

З двадцятим віком лихо це прийшло.

(Ведуча виходить на сцену, запалює свічку, бере в руки книгу меморіал "Голод - 33" і підходить до мікрофона)

(В цей час за сценою звучить вірш "Запалюй свічу, Україно!"),

2-й голос. Жаринка - з горючої рани -

В долоні твої я лечу.

Болить вона, але не тане.

Запалюй свічу, моя кохана!

Запалюй свічу! В печалі і вічній скорботі, У неперебутній біді

Багато ще носимо потай...

У пам'яті довга робота,

Запалюй свічу!

І буде довіку боліти

Цей хліб пресвятий на столі,

За словом Нового Завіту

Вклонімосьземлі, мої діти,

Вклонімось землі!

Ще руки до нас простягають Опухлі батьки й матері,

І не кажіте: "Не знаєм", -

Бо літо було урожайним, -

і сонце було упорі.

Запалюй свічу!

З -й голос:

А діти в лахмітті... Руїна,

І безмір людського плачу...

Була в них єдина надія,

Що їх пригадає Вкраїна

Й запалить свічу. Згадає жнива оті чорні.

Червону мітлу і торгсин…

Так вовчо повзли людомори

По наші серця і комори,

По хліб наш, і жорна, і млин.

Збирались ми надто повільно,

Наш голос ще світ не почув

Вдовину, сирітську, нетлінну

Запалюй свічу, Україно!

Запалюй свічу!

Ведуча: Кожна остання субота листопада - День пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій. Народ України схиляє голову перед трагічними сторінками свого життя. Прах мільйонів стукає в наші серця, їх ніхто не судив, отже ніхто не реабілітує. Ніхто, крім нас з вами, їхніх співвітчизників і довговічних боржників.

Пам'яті мільйонів українських людей, які загинули мучинецькоюсмертю від голоду, заподіяного більшовицькою, тоталітарною системою, пам'яті мільйонів синів і дочок України, чиє життя забрала жорстока репресивна машина, присвячується наш вечір-реквієм.

(Продовжує звучати 3-я симфонія Б.Лятошинського).

1-й читець: 7 мільйонів. (Боже мій!),

Не долічилась Україна.

В історії ж пером швидким Писались гімни і хорали,

А ці пекучі сторінки Підкупно так повикидали.

В руках, що виростили хліб,

Не залишили і зернину.

Ні, рід наш в горі не осліп. -

Ти все згадаєш, Україно!

Згадай усе ти, щоб воздатьБлизьким і дальнім людоморам. ...Хоч радість легшепам'ятать, Та треба пам'ятать і горе.

(Продовжує звучати 3-тя симфонія Б.Лятошинського).

Ведуча: Справді, скільки людських життів забрали підступно задумані голодомори у 1922, і 932-1933, 1946 роках? ! Вітчизняні, і зарубіжні дослідники одностайні у твердженні: мільйони!

2-й читець: Відкрийтесь, небеса!

Зійдіть на землю

Всі українські села, присілки і хутори, Повстаньте всі, кому сказали: вмри! Засяйте над планетою, невинні душі! Зійдіть на води й суші,

Збудуйте пам'яті невигойний собор!

Це двадцять другий рік

Це тридцять другий рік.

Це тридцять третій рік

Це сорок шостий рік.

Голодомор. Голодомор. Голодомор.

Ведуча: Не минув голод і наш край. Лише протягом 1932-33 років по Володарському району вимерло до 9950чоловік.

(Слово надається історику _____________(виступ історика).

(Звучить "Молитва" у виконанні Ніни Матвієнко, І частина)

4-й читець: Благословенний труд для щастя і добра,

Хліботворящий люд на берегах Дніпра. Це ми, о Господи, твої плугатарі,

Орали, сіяли, молились на зорі...

Немов своє дитя, ми пестили ріллю,

Любили ми життя, вклонялись мозолю,

Вдихали чорнозем, вгорталися в лани,

Не знали, що помрем, з наказу сатани.

(Звучить "Молитва" у виконанні Ніни Матвієнко, ІІ частина).

Ведуча: Ось що згадує Козяна Марія Василівна з села Рубченок. Ми зачитаємо її спогади з книги буття " Мор" Олеся Волі. (Зачитуються спогади).

Ведуча: А тепер послухайте спогади невидуманого персонажу з книги "Роса на спориші" нашого земляка Миколи Махінчука, уродженця с. Тарган.

Виступ М.Махінчука:

"За тисячу років в житті людства на землі історики нараховували 58 великих голодів. Три великих з них були у найхлібнішому краї за 90 років радянської влади. Чому так сталося, хто винний, якими були масштаби голоду, чи було відомо про те людству тоді і сьогодні, скільки українців загинуло під час скорботних жнив 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр. Ось на ці запитання я спробую дати відповідь.

Кажуть, що навіть прописні істини потребують того, щоб їх час від часу нагадували. Поскільки прихильники комуністичної ідеї російського зразка ніяк не хочуть визнати голодомор в Україні як сплановану акцію проти

нашого народу, вони воліли б, щоб про нього всі забули і не згадували ніколи.

В 1988 р. в с.Тарган Володарського району сталась непересічна подія, а саме, відбулося відкриття першого пам'ятника в Україні жертвам Голодомору 1932-1933 рр. Це сталося тоді, коли про голод говорити відкрито і вільно було не зовсім безпечно. Автором пам'ятника став місцевий житель, майстер-самоучка, нині покійний Микола Йосипович Микитенко.

В тому ж 1988 р. в далекому Вашингтоні спеціальна комісія Конгресу і Президента США очолювана відомим істориком Джеймсом Мейсом визнала голодомор геноцидом проти українського народу, тобто злочином з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

Відтепер і почалася боротьба українців за світове визнання голодомору в Україні.

В 1990 році в с.Тарган на місцевому кладовищі проходила заключна частина міжнародною симпозіуму "Голодомор 33". Участь в ньому брав уже згаданий ДжеймсМейс, Іван Драч та інші запрошені, місцеві жителі.

За багатовікову історію наш народ пережив багато випадків голоду. Це відбувалось і в часи Київської Русі, але тоді голод носив регіональний характер.Найчастішеце було на Поліссі, що змушувало українців емігрувати до Сибіру, Середньої Азії, Казахстану, Америки. Але особливо важким для України були голодомори 1921-1923 рр ,1932-1933 та 1946-47 рр. Перший голодомор за часів радянської влади був викликаний розрухою сільського господарства, примусовим вилученням владою хліба з селян, незацікавленість селян результатами своєї праці та скороченням посівних площ.

Внаслідок вилучення хліба було вивезено 18 мли. пудів, що складало 35 % від звичайного врожаю.

Почався голодомор. До весни 1923 р. кількість голодуючих зросла до 8 млн. чоловік, а смертність складала близько 500 тисяч. Влада визнавала голод тільки як не врожай. Українців прагнули покарати за те, що вони не хотіли визнавати владу і боролись проти неї.

Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 рр. Вимирали цілі регіони. Історики не можуть назвати більш-менш точну цифру. На думку дослідників вимерло в Україні від голоду десь 8-10 млн.

А тепер з'ясуємо причини голодомору:

- бездумне вилучення хліба (його продавали за кордон, бо потрібна була валюта на закупівлю промислового обладнання);

- масова примусова колективізація;

- голод, як засіб упокорення селянства, яке не хотіло йти до колгоспів та здавати хліб державі за безцінь;

- як стало відомо з архівних джерел про той факт, що на Україні 20-30 рр. XXстоліття не вщухав національно-визвольний рух, у надрах якого зародилось УПА. Щоб придушити цей рух московська влада вже вкотре використовує геноцид, як один із засобів розправи з українським народом;

- відсутність в Україні реальної незалежності, яка б могла захистити громадян:

Так, 7 серпня і 1932 р. вийшла написана Сталіним постанова "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів, про зміцнення соціалістичної власності", яку селяни охрестили законом "Про п'ять колосків". Згідно постанови передбачалась смертна кара, а за пом'якшуючих обставин позбавлення волі на строк не менше 10 років. А рішенням уряду УРСР від 20 жовтня 1932 р. за невиконання плану хлібозаготівельнакладалися натуральні штрафи. Того ж року влада запровадила систему внутрішніх паспортів. Селянам вони не видавались. Так колгоспна система стала символом неволі, своєрідною копією кріпосного права.

Практикувався ганебний спосіб занесення на "чорну дошку" сіл, що не здали хліба державі. Як наслідок, була повна ізоляція їх із зовнішнім світом. В ці села не завозили ніяких товарів першої необхідності.

Того року Україна мала здати додатково 286 млн. пудів хліба, але було зібрано тільки 132.

Щоб виконати план в Україну з Москви була направлена спеціальна комісія на чолі з Молотовим, яка "викачала" ще 104 млн. пудів. Далі почався голод, про який не можливо було отримати будь-яку інформацію. В нашому районі за приблизними даними загинуло 6412 осіб, але це дані по 19 із 32 населених пунктів. А в цілому по району становило від 7 до 10 тисяч.

Після Другої Світової війни Україна знову зазнала страхіть голодомору І946-1947рр.

Причини такі:

- малосніжна зими 1945 р. і посуха 1946 р. влітку;

- хлібозаготівлі, які не були зняті навіть із сіл що голодували;

- сталінське керівництво не могло пробачити українцям часів окупації. (Сталін взагалі хотів виселити наш народ за межі України).

Було відновлено закон "Про п'ять колосків". Внаслідок недоїдання поширювалась дистрофія і різні захворювання. В той же час з СРСР за кордон поставили більше 1 млн. тонн хліба як безплатну "братню" допомогу.

В результаті голоду в Україні загинуло 800 тис. осіб, 1 млн. хворіли на дистрофію.

Але до цього часу геноцид в Україні визнають не всі. Тому сьогодні йде боротьба про визнання голодомору геноцидом в Україні. Не визнають наші сусіди росіяни та наші доморощені комуністичні вожді, хто хоче суду над собою, українцям це буде зробити важко".

(Звучить 4 частина "Реквієму" Моцарта. Музика стає дедалі голоснішою).

На сцену одна за одною у скорботному мовчанні виходять чотири дівчини у довгому чорному вбранні, з запаленими свічками у руках (Музика стихає).

Ведуча: Давайте вшануємо пам'ять наших земляків, усіх загиблих від голоду хвилиною мовчання...

Після хвилини мовчання світло на сцені яскравішає. Продовжує звучати "Реквієм" Моцарта..

Першадівчина: ... Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні. То була страшна весна тридцять третього. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, їли котів і собак.

І кожен третій падав.

Щодня людей ковтав голодомор. Село мертвіло... Птахи норовисті Сідали зрана журно на стовпи. Стояли наче в чорному намисті, Напівживі оселі і степи.

Ходила смерть відкрито берегами І не було тортурам вже кінця,

Друга дівчина: Нескінченним потоком рухались ешелони з українським хлібом за розпорядженням Центрального Комітету партії більшовиків до Росії та за кордон Останні зернини вишукували та забирали комсомольські активісти з дворів селян.

Смерть косила людей. Помирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці. Просто неба, на шляхах, у холодних хатах і на

лавах вокзалів. Поодинці й сім'ями. Голод забирав тих, хто за шмат хліба не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, щоб вижити.

Село. Неначе писанка село.

Квітують верби, пророста зело,

А під плотами ходить дика пустка

Мов божевільна. З лоба збита хустка. Імлою очі - ями затягло.

Стоїть на царині старий вітряк,

Немов забутий на шляху жебрак Безпомічно до неба звівши руки.

На вигоні не грають діти в цурки,

Ніде не чути голосу собак.

До піднебесся дим не в'ється з хат, Замовкли щебіт і пісні дівчат

Та й парубки не думають про гулі

Лиш голосно в садах кують зозулі,

А з клунь забутих сови прокричать.

Третя дівчина:

Блукає пустка дика по селу

Німа. Голодна. Втома на чолі

У бур'янах лягає спать під тином,

Де мати догоря над мертвим сином,

Худа, чорніша чорної землі.

А по дорогах котиться, стриба.

Співає реквієм стара гарба

І за село везе шайтанське жниво.

Криваві очі втіха прошиба.

На відшибі, у мертвій тишині,

Скидають трупи, мов опухлі пні.

І знов ганьба накульгує сповільна...

Як братський гріб - країна підневільна.

Свічами хиляться воскові дні.

Б.Бора

Четверта дівчина:

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих.

Весна. І сонце ловлять діти,

Що дзвінко скапує із стріх.

Маленькі, беззахисні рученята тягнулися до Бога:

Бозю! Що там у Тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці, Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Тож підрости б у квітневий розмай. Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я - пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці, Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у Тебе в руці?...

А. Листопад

Із глибини сцени виходить хлопчик і читає вірш А. Листопад "Вічний монолог"

Я ще не вмер..

Ще промінь в оці грає...

В четвер мені пішов 1О-й рік.

Хіба в такому віці помирають?

Ви тільки поверніть мене набік

До вишеньки,

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів, я не вмер...

А небо стрімко падає додолу,

Тримайте хтось

Хоча б за коси верб.

Куди ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки,

Чи хоч із печі диму?

В клітинці кожній - озеро води.

Яще не вмер.

… Усі проходять мимо,

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.

'

(Продовжує звучати "Реквієм" Моцарта). Дівчата сходять зі сцени.

Ведуча: 1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не знають голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з найродючіших, найблагодатніших країн. Це було масове вбивство українського народу голодом, сплановане і здійснене Російською радянською імперією під назвою геноцид. В тридцять третьому році по Україні вмирало по 100 душ на кожну тисячу сільських жителів. У червні 1933 року смертність по Київській області становила 300 душ на кожну тисячу сільських жителів.

На січневому (1933 р.) об'єднаному Пленумі ЦК і ЦК ВКП(б) Сталін, говорячи про підсумки І-ої п’ятирічки заявив: "Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян у нас поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба що тільки запеклі вороги Радянської

влади''.

Ніхто не наважувався висловлювати іншу точку зору. Але становище в країні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців надзвичайні комісії під керівництвом соратників Генсека - Кагановича, Молотова, Постишева викачали з селян внутрішні фонди - продовольчий, фуражний, насіннєвий.

1-й митець Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

І навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, - Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні, Російським людом поспіль заселяв? Хто? На чиєму це лежить сумлінні? Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив час, у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах,

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш - не було голодомору!"

Д. Білоус

Ведуча: Ось висновки Міжнародної комісії по розслідуванні голодомору в Україні у 1932-1933 роках:

1. Причини голодомору:

а) вивезення зерна з України із урожаю 1932 р. до останнього кілограма, внаслідок пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП (б), комсомольців, комнезамів;

б) колективізація; в) розкуркулювання; г) денаціоналізація; д) геноцид.

2. Наслідки голодомору:

а) внаслідок повного виснаження організму від голоду вмерло близько 10 млн. чоловік;

б) вивезено з України до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі З мільйони осіб.

2-й читець:

Обдирали селян наче липку.

Мав коня - то вже був з куркулів,

Супротивних - в Сибір, там, крізь шибку

Скільки глянеш - дроти таборів.

В таборах той, що землю леліяв,

У буремні відстояв грудьми.

"Вождь великий" всю тундру засіяв

З України моєї кістьми.

П.Головатюк

І-й читець:

Тихо, як свіча, Догорів народ,

Бо не мав меча

На чужих заброд

Бо Господь йому Скинув з неба плуг, Дав покірний дух.

Ведуча: Світ мав би розколотися надвоє, сонце мале б перестати світити; земля перевернутися від того, що це було на землі. Але світ не розколовся. Земля обертається як їй і належить, і ми ходимо по ній зі своїми тривогами і надіями. Ми - єдині спадкоємці всього, що було.

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди

І орди завойовників - заброд!

В.Симоненко

Звучить в запису пісня "Україна є, Україна буде!", (сл.З.Ружин, муз. Р.Демчишина)

Ведуча: Тяжко повертає собі народ України духовне здоров'я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил... Надто тяжкі втрати... І тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресний шлях своєї далекої і близької історії, віднайде себе наш славний народ, гідний прекрасної долі.

1-й читець: Великий Боже, дай снаги і сили

Синівським болем нам переболіть,

Щоб убієнних праведні могили

Не перестали в душі стугоніть.

Перед тобою, Боже, поіменно.

Згадаєм батька, матір і дитя,

Коли скрижалі пам’яті огненноПокличуть до спокути й каяття. Спасителю, врятуй нам рідне слово

І мамину молитву поверни.

Незламним духом і святим покровом Збережи наш край від сатани. Всевидющий, Могутній і Всевишній,

За муки, що народ наш пережив.

Ти покарай усіх катів колишніх, Майбутніх розгадати поможи.

2-й читець: Великий Боже, кожного потрійно

Правицею своєю охрести

Звізду Полин, і голоди і війни

На грішну землю більше не пусти.

Вершителю,у неспокійнім вирі

Ти нас на доброчинство врозуми,

Щоб ми жили у злагоді і мирі,

Щоб ми були народом між людьми. Безсмертний Боже, Кріпкий,Многоликий, Благаєм не лише за наш народ –

Усім великим і малим язикам

Не пошкодуй святих своїх щедрот.

З тобою, Боже, хай добро прибуде

Для сущих і грядущих поколінь,

Ти щастя дай горьованому люду

А Україні - воленьку.

Амінь.

Виконується "Молитва за Україну'' М.Лисенка - іде фонограма, співають всі присутні в залі.

Матеріал підготувала провідний методист методичного відділу Володарської ЦРБ М.Ф.Шкуренко

Володарська районна бібліотечна система/ Методично-бібліографічний відділ

З досвіду роботи Логвинської філії №15

Святе, як хліб, моє рідне село

(Документально-літературна композиція)

Володарка 2014

Сцена оформлена символами держави,гербом і прапором села.

Представлено народні символи України: кетяги калини,

гілки верби, чорнобривці.

У залі організовано виставку виробів народних умільців, вишивальниць:

рушники, сорочки, серветки; виставку сільгосппродукції; виставку творчих робіт читачів-дітей та молоді.

В.1:Добрий вечір усім,кого сюди стежина привела!

Ми будемо сьогодні відзначати чудове свято – день села!

В.2:День рідного села,

Де ви з’явилися на світ,

Де ясні зорі вечорові

І вишень білосніжний цвіт.

В.1:Пожвавішали люди й природа.

Ось і музика вже загула.

Веселися, славетний народе,

Бо,нарешті, прийшов День села!

(Пісня : «Яблунева Україна»)

В.2: Добрий вечір вам,славні люди!

Творці небувалого,світлого дня.

Хай поле врожайне вам піснею буде,

Врожаї хай щедрі вам родить земля

В.1:Це мій рідний край-Батьківщина моя,

Де хатинок біленьких пороги.

І безкраї лани, і ранкова зоря,

Та в світи невідомі дороги.

В.2:Тихий шепіт ставків і веселки розмах

Та садів навесні хуртовина.

Нехай буде завжди,нехай буде в віках

Мила серцю моя Батьківщина.

В.1:Важка праця дідів,важка праця батьків -

Хліборобів це край золотистий.

І вже де б не була і куди не ходила -

Розмаїття пшениць колосистих.

В.2:Неба чистого синь,ніжний спів солов’я

Подарує хай ласку нам Божу.

Це мій край,рідний край, Логвинська це земля -

І без неї я жити не зможу.

(Пісня: «Лише у нас на Україні»)

В.1:Добрий вечір,любі наші гості,у нашій гостинній хаті!

Спасибі,що прийшли до нас на свято.

У нашій світлиці ми вітаємо вас щиро,

Стрічаєм із хлібом, любов’ю і миром!

В.2:Свято для нас – свято для всіх,

Адже всі ми до цього причетні.

Хай вітання лунають і сміх,

І дзвенять в золотім падолисті.

В.1: Сьогодні у нас на святі присутні гості:директор ПП «Аграрне»Любомський Володимир Степанович, священикотець Олег.

В.2:Шановні односельчани і гості,з Днем села,зі святом Михайла від щирого серця Вас вітаємо!Доброго Вам здоров’я, добробуту, благодатної долі,щедрих врожаїв,процвітання нашому величному роду та всіляких божих благословень.

В.1:Ми хлібом- сіллю друзів зустрічаєм-

Хай більшає в світі у нас братів.

Хай в кожнім домі будуть короваї,

Щоб люд ніколи хліба не просив.

В.2:І зеленіють сонцем виднокраї,

І пшеницями доля зашумить.

Ми хліб і сіль на щастя Вам вручаєм-

Нехай Вас Бог з небес благословить.

(Танець з рушниками)

ВРУЧЕННЯ КОРОВАЮ

.1:Розквітай у щасті,роде наш красний,

Як море без чайки,так дім без хазяйки,

Як без коріння стебло,так і без гурту село.

В.2:А хазяйкою нашої сільської громади є енергійна,працьовита жінка – Якуненко

Валентина Володимирівна, на плечі якої щодня лягають турботи сільської громади. Це під її дбайливим оком здійснюються всі перетворення села на краще, це під її керівництвом проводиться наполеглива робота, спрямована на поліпшення життя наших сельчан. Це вона сприяє розвитку культури, освіти, спорту, турбується, щоб усім мешканцям жилось затишно, завдяки її умілому керівництву Логвинська сільська рада входить до п’ятірки кращих сільських рад Володарського району.

В.1:Тож запрошуємо,Вас, Валентино Володимирівно, до вітального слова.

В.2:Запрошуємо до вітального слова Любомського Володимира Степановича.

В.1:Запрошуємо до вітального слова нашого священика - отця Олега.

В.2:Шановна Валентино Володимирівна,дорогі наші гості,ми дякуємо Вам за теплі привітання та побажання.

В.1: Дай Вам,Боже,сили і наснаги,

Щоб розквітали Росі береги.

Щоб жили здорові і щасливі,

На землі вкраїнській Ви.

І в подарунок прийміть це музичне вітання.

(Танець «Український»)

В.2:Село моє я хочу оспівати:

заквітчане садами навесні,

де річка Рось, в ряди біленькі хати –

тут все з дитинства дороге мені.

Тут люди усі гідні нагороди,

тож ордени – в героїв славних справ.

Село моє – ліси, ярки, городи

і дивний красень – в бережині став.

В.1:Село моє – завжди мені відрада.

Воно зі мною все життя моє…

Тут Перегонівка,і Горб і Загороди -

хіба іще таке десь в світі є?

Загребля простягнулась аж під гору,

і знову путь до центру повела.

Пустоха в нас лежить попід рікою,

Михайлівка видніється здаля.

В.2:Бузків попід тинами буйних квіти

і меду запахом наповнені сади…

П’янить і звеселя спекотне літо,

і соняхи, немов старі діди,

що під тинами теревені точать,

коли якесь є свято надворі,

а як жнива, тоді і дні, і ночі –

всі на току – малеча і старі.

В.1:І скільки їх, натруджених в ту пору,

Пішли з роками у свої світи!

Та лиш дорога з батьківського двору

нас знову й знову зве усіх сюди.

Село моє – мого життя дорога.

Тут у землі – прах прадідів моїх…

Якщо я завинила, прошу Бога:

О, рідне, ти прости невинний гріх.

І для Вас,шановні односельчани,звучить пісня.

(Пісня «Гуляй село моє»)

В.2: Село Логвин – село козацької вольності і слави.

І жили тут споконвіку волелюбні, незламні духом люди, які не падали на коліна перед ворогом. Як відомо, села Володарщини дали славних патріотів визвольної війни українського народу проти польської шляхти, козацько-селянських повстань Гайдамаччини, Коліївщини.

В.1:З 25.03 по 4.04 1855 року жителі села Логвин разом з жителями с.Березна брали участь в революційних подіях „Київської козаччини”, вимагаючи від священників, щоб ті написали до губернатора про те, що селяни з своїми дітьми відрікаються від своїх володарів, які більш не мають права знаходитися в їхній місцевості і володіти усім. За відмову виконати ці вимоги озброєні селяни підняли повстання, яке було придушене двома ротами 2-го запасного саперного батальйону. Було вбито і поранено до 100 чоловік.

В.2: І чого тільки не було за минулі роки і століття. Руїни, голод, колективізація, війни. Всі ці події наклали свій відбиток на долю села і його мешканців.

(Звучить фрагмент симфонії Є.Станковича «Панахида за померлими з голоду»)

Були колись часи,

Коли останній кусень хліба

Ділили між собою,як могли,

Коли лишень п’яток зернинок

Дорівнювали золота ваги.

Голодомор…Страшне це слово

В свідомість вкарбувалося навік

Так дай же Бог,щоби такого

Не знав ніколи чоловік.

В.1:Наші односельці,люди похилого віку з болем у душі,зі сльозами на очах згадують

найстрашніші сторінки історії наших сіл – роки Голодомору. Чорним смерчем пройшов голод по наших вулицях,з голоду померло багато людей.За період 1932-1933 років від штучно створеного голоду в селі померли 683жителі.

В.2:Ще однією жахливою сторінкою в історії нашого народу є сторінка Великої Вітчизняної війни. Вдовиними й сирітськими печалями помітила війна десятки сімей наших сельчан. Загинуло близько 200 синів і батьків, які ніколи більше не ступили на рідну землю, вони віддали своє життя за перемогу. Покалічені душею і тілом, але щасливі поверталися до рідних домівок ті, кому пощастило вижити – герої, що своєю кров’ю скропили землю аж до Берліна.

В.1: А було у матері три сини

Ті,що трави запашні косили,

Ті,що сіяли і жито і пшеницю,

І збирали всякую пашницю.

В.2:Вони своїх полів не доорали,

Де журавлям літалося і снам,

Вони на амбразурах помирали

І мир заповіли своїм синам.

В.1:Окопи заросли, зарубцювались рани

Та пам’ятає розум і душа:

Європу із вогню виносили Івани,

Чужа земля була їм не чужа.

В.2:Багато наших односельчан віддали своє життя за світле і безсмертне сьогодення.

Вічна їм пам’ять,вони залишаться в наших серцях назавжди.

В.1:Вшануймо пам’ять жертв голодомору, загиблих у роки війни та всіх, хто відійшов у вічність односельчан,хвилиною мовчання.

В.2:Право покласти квіти до пам’ятника загиблим воїнам у роки Великої Вітчизняної війни надається жителям села ____________________________________________

В.1:Ми не діти війни,ми дітьми її тьми не були,

Ми у мирі, у щасті, у тиші зросли.

Але пам’ять про те,що творила пекельна війна,

В дні травневі щорічно в душі ожива.

В.2:Це вони боронили наш рідний край в роки війни, кували перемогу в тилу.

Дорогі вдови, учасники бойових дій, учасники війни

Бабенко Ганна Яківна,

Грицюк Параска Олександрівна,

Глущенко Лідія Костянтинівна,

Куроптєва Надія Павлівна,

В.1: Романюк Надія Григорівна,

Рупенко Меланія Давидівна,

Сачук Олексій Петрович,

Лис Парасковія Савівна,

Грекова Ярослава Ільківна,

Малеєва Марія Юзиківна

це Ви і ще багато наших односельчан на своїх плечах винесли тягар воєнного лихоліття і післявоєнної відбудови.

В.1: Односельці пережили війни, розрухи, відбудови і інші життєві потрясіння. Ці люди, що жили і боролись під цим небом, на цій благословенній землі заслуговують на те, щоб ми знали про них, про їх боротьбу, про їх мрії і надії, бо серед них багато таких, хто вершив справжнє чудо. Тож ми не можемо не пишатися ними, бо ж ми належимо з ними до одного народу, до великої української родини.

Ми вітаємо сьогодні зі святом воїнів – афганців,які були у мирний для нас час у пеклі війни, виконували інтернаціональний обов’язок у Афганістані, - Стрельченка Миколу Васильовича, Горкуна Василя Івановича.

В.2:Бажаємо Вам сонячних ранків і радості в хату,

Друзів багато не тільки на свято.

Миру в родині,плоду на вітах,

Щастя,здоров’я на многії літа.

В.1:Для Вас та для всіх наших односельчан звучить музичний подарунок.

(Пісня «Україночка мала»)

В.2: Сьогодні ми з гордістю говоримо про наших односельчан воїнів – захисників України,які стали на захист кордонів нашої незалежної держави у мирний час. Наші хлопці брали і беруть участь у бойових діях на сході України.

В.1:Це Лопуга Роман Миколайович,ФілатенкоВіктор Володимирович,Грицик Олексій

Миколайович,Ткачук Роман Юрійович, Дерманський Олексій Степанович, Бабчанік

Олександр Миколайович,

В.2:Дарманський Олексій Сергійович, Сокотун Сергій Павлович, Чернуха Андрій Васильович, Герасименко Євген Вікторович, Шиленко Дмитро Юрійович ,Гальчинський Роман Олександрович, Березянчук Володимир Анатолійович.

В.2:На сьогоднішній день один із учасників бойових дій-Дерманський Олексій, виконуючибойове завдання,був тяжко поранений і зараз перебуває на лікуванні в госпіталі в місті Дніпропетровську та потребує нашої з вами як моральної,так і матеріальної допомоги.

В.2: Хоча яку б ти вибрав із доріг,

Хоча якими б не ішов шляхами, -

Та через терни горя і біди

Ти повертаєшся до мами.

В.2:Під мирним небом виростають діти,

Цвіт калиновий в хату загляда, -

То як же цьому мамам не радіти,

Хоч і літа пливуть,як та вода.

В.1:Ось і виріс син і вже пішов в солдати,

Щоб вчитись захищати рідний край,

Та прийде час додому повертати,

Матусю,сина-воїна чекай.

В.2:Бажаємо найкращого на світі

Здоров’я,миру й доброти,

А серцю тільки теплоти.

Здоров’я міцного і щедрої долі

Хай Бог посилає Вам на віки.

Нехай це музичне вітання надихне наших захисників на віру в перемогу.

(Пісня «За широким, за Дніпром»)

В.1:Багатоликим квітом цвіло і цвіте життя у нашому селі. І перші його квіти, то – наші старожили, наші предки, а далі пішли діти, внуки, правнуки. Ці люди ввійшли в історію нашого села. Одним словом – є ким пишатися нашому хліборобському роду.

У всі часи і у всіх народів найбільше шанували літніх людей,їх поважали,у них вчилися мудрості,прислухалися до порад. Прадіди,діди,батьки – це коріння народу і саме їм ми завдячуємо нашим світлим сьогоденням.

В.2:Село моє – мій рідний краю,

Дідів і прадідів колиско, -

Я від землі до небокраю

Тобі вклоняюсь низько.

Віддаємо належну шану нашим старожилам:

Колісник Марії Олексіївні,Малежик Надії Прокопівні, Гриша Ганні Володимирівні,Бабенко Ганні Яківні.

В.1:Як невловимі ці роки

І зупинити їх не вдасться.

Так хай же буде так завжди -

Чим більше літ,тим більше щастя.

В.2:Шановні юні земляки та й сельчани середнього віку, шануймо і оберігаймо цих людей, щоб вони ніколи не почувалися самотніми і незахищеними.

Зичимо Вам довгого віку при доброму здоров’ї.

Для Вас музичний дарунок від наших діток.

(Танець «Український»)

В.1:Родина,дорога родина!

Що може бути краще в світі цім?

Чим більше дорожить людина

ніж батьківський і материнський дім?

В.2:Що може бути кращим за вечерю в домі

За батьківським міцним столом?

Де в шумнім гомоні і в кожнім слові

Все сповнене любов’ю,а не злом.

В.1:Скільки раз матері молили Бога,щоб послав дитяткові щасливу долю і довший вік,скільки раз приходилось співати колискову, скільки недоспаних ночей. То ж недаремно матір зрівнюють з образом Божої Матері,який увібрав у себе всі радості і трагедії,всі втіхи і болі материнства,став символом на добро і щастя.

В.2: Тож щиро вітаємо усіх наших матерів та матерів- героїнь Панчук Надію Семенівну,

Сачук Ірину Йосипівну,Линчак Марію Юріївну.

В.1: Прийміть вітання найщиріші наші

І побажання в цей святковий день.

Щоб від життя була завжди лиш радість,

Любов і шана від людей.

Для Вас і всіх присутніх у цьому залі звучить

музичний подарунок.

(Пісня «Мама»)

В.1: Хочемо сьогодні привітати сім’ї, які щедро дарували тепло,добро батьківського серця своїм дітям. А перш за все хочеться назвати батьків,які мають троє і більше дітей.

Це: Шевченки Жанна та Олексій,

Шевченки Ірина та Петров Сергій,

Сергєєва Аліса Іванівна,

В.2:Кулінська Наталія та Рижук Микола,

Корчуки Наталія та Олександр,

Рижук Тетяна та Акуліч Анатолій,

Пузій Валентина та Маляр Павло,

Іващук Ірина та Пузій Руслан.

Бажаєм здоров’я і щастя у всьому,

Сімейного затишку рідному дому,

Наснаги в роботі і в справах везіння,

Крім того достатку,а також терпіння.

Для Вас звучить музичне вітання.

(Пісня «Вишиванка»)

В.1:Коли приходить золота пора

То розумієш - щастя не в підкові.

Це,кажуть так,весілля золоте, –

В житті своїм жар-птиці не спіймали.

Онукам уже зміна он росте,

А золота в руках і не тримали.

В.2:Тримали,звично,вила і граблі,

Тримали зброю у лиху годину,

Дітей ростили на своїй землі

І шанували у собі людину.

В.1: А ще любили дім свій і село,

У травні – сад, у липні – стиглу ниву.

Кохання берегли вітрам на зло

І долю нелегку, але щасливу.

В.2:У нашому селі є подружжя,яке 50 років тому зареєструвало свій шлюб. Це Сртижавчуки Степан Антонович і Ніна Андріївна,які відсвяткували своє золоте весілля та живуть у злагоді,мирі та взаєморозумінні,виховали своїх дітей та діждались онуків і правнуків. П’ятдесят років іти поруч – це велике щастя. Сім’я була і залишається для односельців прикладом.

В.1: Від нас Вам подяка велика і щира

За працю невтомну й щоденні турботи.

Нехай не болять Вам натруджені руки,

Шанують Вас діти і люблять онуки.

Для наших ювілярів та всіх присутніх звучить музичний подарунок.

(Хор «Соловей щебече»)

В.2: Прекрасну пісню про кохання

Ведуть в садочку солов’ї.

І юнаки, й дівчата радо

в душі повторюють її.

І вже гуде в селі весілля -

Усі ж бо знають цей урок,

Що від кохання до весілля

Один лиш відділяє крок.

В. 1: У цьому році на весільному рушникові поєднали свої серця, стали подружжям:

Поліщук Олександр та Куценко Софія,

Приступа Олександр та Воробйова Наталія

Корчук Анатолій та Чернуха Людмила.

Для всіх молодих та присутніх звучить музичний подарунок.

(Пісня «А моя любов»)

В.2: У нашім раї на землі – нічого кращого немає, яктая мати молодая з своїм дитяточком малим.

Так приємно сповістити Вам, що у нашу сільську родину за рік лелека приніс аж 10 діточок. Народилося сім козаків і три мавки. Це:

В.1:Хруль Андрій, Назаренко Емілія, ТанкевичДмитро, Петрова Марія, Пузій Максим, ОторвінАртем,Мієнко Владислав, Малєєв Денис, Маслюк Діана, Самарчук Олег.

В нашому розкішному селі, серед чарівної природи виростуть гідні нащадки козацького роду і гідні творці прийдешнього.

В.1: Привітання мамам й таткам

із народженням дитяток.

Хай щасливими зростають

і здоров’я й мудрість мають,

Здоров’я кожній цій дитині,

хай продовжить рід родини,

Радістю всіх звеселяє, щастя хай їх всіх чекає.

В.2: Діточки, як квіточки, коло вас ростуть,

Бузьки знову дитинча в дім до вас несуть.

Хай здоровенькі ростуть, радують батьків -

Побажаємо щастя їм і солодких снів.

Для всіх родин даруємо музичний подарунок від найменших наших артистів.

(Танець з парасольками)

В.1: Села наші красиві та квітучі, і назви у них - наймиліші. Але все ж найбільшою окрасою їх є люди. Ми бачимо їх щодня, вони живуть поруч з нами, вони скромні і працьовиті.

В.2: Вони не звикли до слави, але їх щоденна праця, життя – то джерело найбільшої мудрості і самовідданості. І саме сьогодні, в День села, ми хочемо порадувати вдячними та теплими словами усіх односельчан, усіх тих, хто працював і працює на благо розквіту наших сіл.

В. 1: Пісенний мій краю, любов моя вічна,

Тут пам'ять козацька і слава батьків.

Так хочеться довше дивитися в вікна,

Вдивлятися в очі своїх земляків.

В. 2: У цей святковий день ми з гордістю та повагою говоримо про тих, хто зробив і

робить вагомий внесок у соціально-економічний розвиток сіл , були нагороджені

високими урядовими нагородами.

В.1: Це : Любомський Володимир Степанович,

Початун Іван Пилипович,

Медик Іван Васильович,

Тищенко Сергій Васильович,

Пузій Раїса Никонорівна,

Корчук Тетяна Сергіївна,

В.2: Грицюк Лідія Андріївна,

Рижук Анатолій Юхимович,

Колісник Марія Юхимівна,

Змієвець Емма Володимирівна,

Невишний Олександр Васильович.

В. 1: Бажаємо щиро і щастя, і миру,

І долі ясної в житті.

Негоди не знати і горя не мати -

і зараз і в майбутті.

Шановні, для вас та всіх присутніх музичний подарунок.

(Пісня «Україна»)

В.1: У цей святковий день ми вітаємо людей, які в мирний час зіткнулися, бодай на мить, з невидимою смертю. Це – наші односельці, які є учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС:

Грицюк Валерій Васильович,

Гирянський Петро Петрович,

Крупський Микола Іванович,

Колісник Стапан Васильович,

Якуненко Валентин Віталійович,

Безоглюк Василь Григорович,

Бабенко Петро Іванович,

Березянчук Анатолій Іванович,

Бойко Олександр Кирилович,

Грицюк Алік Петрович,

Корчук Микола Васильович,

Іванько Володимир Григорович,

Колісник Микола Андрійович.

В.2:Кобилко Іван Іванович,

Корчук Олександр Васильович,

Поліщук Сергій Олексійович,

Рябоконь Віктор Григорович,

Шуст Володимир Кирилович,

Сергєєва Аліса Іванівна.

В.1: Наше село прихистило людей, які наче птахи, залишили свої насиджені гнізда і відлетіли у незвідані краї з надією повернутися назад до дому, але так і залишились там, куди їх закинула доля. Це уже наші односельці - евакуйовані сім’ї з Донецької області:

Філатенки Марія Єврастіївна та Володимир Стапанович, Кравченко Василь Васильович.

В.1: Здоров’я, достатку Вам і вашим сім'ям. Нехай ваші родини квітнуть, а діти й онуки славлять вас і наше село.

(Пісня «Мир без тебя»)

В.1:Мальовничим і затишним острівцем нашого села є школа,вона стала другою домівкою для сотень дітей,і доки є школа в селі – значить жити селу. Не дивлячись на те, що наша школа невелика,із її стін вийшли люди, які стали професіоналами восвіті, медицині, сільському господарстві і в інших галузях народного господарства.

В.2: Сьогодні ми говоримо велике спасибі педагогічному та трудовому колективу

Логвинського НВО, директором якого є молода, енергійна жінка, – Невінська Алла Анатоліївна. Вчителі допомагають учням спостережливим оком бачити щоденне сільське диво, вчать дітей любити рідну природу, все живе, що народжує земля – а значить наділяють їх добром і людяністю. Допомагають швидше стати громадянами, зрозуміти, що людина – творець добра на землі.

Бажаємо, щоб за те, що вклали ви

Сторицею вам діти заплатили,

Щоб зігрівали вас вони теплом

І рідний дім, і вас завжди любили.

В.1: Сьогодні ми хочемо відзначити і школярів, які є активними учасниками

громадського та культурного життя наших сіл. Це наші дітки, які є активними учасниками не тільки сільської художньої самодіяльності, а й беруть участь у районних та обласних конкурсах.

В.2:Це: Гайдай Зоряна, Бабенко Софія, Пикульська Настя, Грицик Ольга, Пузій Аня,Колісник Віка, Линчак Марина, Прядун Віка,Сачук Віта,Шевченко Таня, Петрова Люба,Кулінська Юля,Мартинюк Аня,Шелях Діма,Воронін Діма,РижукВладік, Марков Женя, Рижук Артур, Бондарук Сергій та вихованці дитячого садочка і багато інших наших діток, таланти яких ви сьогодні бачите. Юні таланти, які своєю працею, навчанням, прославляють і примножують славу нашого села, Володарщини та Київського краю.

УЧЕНИЦЯ: Дорогі земляки, рідні логвинчани, сьогодні мені від імені юного покоління нашого славного села хочеться поділитися своїми думками, як я бачу наш спільний дім, свою Батьківщину, милу Київщину, а особливо дорогий серцю куточок нашоїВітчизни, рідне село, яке дало мені життя, звідки пішло моє коріння, бо тут живе моє і всіх нас дитинство. Логвин – це одна з маленьких, прекрасних цяток в осяйній палітрі України. І стоїть це село на зеленому березі Росі, мов дівчина в мережаній сорочці, серед запашної гречки з важкими медами, з буянням квітучих садів на весні і щедрими дарунками восени. Земля наша засіяна квітами й піснями. У природі нашого краю дивною мережкою переплелись степ і ліс, гай і поле, долини і пагорби.

А тільки глянути на гаї білявих беріз, реліктових сосен, віковічних дубів! Це наші рідні краєвиди. Вони у всьому – у місяці і в зорях, у дорозі додому, у кожному струмочку, в деревці, в камінчику і травинці. Якщо це все збагнути, то моє село велика чарівна країна, справжнє диво, де рідна домівка завжди під абажурною блакиттю погідного неба.

Я відверто скажу, що вдячна Богу за те, що народилась і росту в селі, що маю можливість бачити і відчувати цю незбагненну красу. Тут все поєднано гармонійно, для радості людини, щоб тішився її зір, хвилювалась і звеселялась її душа. Моя дитяча душа слухала пташині співи в гаю, босі ноги бігали піщаними стежками, мене гойдали, заколисували хвилі Росі, перекидали санчата в глибокі, пухнасті намети снігу.

Тільки в селі можна почути провісників світанку – півнів. Це неповторний концерт, коли один голос тягне інший і нарешті все село залите співом.

Тож наше село, як ружа, хай ясніє, людським теплом багатіє і щоб кожного ранку нас усіх пробуджував півень, його спів хай ллється над селом, як величальна роду селянському.

Дорогі земляки, я говорила про ту красу, яка постійно оточує нас. Давайте, попри всі наші клопоти, частіше оглядатись навколо і нічим не порушувати ці земні красоти. Бережімо все, що маємо, що Всевишній дав нам для радості. І ніхто хай не дозволить собі щось зірвати, зламати, кинути, пошкодити, забруднити. Станемо природі друзями, звертаюсь до юних, а людям для прикладу.

В 1: Славу звитяжного козацького краю, багатостраждальної землі творили діди і прадіди, тепер історію села пишемо ми – сучасники, своєю щоденною працею, своїм розумом і руками.

У цю святкову днину співаємо славу людям, у яких мозолясті та роботящі руки, бо саме вони творять святе – вирощують хліб. Хліб, без якого не полетіти в космос, не виплавити сталі, не розв’язати задачки в школі.

Хліб – це мокра від поту сорочка,

важкі чоботи в ріллі, недоспані ночі

й безмежна любов до землі.

В.2:Коли кажуть, що є легкий хліб, то знайте – це не правда: є гіркий – прошений, є солодкий – зароблений, є чорний – позичений, є білий – дарований, є солоний – горьований, а легкого хліба – немає.

Хіба можна перелічити всі клопоти сільського трудівника, який з раннього ранку до пізньої ночі трудиться в полі чи на фермі, вирощує хліб, чи доглядає корів, оре ниву, чи перевозить зерно.

В. 1. Людина – творець достатку в родині, господарстві, в Україні. Організовує, налагоджує роботу всього колективу керівник ПП «Аграрне» Любомський В.С.

В.2:Шановний Володимир Степанович і вся ваша хліборобська родина – хай завжди колоситься нива, буде радість на душі і духмяний коровай на столі.

В.1:Зичимо Вам козацької бадьорості і оптимізму, дякуємо за Ваші працьовиті руки, за Ваше завзяття, натхнення і любов до рідної землі.

Для Вас і для всіх працівників ПП «Аграрне» звучить музичний подарунок.

(Пісня «Горобина»)

В.1:А як у нас люблять і шанують пісню! Вона найчарівніша в світі, завжди подорожує вулицями села, проникає в серце кожного, хто гідний зватись українцем. Скільки у нас пісенних талантів. Зачаровує спів ансамблю «Логвинчанка» - то справжнє джерело доброго настрою, натхнення.

Хочемо також відзначити і активних учасників сільської художньої самодіяльності, без яких не обходиться жодне свято в селі:

Безоглюк Валентина Василівна,

Мельник Оксана Григорівна,

Колісник Надія Іванівна,

Курач Надія Андріївна,

Копилова Антоніна Петрівна,

Оберемок Ніна Михайлівна,

Колісник Володимир Васильович,

Цемох Володимир Миколайович.

Для наших вчителів,учнів і ансамблю «Логвинчанка» та всіх присутніх в залі музичний подарунок.

(Танець«Два кольори»)

В.1: Здоров'я людини – це найбільше багатство людини.І дбають про нього люди в білих халатах. Це вони: в холод і жару, день і ніч завжди приходять нам на допомогу, безвідмовні в будь-якому проханні щодо надання медичної допомоги.

В.2:Сьогодні ми вітаємо зі святом і говоримо особливі слова вдячності завідуючій ФАПом с. Логвин Гринюк Г.Ф., молодшій медсестрі Курач Н. А., завідуючій ФАПом с. Михайлівка Микитенко З. С.

Шана та любов Вам, плідної праці, невичерпної енергії, міцного здоров'я, сонячного настрою та радості від кожного дня.

В.1: З нагоди свята ми шлемо слова вдячності та вітання працівникам сільської ради, які разом з сільським головою Якуненко Валентиною Володимирівною сумлінно працюють над вирішенням питань сільської громади.

В.2: Це секретар – Мельник Оксана Іванівна, бухгалтер Ярова Алла Олегівна, техпрацівниця Лопуга Світлана Станіславівна та дільничий інспектор Стоцький Роман Михайлович,який слідкує за громадським порядком.

В.1: Ми вітаємо зі святом та висловлюємо вдячність депутатам Логвинської сільської ради: Звягінцевій Надії Степанівні, Іванець Наталії Іванівні, Чернусі Ользі Іванівні, Сачук Раїсі Василівні, Дем’яненко Ганні Іванівні, Безоглюк Валентині Василівні, Устимчик Ларисі Василівні, Мельник Оксані Іванівні, Шевченко Жанні Миколаївні, Лопузі Світлані Станіславівні, Курачу Руслану Володимировичу, Пацану Анатолію Івановичу,Романчуку Сергію Анатолійовичу за активну громадську і життєву позицію, мудрість за плідну співпрацю і об’єднання зусиль на щасливу долю та гідне життя сільської громади.

В.1: Вогником культури на селі є будинок культури та бібліотеки. Ми сьогодні вітаємо працівників культури і висловлюємо слова вдячності за те, що не згасає цей вогник у наших селах.

В.2:А підтримують його, не дають згаснути Бабенко Тетяна Володимирівна,Грицюк Людмила Миколаївна, Колісник Надія Іванівна, Шипко Оксана Миколаївна, Бондарук Віктор Миколайович.

В.1:Тож нехай біда і горе Вас обминає.

Мир і щастя в оселю ступає.

Благ усяких- горою, здоров'я – рікою.

Ніяких бід і многая літа.

Для вас та всіх односельців, присутніх - музичний подарунок.

(Пісня «Зоряна пісня»)

В 1: Ми вітаємо зі святом працівників, зокрема наших односельців, підприємства «Київобленерго»,яке знаходиться на території сільської ради, начальником якого є Держанюк Михайло Васильович. Це вони професійною командою однодумців несуть світло в кожну нашу оселю, забезпечують затишні умови життя.

В 2: Сьогодні ми від усієї душі вітаємо працівників сфери обслуговування. Це милі жінки - працівниці торгівлі:Прядун Алла Григорівна,Грицик Наталія Михайлівна , Ткаченко ОксанаАнатоліївна, Пузій Валентина Леонідівна, Копилова Антоніна Петрівна, ЯценкоТамара Григорівна, Маслюк Людмила Петрівна,Тимофієва Наталія Михайлівна,Толмачова Людмила Юріївна,Бондарук Оксана Володимирівна.

В. 1:Працівниць відділу зв’язку: Терещук ЮліюСоловеївну,Сахацьку Валентину

Петрівну,Шипко Юрія Вікторовича.

В.2:Соціальних працівниць:Настевич Ольгу Дмитрівну, Білько Наталію Олександрівну,

Поліщук Людмилу Анатоліївну.

Дякуємо Вам всім за вагомий внесок у загальний кошик достатку нашого села.

В.1:Щасливий той,кого шанують люди

За труд і чуйність за теплінь душі.

Нехай здоров’я Вам і сил прибуде,

Нехай до серця старість не спішить.

І для Вас звучить музичний подарунок

(Хор виконує пісню «Де Рось і Росава»)

В.1: Візьму я в руки хліб духмяний-

Він - не звичайний, він – святий.

Ввібрав і пісню й працю в себе.

Цей хліб рум’яний на столі.

Йому до ніг вклонитись треба.

Він – скарб найбільший на землі.

В.2: Дорога громадо, настала урочиста хвилина нашого свята– розрізання короваю.

Право розрізати коровай та почастувати наших гостей та односельців надається нашим героям-захисникам.

(Українська мелодія)

В 1: Пора вже прощатись.Кінчається свято.

Бажаємо вам у добрім здоров’ї прожити

Й наступного свята на той рік діждати.

Щоб наше село розросталось і квітло,

Завжди, щоб дзвеніла тут пісня крилата,

Гули новосілля, весілля, родини

І в радості щастя було в нас багато.

В.2: Хай ніжні співи солов’я доносяться з діброви,

Хай ваші родичі, сім’я будуть живі, здорові,

Хай Гоcподь Бог благословить святковий стіл у хаті

І хай ніхто не боронить,- щоб ви були багаті.

Хай буде мирний небокрай, хай сонце в небі сяє

І чарка, шкварка й коровай і хай душа співає.

Хай лине пісня над село, хай колосяться ниви,

Комори повняться добром і будьте ви щасливі.

КІНЕЦЬ. Виходять усі учасники на сцену.

(Пісня «Ми українці»)

Сценарій підготувала: завідуюча Логвинською філією №15 Володарської РБС Грицюк Л.М.

Володарська районна бібліотечна система Методично-бібліографічний відділ

Серія «Письменники Володарщини»

Година літературного краєзнавства

«Тепло любові на віки: В.Невінчана»

(до 90-річчя від дня народження української поетеси Валентини Дмитрівни Невінчаної)

Володарка 2014

Оформлення залу:

Книжкова виставка «Наші поети-земляки: В.Невінчана»,

портрет В.Д.Невінчаної,

виставка-вернісаж репродукцій картин І.Айвазовського.

Коли розпочинаємо розмову про письменника, то обов’язковопрагнемовідповісти на питання: з чого він, письменник, починався? Які першоджерела живили його талант? У своїх спогадах В.Невінчана з любов’ю говорить про Т.Шевченка, Лесю Українку, В.Сосюру, П.Тичину. Кожен із них по-своєму захоплював, схиляв до роздумів про життя і мистецтво. Конкретні відгомони творчості класиків знайшли місце у її поезії. Та є іще одне джерело, до якого постійно припадала поетеса. Це пісня. Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю.

На літературній ниві України Валентина Невінчана посіла місце талановитої поетеси, обдарованого лірика. Якось, прослухавши її поезії, відомий український поет Андрій Малишко зазначив: «У Вас, Валю, вірші, мов барвіночок». І справді, її ліриці притаманні і акварельна прозорість, і пісенність, і душевне тепло.

Народилася Валентина Дмитрівна Невінчана 1 травня 1924 року у селищі Володарка Київської області у сім’ї службовця. Тихоплинна річка Рось, кучеряві верби, що облямували її береги, розкішна природа навкруги з дитинства збуджували поетичні настрої.

Пшениці шепіт, гомін гаю,

Прозора Росі течія…

О, як тебе люблю-кохаю,

Мала вітчизнонько моя!

Моя Володарка преславна,

Початок снів, дитячих дум,

Дівоча пісня неугавна,

Кохання перше,

Ніжний сум…

Од тебе, люба, волошкова,

Мене далеко занесло.

Твоя ж травинка я шовкова,

Голубки сизої крило.

Мої отам ходили ноги,

Сліди лишились на Росі.

Звідтіль у світ ішли дороги

Й до тебе знов вертають всі

Родина перебивалась з води на хліб. Майбутній поетесі рано довелося зустрітися з труднощами: батько занедужав іВаля, що була старшою в родині, стала першою помічницею матері. Вчилася вона сумлінно. У тринадцять років вже була піонервожатою і відтоді визріло її бажання стати педагогом. Вона захоплювалась літературою, багато читала.

Незадовго до війни поступила на філологічний факультет Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Та після закінчення першого курсу довелося евакуюватись і пережити багато всього. Напівголодна, напівроздягнена йшла вона разом із біженцями на схід. Допомагала пораненим, дітям, людям похилого віку. Доїла корів, яких колгоспники гнали з окупованих областей, щоб не потрапили вони до фашистів.

Студентське життя відновилося в Казахстані. Воно було тяжким, студентам довелося долати і холод, і голод. Продовжувала своє навчання Валентина Невінчана в Об'єднаному університеті в м.Кизил-Орді.

Там же, на дорогах війни, Валя зустріла і свою долю. Її суджений йде на фронт, вона, разом з іншими студентами, їздить на лісозаготівлі, працює в госпіталі, здає кров для поранених і пише коханому в листах свої вірші.

Солдату

Не стихає віхола-метелиця,

Перехожих заміта сліди,

А моя дорога вдалеч стелиться,

Обганяє скорі поїзди.

Бачу вії, снігом припорошені,

І шинель, не зовсім по плечу…

І до тебе, рідного, хорошого,

Через дальні обрії лечу.

Стану в небі зіронькою чистою,

І тумани сніжні розмету,

Щоб ти міг, коханий, легко вистоять

На тривожнім бойовім посту.

На лісозаготівлі Валя травмувала ногу, довелося самій полежати в госпіталі. Та тільки почала загоюватися нога, вона вже ходила по палатах, писала бійцям листи до рідних, читала їм свої вірші. Згодом вона розповідала: "Власне, тоді я вперше і усвідомила, що я поетеса, що мої вірші комусь потрібні. Поранені охоче слухали і про кохання, і про рідну Україну. Я читала їм про річку Рось, про село, про квіти, і вони згадували свою рідну землю, свою рідну хату, своїх матерів і сестер, що потрапили у фашистську неволю. Кожному хотілось швидше видужати, щоб відвоювати у ворога свою рідну землю".

Спомин

Я гімнастерки не носила зроду,

І не була з солдатами в бою,

Засмучена, у час важкий відходу,

Лишила я Володарку свою.

Взяла вербички гілочку вологу,

«Кобзар» і хліб у вузлику твердий,

Та гривеники два, що на дорогу,

Віддав мені сивенький дід Гордій.

На Схід нас гнала лиховісна віхола:

Через воронки стернями щодня

Ішла тоді босоніж, а не їхала, -

Замурзане худеньке пташеня.

В далекому степу біля Саратова,

Мене так зігрівала в люті дні

Мала пожовкла фотокартка братова,

Що десь згорів у фронтовім вогні.

З дівчатами ходила до шпиталю,

Пораненим здавала кров свою.

Вони ж казали: «Не журися, Валю,

Ми вернемо Володарку твою…»

Їх голоси в мені живуть і досі:

Вони ж мої вертали береги

І касками черпали воду з Росі,

Яка в бою давала їм снаги.

Немаю орденів я ні медалі,

Але й моя кровиночка мала

В прифронтовому віддана шпиталі

Бійців аж до Берліна довела.

Відгомоніли фронтові дороги,

Та, як травневі зблискують вогні,

На вулицю, у свято Перемоги,

Не соромно виходити мені.

По закінченні війни Валя знову стає студенткою Київського університету: вона часто поєднує роботу з навчанням, допомагає матері, бере участь у громадському житті. Вона ніколи не стояла осторонь турбот своїх друзів, завжди в усьому першою поспішала на допомогу.

У студентські роки Валя багато пише про квіти, любов, вірність. Вірші її напрочуд співучі, мелодійні. Вона тонко чує слово, а через нього – і природу, й душу людську…

Всміхаються щодня мені левкої,

Тремтять ромашки в ніжній позолоті,

І я від тої щирості п’янкої

Крилатію, мов ластівка в польоті.

І промовляю тихо: «Любі квіти!

Спасибі вам за молодість і силу.

То ж ви вчите і плакати й радіти,

Любити отчу землю зорекрилу.

Хоч вас вітри полощуть кругойдучі,

Багатоцвітні! Посміхайтесь дзвінко!

Ростіть, як ломикамені на кручах,

Які скорила Леся Українка»

Як у народних піснях весна дає пісню солов’ям, так і в ліриціВ.Невінчаноїзвучитьсоловейкове соло:

Соловейко аж заходиться,

Все виспівує: тьох, тьох!

Так завжди весною водиться,

Що він третійпоміждвох.

Інтимні переживання подаюся у супроводі романтичної мрійливості,

що також робить лірику В.Невінчаної принадною. Проникливо, щиро, з тихою зажурою лине її сповідь-спогад, адресований сердечному другові пори сімнадцятиліття:

Хіба ж ти ніколи не мріяв:

(Вернися, студентська пора!)

Про милий, каштановий Київ

На схилах зелених Дніпра.

Закоханих нас Володимир

Від ока чужого беріг!

Ходили в сімнадцять туди ми,

Шукати найкращих доріг.

О, як же тоді їх багато

Стелилося в різні кінці!

Збирались їх разом шукати,-

Навіки – рука у руці.

Сімнадцятиріччя

Все дивлюся на дорогу,

На простори без меж.

В серці б’ється тривога:

Чом так довго не йдеш?

Вітер трави колише

І цілує чоло.

Зачарована тиша

Обгорнула село.

Чую легкії кроки –

Не прийти ж бо, не міг!

Юнь сімнадцяти років

Перейшла свій поріг.

1954 року В.Невінчана закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка. Здійснилася її давня мрія стати педагогом. Працювала викладачем української мови і літератури в одній зі шкіл Херсона. Учні дуже любили її. Молода вчителька писала вірші і своїм вихованцям прищеплювала любов до поезії: вела шкільний літературний гурток, друкувала свої вірші у вчительських збірках "Перший заспів" та "Світанок".

В.Невінчана дуже любила професію вчителя, віддавалась їй повністю. Згодом Валентині Дмитрівні запропонували очолити Херсонський обласний Будинок народної творчості. Працювала вона з великим завзяттям. У цей час багато їздила і писала. Все написане в ті роки склало її першу поетичну збірку "Ластівки" (К.: Молодь, 1962). Любов до людини-трудівника, уславлення її величних подвигів - основні теми цієї збірки.

Я так люблю твої безмежні ниви,

Робочі руки, крапельками піт…

В любові вірна, в дружбі незрадлива,

Ти осягаєш правдою весь світ.

Зіллятись хочу з сонячним промінням,

Бо в нім велика життєва снага.

І серця неспокійного горіння

Віддать тобі, Вітчизно дорога.

Через рік у Херсонському книжково-газетному видавництві вийшла у світ окремою книжкою поема для дітей "Здрастуй, село".

1964 року Валентина Невінчана стала членом Спілки письменників України, очолила Сімферопольський Будинок народної творчості.

Валентина Дмитрівна не тільки писала вірші, вона ще й виступала з публіцистичними статтями.

У творчому доробку поетеси дві книжки видані в Криму. Перша -"Голубі дороги" (Сімферополь: Крим. 1967), друга - "Тепло любові на віки" (Сімферополь: Таврія, 1984). На превеликий жаль, не мала поетеса щастя побачити свою останню книжку.

4 березня 1981 року на 57-му році життя Валентини Невінчаної нестало.

Вона була поетесою, яка не претендувала на трибуну в особі "поета-горлана". Вона була тихоголоса, далека від мітингово-лозунгової закличності, але кращі її твори зачаровують читача. Вірші в неї дихають молодістю, оптимізмом, вони по-народному мелодійні і прості, а їх слова - самі просяться в пісні.

Пісенність – одна з найпримітніших граней її стилю. У ліриці В.Невінчаної часто зустрічаються пісенні образи, засоби поетичного синтезу, приклади пісенного слововживання. По пісенному мелодійні її вірші. Цим пояснюється те, що чимало творів поетеси покладено на музику.

Сьогодні ми знаємо Валентину Невінчану як поетесу, чий талант був загартований його величністю Часом, і як людину, закохану в життя. Вона осмислила і передала нам через поетичну образність безмежну любов у широкому значенні цього слова, своє захоплення красою світу. В її поезіях звучить тема несприйняття війни як явища протиприродного.

Мати

Стоїш, як вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

Здається, в ньому сина кров

Ще пульсувать не перестала.

Як дальній відгомін війни –

У ранах стогне сорок перший,

Сумирно сплять твої сини,

Один вслухається, завмерши…

Йому шістнадцять…

Із-під брів,

Таких суворих, як і в тата,

Що десь у танкові згорів,

Дивилась помста і розплата.

__- Я знищу вбивць!

Ти чуєш, ма…?

Й пішов від отчого порога.

Чекала, кликала – дарма!

Лишилась туга і тривога.

Не повернувся…

Зник, як дим,

Життя спинивши на півлеті,

Щоб стать Вітчизни вартовим

На придорожнім постаменті.

У нім твоя невгасна кров,

Що пульсувать не перестала.

Стоїть, як Вічність, як Любов,

Біля німого п’єдесталу.

У своїх поезіях В.Невінчана славить рідну землю. Серед них вірш «Україні». Особливий тон цьому віршу надає епіграф «Україно моя, Україно, золота ти моя сторона» (із пісні). Поетеса починає розмову про Україну «Шевченкову землю» і розмовляє з нею як з рідною матір’ю. «Для мене рідне все по крові – од колоска до Батьківщини», - зауважує вона.

Для поетеси Україна – це земля Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Довженка, Андрія Малишка. Особливо бентежить її образ Кобзаря, який «живою кров’ю говорив» і увійшов у безсмертя тим, що возвеличив український народ, «матір босу» - Україну.

У Каневі

Стоїть над Каневом Тарас.

І сніг, і вітер у обличчя.

Став у степах на вічний час,

Хто матір босу возвеличив.

До нього йдуть з усіх доріг

Потомки вдячнії щороку,

Кладуть вінком живим до ніг

«Реве та стогне Дніпр широкий».

Не спить Тарасова гора.

Над нею пісня, наче море.

Бентежне серце не вмира,

Живою кровію говорить:

«Я возвеличу тих рабів,

І матір також возвеличу!»

Катерина

Вона красива, наче в лузі квітка,

Найкраща жінка в нашому селі.

Не наймичка-кріпачка, не покритка,

А господиня щастя на землі!

Іде вона з своїм маленьким сином

По вулиці, де вруниться трава.

Вродливиця, преславна Катерина –

Відома у окрузі ланкова.

Здалося, що й Тарас із п’єдесталу

Вклонивсячорнобривій і сказав:

- Так ось яка ти, Катерино, стала,

Що я тебе одразу й не пізнав!

Особиста доля і оригінальнапоетичнатворчістьВ.Невінчаноїтіснопоєднані з Кримом, з процесомрозвиткуукраїнськоїкультури в цьомучарівномукуточку.

Зараз пролунають рядки цієїбагатої, щироїдушеюжінки. Вслухайтесь в кожне слово, дивітьсякартиниІ.Айвазовського, спробуйте душею відчути кожний рядок. (Вірш читається на фоні музики)

Чорне море

Здрастуй, море моє голубе,

Голуба життєдайна дорога…

Пароплав тихо воду гребе,

А в душі виростає тривога.

Я дивлюся на тебе. Й мені

Ти здаєшся то прапором синім,

То дитячою казкою з снів,

То безмежним простором чаїним.

Ти і мрія, і спогад ти мій.

Моє Завтра й Сьогодні з тобою.

Ніжний плескіт, бурхливий прибій

Як би взяти навіки з собою…

Я заплющую очі. Й на мить –

Випливають далекі дороги:

Мамин голос (О, як він звучить!)

Знов покликав мене від порога…

І згадались дівочі літа,

Рідна Рось в голубому серпанку,

І стежина, що через жита

Із села повела на світанку.

Потім бігли дороги круті

Повз Дніпровські розгойдані плеса.

Скільки рік тих в моєму житті

Промайнуло на крилах-колесах!

Волга, Дон, Сир-Дар’я у журбі

Темні води несли в грізні роки.

Не було тоді рік голубих

У зарошених плавнях широких.

А тепер я вклоняюсь тобі,

Чорне море, безкрайнє, як небо,

Скільки рік звідусіль голубих

Поспішають, як діти, до тебе!

Любов’ю до природи Криму наповнені і поезії:

Кримський рис

Дзвенять на вітрі колоски-дзвонята

І припадають стиха до землі.

І міріади бусинок-зерняток

Гойдаються на довгому стеблі.

Підкошені комбайнами, золочені

Лягають розкуйовджені валки.

В погожу пору чарівної осені

Жнивують земляки-рисівники.

Не чумаків з скрипучими мажарами,

А трактористів бачу на току…

То мрія, що з Дніпра встає стожарами

В скупому проросла солончаку.

В Бахчисараї

Зацвіли сади в Бахчисараї.

І здалося, що в казкову путь

Ген аж до самого небокраю

Білі-білі лебеді пливуть.

Медоцвітом пахнуть напівсонні,

Сокаминапоєні ростки

Білі по-дитячому долоні

Розправляють ніжні пелюстки.

І вбирають сонце по краплині

(А воно хлюпоче через край!)

В пелюстковій білій хуртовині

Завихрився весь Бахчисарай.

Вона була такою ж простою людиною як і ми з вами. Тому життєві теми, відносини між людьми досить часто звучать у її поезіях.

Ось так змальовує трагедію сім’ї, блудного батька В. Невінчана у поезії «Плата»:

Плата

Біля воріт стоїть один,

Такий мізерний, непримітний…

В дворі його єдиний син

Комусь всміхається привітно.

Пройшло багато літ з тих пір.

Як він узяв валізу вруки.

І не зважав на поговір,

Пішов кудись од них по бруку.

Його чиясь краса пуста

В свій дім міщанський поманила.

А син тим часом виростав

І тішив матінку змарнілу…

…І знову він біля воріт.

Повисла на щоках сльозина:

Хоча б знайти дружини слід,

Хоч би поцілувати сина!

Але не йде навстріч вона,

І син не хоче глянуть в вічі.

…За легковажність ти сповна

Одержав плату, чоловіче.

Поезія Валентини Невінчаної народилася від матері і її пісні, з небайдужості до людських переживань, із зеленого дихання трав, із білого дихання зим, із вишневого цвіту й доброї любові до всього живого на білому світі.

Прослухайте вірш, присвячений матері «Я твої зігріваю долоні»:

Я твої зігріваю долоні

Чом мене ти уранці не будиш,

А сама біля печі клопочеш.

Все боїшся, що серце остудиш,

І вкриваєш тепліше щоночі.

Чому й досі дитям називаєш,

І вовняні плетеш рукавиці?

Як ти серце шматуєш і краєш,

Неспокійна моя трудівнице.

Знаю, й досі з фронтів виглядаєш

В гімнастьорках синочків-солдатів.

За воротами їх почекаєш

І самітньо простуєш до хати.

Все ховаєш гарячі сльозини,

І терпку полиневу гіркоту.

Не сидиш ти без діла й хвилини,

А роботи ще тої роботи!

У мені закарбовано все це,

Хоч у мене і син є, і доня.

Але я із любов’ю у серці

Зігріваю старечі долоні.

Наша улюблена поетеса Галина Литовченко, що родом із Рудого Села, теж проживає нині у Криму. Вона зустрілася тут з Данилом Кононенком, заслуженим діячем мистецтв Автономної республіки Крим, лауреатом премії ім. Олекси Гірника та Степана Руданського, людиною, що знала В. Невінчану, працювала з нею ( Валентина Дмитрівна була відповідальним секретарем Кримської організації Національної спілки письменників України.), тепло відгукується про неї.На зустрічі з читачами Володарської ЦРБ Галина Григорівна захоплено розповідала про саму Невінчану як людину, її творчість. Вони дуже близькі по духу. Конкретні відгомони творчості В. Невінчаної знайшли місце у поезії Галини Литовченко. Після поїздки на Володарщину народився вірш «Валентині Невінчаній, поетесі-землячці»:

Валентині Невінчаній, поетесі-землячці

Була, шановна, у Володарці недавно.

На жаль недовго, бо спішила до села.

Оббігла родичів, погомоніла славно,

То і на Вашій, може, вулиці була.

Оце вернулась в Крим, та ні з ким поділитись,

Бо не зустріла ще своїх тут земляків.

То ж вашій зірці вийшла низько поклонитись,

Зв’язати бесіду вервечкою років.

До зір Вам ближче, а мені іще летіти... Отож зустрілася з Володаркою я. Хотілось плакати, хотілось і радіти, - Квітує батьківщина вишнями моя.

Вертають з Києва додому односельці, Охоче лагодять зруйновані мости. Хто від нестатку, хто за покликами серця Побиті градом білять батьківські хати. Живе Володарщина, трудиться на славу, У даній Господом купається красі. Щоправда Роська, моя річечка вертлява, Заборгувала Вашій стриманій Росі. Вузькою стала, між густою лепехою Та очеретом тихе русло повела. Та все ще ловлять хлопці раків під вербою, Що в Вашій юності вербичкою була. В дворі посиділи під темряви покровом З братами й сестрами у рідному краю. І Вас, шановна, добрим згадували словом За те, що славили Володарку свою. ... Над морем зірка з висоти замерехтіла, Довгеньким листячком тремтить сріблястий лох. Поговорити з Вами так мені хотілось, Та не судилось. Вийшов довгий монолог.

В цей переломний час усім нам дуже не вистачає Валентини Невінчаної. Не вистачає її чистоти й ніжності, доброти і справедливості. Лірика її приваблює закоханістю в людей, в красу білого світу, пристрасним бажанням бачити свій народ, всі народи планети в мирі, дружбі, в щасті. її поезія подарувала нам "тепло любові - на віки".

Немає у слові поетеси порожнечі, кожна строфа наповнена змістом, тривогою і любов’ю… Любов’ю до рідного краю, природи й людини.

Звернемось до вислову П.Чайковського: «Ми справді щасливі, бо маємо можливість знайомства з прекрасними людьми».

Використана література

Твори В. Невінчаної

Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки. - Сімферополь: Таврія, 1984. – с.64

НЕВІНЧАНА В.Д. Голубі дороги: Лірика. - Сімферополь: Крим, 1967. - 112 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Здрастуй, село!: [Вірші для мол. шк.віку]. -Херсон: Кн.-газ.вид-во, 1962. -23 с: іл.

НЕВІНЧАНА В.Д. Ластівки: Вірші: [Біогр. довід.: с.55]. - К.: Молодь, 1962.-58 с.

НЕВІНЧАНА В.Д. Почесний громадянин: [Герой Соц. Праці М.О.Симоненко. М.Сімферополя]. - Сімферополь: Крим, 1967. - 52 с: іл.

Про В. Невінчану

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Крим, світлиця. -1994. - 22 січ.

ГУБАР О. Валентина Невінчана //Губар О. Чорноморська хвиля. -Донецьк, 1994.-С. 18-21.

ЗАБАШТА Л.В. Тепло любові - на віки //Невінчана В.Д. Тепло любові - на віки: Вірш і поема. - Сімферополь, 1984.

КИРИЧОК П. Хвилюючі рядки //Крим, правда. -1968. -13 квіт.

КРИЖАНІВСЬКИЙ С. Валентині Невінчаній - 50 //Літ. Україна. -1974.-1 трав.

НЕВІНЧАНА В.Д. (1.05.1924-4.03.1981) //Укр. літ. енцикл.: В 5 т. /Редкол.: І.О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. - К., 1995. - Т.З. - С. 474.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА //Губар О. Сучасні українські письменники Криму: Навч. посіб. з укр. л-ри для навч. закл. Криму. -Сімферополь, 1997. - С. 29-48.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: [1924-1981. Некролог] //Літ.Україна. -1981.-23берез.

ВАЛЕНТИНА НЕВІНЧАНА: Поетеса //Письменники Радянської України 1917-1987 : Біобібл.довід. - К., 1988.- С.430.

ОтодородькоО. Літературне життя Автономної республіки Крим[Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.tspu.edu.ua/library. – Назва з екрану.

Матеріал підготувала: провідний методист Володарської РБС М.Ф.Шкуренко.

Володарська районна бібліотечна система

Методично-бібліографічний відділ

Серія «Володарщина літературна»

Урок-зустріч із письменником

«Література рідного краю»

Презентаціятворчогодоробкусучасного українського письменника Миколи Махінчука «Мереживомінливого часу»

(До 70-річчя з дня народження )

.

Володарка 2015

Презентація проекту

Ведучий: Доброго дня, шановні гості, усі присутні у цій залі! Сьогодні у нас свято, свято, присвячене незвичайній людині, нашому землякові, який не тільки любить свій рідний край, а й є творцем книг, що допомагають серцем доторкнутися до його історії.

Ведуча: Сьогодні ми зібралися на зустріч із відомим письменником, заслуженим журналістом України, членом Національної спілки письменників України Миколою Гавриловичем Махінчуком.

Ведучий: Де б не був Микола Гаврилович, де б не працював, він ніколи не поривав зв’язків з рідним краєм, нашою благословенною Володарщиною, бо вона - навіки в його серці. Він часто приїжджає у своє рідне село, провідує могили батьків, завжди розмовляє з земляками, цікавиться їхнім життям.

Ведучий: Шановний Миколо Гавриловичу! Для нас велика честь зустрічати Вас у нашій бібліотеці.

Дівчина в українському одязі з хлібом-сіллю на вишитому рушнику:

Ми раді вас вітати в цій світлиці
І дарувати хліб із золота-пшениці,
Щоб хліб святий у всіх був на столі,
Щасливі були люди в місті і в селі.
Серця в нас сповнені любов’ю, миром,
Бажаємо, щоб зустріч була щира.

Читець: Над Россю верби – старі та мудрі,
Над Россю небо – колиска снів,
В обіймах ранки мої голублять,
Дарують щедро їм сміх і гнів.
У небі – верби,
У вербах – небо...
Дорога в’юниться поніж них.
Їй кращих обріїв і не треба,
І кращих вимірів новизни.
Величні в бурю,
Прекрасні в тишу,
Високі, ніжні, повні пісень.
Це тут, над Россю,
У щедрих росах
Бере початок новий мій день

Ведуча: Народився Микола Гаврилович Махінчук 13 вересня 1944 року у селі Тарган Володарського району на Київщині. Його перша вчителька О. Овдіюк-Шевчук згадує про свого талановитого учня так:

Учениця: « Родина Махінчуків була шанованою в селі. Не тому, що посади якісь високі займали. Ні, батько працював механізатором. Він, колгоспний тракторист, і днював, і ночував на полі, а мати виростила дітей практично самотужки, теж працюючи в колгоспі на різних роботах. "Ти мені дітьми не козиряй! Повкидай їх у кучу, а сама у поле йди! Не виробиш норму - на себе пиняй," - кричав на Ганну голова колгоспу. Спокійна, працьовита, порядна родина. Дітей у сім’ї було четверо. „У Гаврила усі діти гарні,” - часом можна було почути від односельців. І це справді так. Усі четверо завжди чистенькі, чепурненькі, виховані, шанобливо ставилися до старших. У сім’ї був достаток, та давався він великою наполегливою працею.Трудилися усі, не лихословили, свою честь берегли. Батьки передали у спадок сину любов до чесної праці, природи, порядність і велику доброту.

Миколу я навчала у Тарганській школі з 1 по 4 клас. Він був гарним учнем, вчився на „4” і „5”. Був таким же, як усі наші сільські хлопчаки, дитинство яких було добряче замішане на відгомоні війни. Вони будували землянки, в яких проводили багато часу, нишпорили під усіма мостами, якими під час війни проходили військові обози і частенько виловлювали з мулу патрони, а то й щось грізніше. І тоді влаштовували фейєрверки, аж поки дорослі не відбирали тих страшних „цяцьок”. І не лише це. Ігри в „розбитих царів”, неймовірні експерименти з карбідом у школі, нічні вилазки в чужі садки, вершиною чого було приспати вдосвіта злого собаку, а потім наступного дня пригостити господаря його яблуками. І в той же час все – таки він відрізнявся від своїх ровесників. Чим? Дуже книжки любив, багато читав художньої літератури, тому уроки літератури чекав особливо. Був найактивнішим читачем у бібліотеці. І замріяність у нього була якась. Часом помічала: замислиться під час перерви про щось, ніби не чує й не помічає гамору навколо. А за хвильку – знов у гурті разом з друзями».

Читець: Я родився в селі,
Що зовуть жартома Тегераном,
Де шанують за працю
І люблять поезію жнив,
Де з Пархомівки сонце
Виманюють півні – горлани
На доріжку,
Що місяць пилком зоряним притрусив.
Невеличке село.
Заховалось колись від дороги,
По якій добиралися слуги біди...
Древнє. Любе. Моє.
Де б не був я, прошу у Бога
Хай не часто, але повертати сюди.
До тополь, до ставків,
До отого старезного клубу –
Може, хлопці зберуться
І ще по пригоди майнем,
Може, знову зустріну
Її неціловані губи...
Може ... може...
Стривожено душу і щем.
Може...може...
Стривожено промінь дитинства –
Самопали, землянки
Та ігри в ,,розбитих царів”.
Вже давно поженилось
Тодішнє моє товариство,
Скоро їхні онуки
Гонитимуть пасти корів...
Я родився в селі,
Що зовуть жартома Тегераном.
Народився у осінь –
Летіли якраз журавлі.
І відтоді
Їх смутком любові і криків поранений,
Я приходжу з доріг
До села, до людей, до землі.

Учень: Я – журналіст і горжусь цим йменням. Три десятиліття роботи в журналістиці змигнули, як один день. А шлях в журналістику був непростим. Закінчивши середню школу, подався в технічне училище. Це був не поклик серця, а прагнення вирватися із „закріпаченого” села, де людей утримували силоміць, не видаючи паспортів, а отже права на виїзд.

Училище закінчив із відзнакою і, як любили писати тодішні газети, з ентузіазмом працював електриком у „Київенерго” та ще й навчався на вечірньому відділенні КПІ. Служив у війську, і саме під час служби в далекому Забайкаллі мені пощастило на керівника літературного гуртка, яка порадила писати українською мовою.

Можливо, був би з мене добрячий інженер-електрик, якби не... Слово. Воно жило поруч зі мною і в мені й настирливо нашіптувало: „Ти не своїм ділом зайнявся, не тут твоє місце”. І, не витримавши тиску внутрішнього голосу, я звільнився з КПІ й вступив на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка.

Працював у газеті „Київська правда”, журналі „Українська культура”, Раді Міністрів України. З 1990 року був відповідальним секретарем, перший заступником головного редактора газети „Урядовий кур’єр». І весь цей час писав поезії та прозові твори. Моє слово вибухало поетичними строфами, шикувалося в сторінки оповідань і повістей, яким газетні рамки були затісні. І я писав, вірніше, мабуть, не міг не писати. Адже мав хист до літератури з дитинства.

Перший поклик до написання віршів пролунав у моєму серці ще 12 квітня 1961 року, коли Юрій Гагарін „шугонув” у небо. Мене розпирала радість за цю подію, і я написав „космічного” вірша, недолугого, але прочитаного на уроці української літератури. Класний керівник сказав: „Щось таки в цьому вірші є!” Ці схвальні слова пам’ятаю й нині.

На письменницькому шляху було всього: і падіння і злети, і відчай брав за душу такий, що, здавалося, переповнював чашу. Та, слава Богу, вдалося все пережити і з висоти нинішнього дня зробити подумки висновок: хай не сповна, але я в житті добився всього, до чого прагнув. І за це дякую долі, яка, піддавши всім випробуванням, стала доброю покровителькою звичайнісінького сільського хлопця, який, не вагаючись пішов на її поклик.”

Читець: Вереснева просинь виткалася рано..
Господи, вже осінь запитом таранить:
— Що надбав за літо? Що несеш із поля ?..
Що на білім світі лишить твоя доля?
Вереснева просинь, я тебе попрошу:
Зупинись подовше у моїм дворі,
Я ще дещо можу, тільки б ласка Божа
Дала погоріти ще моїй зорі.

Ведучий: У творчому доробку Миколи Гавриловича Махінчука понад 12 книжок поезії і прози: „Народження веселки”, „Фрески осіннього неба”, „Володька Рекс”, „Марчуківський куток”, „Життєйське коло”, „Роса на спориші”. А його документальні твори „Переяславський скарб” та „Обереги нашої пам’яті” по праву належать до кращих творів української документалістики і гідно поповнюють її скарбницю.

Ведуча: У 2014 році до 70-річчя з дня народження Миколи Гавриловича побачило світ тритомне видання його творів " Мереживо мінливого часу".

Ведучий: До першої з трьох книг ввійшли художньо-документальні праці, які свого часу побачили світ окремо та в інших виданнях: доопрацьована повість про музейного подвижника Михайла Сікорського, упорядкована художня документалістика з книг «Роса на спориші», «Вереснева просинь», «І мить доби, і крок історії», «Уроки журналістики і життя».

Ведуча: Бентежать серце читача сторінки розділу «Ми родом звідти», присвячені спогадам автора про своє дитинство у повоєнному селі Тарган, що на Київщині, про своїх батьків, односельців, друзів.

Ведучий: Широке коло читачів зацікавлять і мандри-відкриття та пізнання маловідомого нам близького і далекого зарубіжжя, адже за свою майже 40-річну журналістську діяльність Микола Махінчук побував у 34 країнах, спілкувався з безліччю цікавих людей. Спогади про це містяться у двох розділах нової книжки: «Мистецький меридіан» та «Мандри-мандрівочки».

Ведуча: Друга з трьох книг - це поезія 1967—2012 років. В ній зібрано вірші, котрі йшли до читача понад чотири десятки літ. Деякі з них народилися ще в далекі роки юності. У поезіях яскраво відбито, чим жив автор, що його хвилювало на певних відрізках долі — власної та суспільства. Ведучий: Певна річ, що молодість оповита романтикою пошуку життєвих доріг, пізнання навколишнього світу і щирого кохання. А зрілі літа — то вже й підсумок прожитого і пережитого, болісні громадянські мотиви, роздуми про важку новітню долю України. Мотиви ці суголосні кожному з нас, тож, безумовно, будуть цікавими широкому колу читачів.

Моє село –
Журлива пісня верб.
Моє село –
То тракторів безсоння.
Бо наший колос – найдорожчий скарб,
Що сивиною розсипавсь на скронях.
Моє село – Марії, Василі,
Дві сотні хат – рідня одного роду,
Що з прадіда шукають у землі
І сенс життя,
І честі вічну вроду.
Тут просто все – говорять,
Ходять, мріють.
Тут вікнами до сонця йдуть хати,
А звідусіль вітри шалені віють...


На русявих вербах — котики пухнасті.
Стогне-рветься із-под льоду Рось,
Шпак граку гукає щиро: "Здрастуй!"
І селян проймає тепла млость.
Слава Богу, перезимували,
До чепіги тягнеться рука,
Сійся, ниво, щоб село не мало
На багатих землях бідака.
Ми так довго няньчимо надію,
Що давно себе переросла.
Вкотре рідне небо височіє,
Хай потішить нас хоч ця весна.

Відшуміло...відбуяло...відгуло...
Але пам'ять все тримає, що було.
Щемний дзвоник, прощавання,
Білий вальс...
Крізь роки - приємний спомин кличе вас.
Чи почули? Відгукніться, дайте знать,
Не баріться однокашників обнять.
Хтось когось не упізнає, хтось зітхне:
"Було... було".
Ох, той спомин серце крає...
Ні, не все ще відгуло.

Від батька до сина несе Україна І славу свою, і печаль.
У Трипільському коді
Витік нашого роду,
Що у мого онука стоїть у очах,
В давньоруській легенді,
У піснях перебенді,
На козацьких клейнодах,
В рушника на крилі
Наша дума багряна
Вже повік не зів'яне,
Доки ми хазяйнуєм на власній землі,

Вірш «Вклоняюся низенько до землі»

Виконуютьсяпісні, написані на вірші поета.

Ведуча: Третя, завершальна книга тритомного видання творів, містить низку художньої прози – роман „Марчуківський куток”, повісті та оповідання, у яких відтворено мереживо мінливого часу на рубежі трьох епох і двох тисячоліть - від перших тріщин існуючих підвалин життя в Україні до стрімких змін на початку ХХІ століття, в яких новітнє суспільство і людина торують важкі та болісні шляхи одне до одного.

Ведучий: Микола Махінчук переконаний: „Історія рідного краю – невичерпна скарбниця духовності, натхнення і праці. Щоб досягти духовного злету, треба добре знати свої глибокі корені, чиїх батьків ми діти, онуки, правнуки”. Тому і звертається М. Махінчук у романі „Марчуківський куток” та повісті „Повернення в дитинство” до історії Володарщини.

Ведуча: Ми можемо з упевненістю це твердити, зважаючи на конкретні факти. Так, події у романі Марчуківський куток”, присвяченому батькові й матері, відбуваються на тихоплинній Росі у селі Яворівка, у якому вгадується рідне село письменника Тарган, навіть назва сусіднього села Хомівка співзвучна із Пархомівкою. Історія ж створення і існування Хомівської церкви, до якої від Яворівки, як і від Таргана до Пархомівки, 5 кілометрів, і яку розписував знаменитий художник Реріх, - це історія кам’яного дива Пархомівки, де у Божому храмі небаченої краси пізнавали люди ази духовності.

Ведучий: У романі майже повністю збережено ім’я інженера Голубєва (у творі Голубйов), який дав кошти для будівництва храму. Знаходимо ми у творі і сусідні Таргану села Михайлівку і Гайок.

Ведуча: Роман „Марчуківський куток” має історико-документальний характер. Гортаючи його сторінки, дізнаємося, на тлі яких історичних подій минуло життя наших земляків, усього народу, він допомагає правдиво глянути на минуле, на події, що відбувалися в складний і суперечливий час ХХ століття. Ми стаємо свідками громадянської війни, таких історичних процесів на селі, як колективізація, розкуркулення, голодомор, Велика Вітчизняна війна, перебудова.

Ведучий: Відновити історію сім'ї, повернутись лицем до забутих традицій, звичаїв, мови, фольклору - таке завдання ставить перед собою Микола Гаврилович у романі „Марчуківський куток”. змальовуючи обряд сучасного весілля, та не звичного нам усім, а безалкогольного, що теж є частиною нашої історії.

Ведуча: Закінчується роман символічною сценою, коли огорнене темінню і вітрами, втомлене за день село сідало до вечері, а молода хомівська жінка прийшла до ворожки дізнатися, що буде з нею через років десять. Що буде з нами через років десять? Чи будемо ми жити краще? Це залежить від нас, від нашої життєвої позиції. Від того, якими ми будемо громадянами і патріотами, чи любитимемо свій рідний край і віддаватимемо всі свої сили на його процвітання.

Ведучий: Шановний Миколо Гавриловичу! Щиро вдячні за вашу активну життєву позицію, за любов до рідного краю. Просимо вас до виступу.

Виступ письменника

Запитання до письменника:

1. Які предмети в школі були вашими найулюбленішими?

2. Що спонукало вас до написання творів? Як зародилася мрія стати журналістом?

3. Ваше дитинство припадає на повоєнні роки. Які спогади про той час запам’ятались?

4. Звідки берете сюжети для написання своїх творів?

5. Світлій пам’яті ваших батьків Ганни Миколаївни і Гаврила Петровича присвячена книга «Марчуківський куток». Чи можна твердити, що праобразом Івана і Ганни Кошових стали ваші батьки?

6 . Що спонукало вас звернутись до теми голодомору у своїх творах?

7. У романі «Марчуківський куток» і повісті «Повернення в дитинство» ви звертаєтеся до історії створення і існування Пархомівської церкви. А ви віруюча людина?

8. У вашому поетичному доробку багато віршів. Прочитайте, будь ласка, найулюбленіші.

Матеріал підготувала:

провідний бібліотекар відділу обслуговування Володарської РБС

Н.В.Чепіль

ВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ

Серія «Володарщина літературна»

Повела мене доля у світи…

Презентація збірки Г.Г.Литовченко «Шовком вишиті мережки»

З досвіду роботи Рудосільської бібліотеки-філії

ВОЛОДАРКА, 2015

Галина Григорівна Литовченко

народилася 13 березня 1953 року в Рудому Селі Київської області, за освітою - радіотехнік і бухгалтер. Тривалий час жила в Росії, Азербайджані, Литві. З 1998 року - мешканка Криму. Автор трьох поетичних збірок: "Не займай мене, осене...», «Лаванда на спомин" і "Шовком вишиті мережки". ЇЇ вірші публікувалися в збірнику українських поетів "Люблю тебе, мій Крим ...", журналі "Дніпро", газетах "Кримська світлиця", "Народна армія" (газета Міністерства оборони України), «Літературна газета» (Луганськ).

Перші вірші були надруковані в 1968 році в газеті «Голос Володарщини».

Нині пані Галина мешкає в Криму. Кримська тематика посідає одне з чільних місць в її віршах. Про Крим написано багато віршів, багатьма авторами, але чистий і своєрідний голос Галини Литовченко не загубився в тому поетичному багатоголоссі, вона по своєму тепло і ніжно відгукується про край, де живе і працює.

Перша збірка «Не займай мене, осене…» вийшла у 2008 році у видавництві «Таврія». Екзотична краса химерних Кримських гір, смарагдових хвиль теплого Чорного моря зачарувала поетесу і ці враження вилилися у віршовані рядки. У 2008 році вийшла збірочка віршів на кримську тематику «Лаванда на спомин». У 2011 році у Луганську видавництвом «Книжковий світ» видано збірку «Шовком вишиті мережки».

Поет і публіцист Володимир Капустін із Києва написав про вірші Галини Григорівни Литовченко, як про дуже щирі та людяні, поет і письменник Василь Латанський із Криму своє захоплення висловив у рядках: «Ваші поезії справді беруть за душу образним словом і щирістю». Про талановиту поетесу та її першу збірку «Не займай мене, осене…» у газеті «Кримська світлиця» дуже схвильовано відгукнувся заслужений діяч мистецтв АР Крим, член Національної спілки письменників України з 1973 року, лауреат премії ім. С.Руданського та Олекси Гірника Данило Кононенко (він же – автор передмови), наголосивши, що так писати під силу тільки справді обдарованій особистості.

Доля Галини Литовченко дуже схожа з долею Антона Михайлевського, українського поета і письменника, нашого земляка, який народився у с.Лобачеві – дитинство серед рідної природи у селі, а доросле життя – це вічні мандри з гарнізону у гарнізон далеко від Батьківщини.

Щедра земля Володарщини народжує талановитих людей, а велика любов до рідного краю, невимовна туга за ним надихає їх до поетичної творчості.

Повела мене доля у світи …

Презентація збірки Г.Литовченко «Шовком вишиті мережки»

Людське життя - це подарунок долі. Воно дається не за заслуги, це не винагорода, це - справжнє диво. І лише від людини залежить, яким воно буде: змістовним і цікавим, насиченим і багатим на події, чи сірим і одноманітним. Тож життєва стежина одних пролягає через колючі терни, а інших - через квітучі сади. Одні постійно нарікають на долю, а інші безмежно вдячні їй за щастя жити, любити й творити прекрасне.

Вірш « Вдячність долі»

Повела мене доля у світи,

Не узгодила стежки-доріжки зі мною.

По життю спонукала достойно іти,

Дивувала щедротами і новизною.

В непосильні для мене, бувало , часи

Брала клунок важкої жіночої ноші.

І давали поради чиїсь голоси,

І траплялися люди хороші.

Не лишивши уваги куточки земні,

Вдячна долі своїй я стаю на коліна.

Бо родитися випало щастя мені

На священній землі – на землі України.

Ця поезія із нової збірки «Шовком вишиті мережки» нашої славної землячки, талановитої поетеси Г.Г.Литовченко. Навіки священною є для неї рідна земля, яка дала крила, силу й натхненне палке серце й ніжну вразливу душу. Її колихали в серпанках мрійливої тиші сині вечори, а юні рожеві світанки будили дзвіночками пташиних переливів. Її дитяче личко пестило своїми теплими долоньками сонце, а зелено чубі садки напували приємною прохолодою. ЇЇ босі ноженята холодила вранішня роса, а чисте, аж дзвінке повітря вливало в тендітне тільце силу, свіжість та бадьорість. ЇЇ великі прекрасні очі купалися в розкішному барвистому морі квітів, а неповторний, ні з чим незрівнянний аромат маминих чорнобривців бентежить душу і сьогодні.

Вірш « Майну на чорнобривці у село»

Майну на чорнобривці у село.

У них сховалось так багато літа!

Ввібрали сонце полум’яні квіти –

У них мого натхнення джерело.

Майну на чорнобривці у село.

Наразі ними кожен двір багатий.

Мене зустріне материнська хата

Та щедра піч із хлібом і теплом.

Майну на чорнобривці у село.

Хіба ще можна з чимось порівняти

Той рідний квіт, що сіє кожна мати

І без якого пісні б не було.

Саме цими зворушливими рядками починається нова збірка Галини Григорівни. «Рідне мені» так назвала поетеса цикл що відкриває збірку. Рідне - тому що до болю в серці близьке й дороге, трепетно - ніжне, незабутнє, святе. Хіба можуть когось залишити байдужими рядки, що проростають у душі вишнево - сонячним квітом і так тепло, так задушевно злеліяні серцем людини, для якої рідне село на все життя стало святинею й оберегом? Знайома з дитячих літ стежка в берег, рясні городи, стара криниця, в якій до ранку « плавали зірки», найсмачніша у світі вода,., стиглі вишні для мами...

Не можна стримати сліз, коли звучить поезія « Домівка кличе» і мабуть найбільшою похвалою для Галини Григорівни став лист колишнього її учителя який працював у Рудосільській середній школі Сергія Луковича Носаня, письменника, драматурга, члена Національної спілки письменників України з 1972 року ( м.Черкаси): «Сердечно дякую Вам за чудові, хвилюючі душу вірші, точніше - поезії. На одному подиху прочитав Вашу першу поетичну збірку « Не займай мене, осене...». Окремі тексти перечитував по кілька разів. Ви збулися і як шляхетна жінка тонкого і вразливого серця, і як поет, чий самобутній голос світло вирізнюється серед повені переважно сірого водянистого вірша описання нашого часу. Слово твоє ніжне, образне й точне, а в ньому повно твоєї душі й болю».

Вірш « Домівка кличе»

Домівка рідна в гості кличе знову.

Рішила твердо, щоб там не було,

Поїду влітку я обов’язково

У чергову відпустку у село.

Зніму найперше туфлі на підборах,

На ганок речі кину нашвидку

І розстелю рядно під осокором –

Спочину хвильку в свіжім холодку.

А скуштувати найсмачнішу воду

Піду босоніж в берег навпрошки

З пустим відром через рясні городи,

Де гарбузиння лізе на стежки.

Зірву з капусти крадькома листочок,

Поки дід Кость не вгледів з-під бриля.

Бо гріх не випити води ковточок,

Було б не варто й їхати здаля.

В старій криниці розживусь водою,

В котрій до ранку плавали зірки

І водночас, де кладка під вербою,

Наріжу оберемок осоки.

Хтось із мудрих сказав, що найкраща пора в житті людини - це
дитинство. Саме в дитинстві ми щиро, по - справжньому радіємо життю,
і по праву можна вважати щасливою ту людину, яка не втратила цієї
прекрасної звички, ставши дорослою. Лірична героїня Галини Григорівни -
саме з таких людей, бо ж уміє радіти життю і бути юною в душі. Біжить
стежиною дівча, теплий вітер приємно лоскоче личко, розвіває ситцеве
платтячко, бавиться кісками. Натомлене сонечко ніжно пестить голівку,
цілуючи дівчинку промінцями, вона вже хоче спатоньки. Дівчинка
посміхається, підставляючи йому щічки і шепоче « До побачення, сонечко»,
а сама хутчіш на леваду. Висока трава вечірньою прохолодою студить босі
ноженята, грайливо торкаючись худенького тільця. Тихо навкруги, тільки
сюрчать коники та коли-не-коли перегукуються напівсонні птахи.
Добре тут Галинці: повітря чисте - чисте, аж прозоре, дихається вільно,
на повні груди, тут вона думає і мріє. Саме в такі хвилини спілкування з
природою в її душі народжуються бентежні, хвилюючі рядки, саме в
хвилини гармонії до неї приходить натхнення. Уже і вечір повноправно
господарює на леваді, а Галинка не поспішає додому. Ступає повільно,
прислуховуючись до шепотіння трави, до жебоніння струмка, милується
мерехтінням зір, а душа витворює ніжно підмісячну, осяйну мелодію, а
душа народжує слово....

Вірш « На леваді»

Створила щедро тепла літня злива

По всій леваді сонячні озерця.

І знову, як в дитинстві, я щаслива.

Тече тепло з трави до мого серця.

А що не дівка вже, яка різниця?

Мені роки не стануть на заваді.

Повище підніму рясну спідницю

І пробіжусь у бризках по леваді.

Нехай сміються молоді вербички,

Що свідками моєї втіхи стануть.

Життю радіти маю добру звичку

І бути юною в душі не перестану.

«Рідне мені» - це ще одне освідчення поетеси в любові. Це зізнання в тому, що назавжди рідними стали для неї море і кримська земля. Вперше відвідавши Крим у дитинстві, Галина Григорівна була вражена незвичайною красою мальовничого краю. Сонце, смарагдові хвилі моря, химерні гори... Все це запало в душу на довгі роки, не давало спокою, кликало, манило. А потім була ще одна зустріч із Кримом. Прагнення глибше пізнати цей благодатний край, його історію, культуру перемогло. « Я зважилася на переїзд і ще ні разу про те не пожалкувала», - зізнається поетеса у передмові до своєї другої збірки « Лаванда на спомин».

Напрочуд гарно, тепло, ніжно, задушевно пише Галина Литовченко про
Крим. У неї воістину велике й добре серце, у якому сплелися, як у вінку дві
любові, що взаємодоповнюють одна одну, - любов до Київщини та любов
до Криму.

Вірш « Рідне мені»

В мене від туги немає горя,

Не притаманні думки сумні.

Знайду хвилину, прийду до моря,

Бо рідним стало море мені.

Нехай вали, подолавши білі,

Ущент розіб’є Ведмідь-гора.

Піймаю в бризках морської хвилі

Я рідні краплі мого Дніпра.

Зійду на скелі, прибоєм рвані,

Там крізь вечірній тонкий туман

У кипариса стрункому стані

Я мов тополі побачу стан.

А скине ніч свою темну ризу,

Прийде світанку світла пора, -

Спішу в диханні морського бризу

Відчути подих мого Дніпра.

В мене від туги немає горя, -

Не притаманні думки сумні.

Знайду хвилину, прийду до моря,

Бо любим стало море мені.

Вірші Галини Григорівни, присвячені древньому таврійському краю дуже колоритні, метафоричні, образні. Вони проросли з її щедрої душі і мов дощем благодатним, напоєні її чистою й світлою любов'ю. Без перебільшення їх можна назвати « поезією серця».

Вірш «Оксамитова пора»

На оксамитовім крилі

Спустились сутінки на місто,

Упало в море з висоти

Зірок розірване намисто.

А від дихання вітерця

Спадає з гір руда засмага,

Грайлива хвиля злегка б’є

В скелясті плечі Аю-Дага.

Звабливо манять теплохід

З морських прогулянок до порту

Розлиті сяйвом золотим

Вогні південного курорту.

Вірш «Весна в лагуні»

Річка станом гнучким вихиляється,

Зводить стегна – круті береги,

Поцілунком із морем вітається,

Віддає застарілі борги.

Повнить дебетом щедрої повені,

Гладить стовбури сивих осик,

Б’є каміння, мов коні підковані,

Грає краще завзятих музик.

Повнотілою в море вливається,

Розпустивши в корсеті шнурок.

Розімліло з прибоєм єднається,

Підстеливши гладенько пісок.

Вірш «Водограй»

Пташині хори на світанку

Співали стоголоссям в гаї,

Де юна чарівна горянка

Купалась в срібнім водограї.

На неї промінь задивився

Сором’язливо із-за скелі,

Та ненароком опинився

У чистій, мов кришталь, купелі.

А сонце, вставши над горою,

Проміння розгубило в гаї

Й пірнуло стрімко з головою

У вир гірського водограю.

Цикл «Близькі і далекі вітрила» ніби розкриває, увиразнює, унаочнює те, що рідне для поетеси: це й вечір у селі, і пора сінокосу, і піраміди з гарбузів, і місячна повінь, і ружа на причілку хати, і дощ серед літа, і перший сніг. Як романтично - піднесено, як цнотливо - чисто, як бережно й трепетно торкається автор тем материнської любові, мистецтва, праці у селі, краси природи, української історії, наших звичаїв і традицій, пам'яті народу, сокровенних людських почуттів. І як боляче говорити Галині Григорівні про вимираюче село, про покинуті садиби, про зраджені почуття, про розбите серце. У багатобарвній палітрі циклу - витончені, сповнені ліризму замальовки, етюди, сповіді. Мов білі вітрила, осявають душу світлом, наповнюють чистотою, зігрівають теплом, вселяють надію.

Вірш «Нез'ясована істина»

Вернувся все ж до мене соловей.

Натьохкався сердешний, нагулявся.

Десь там далеко від моїх очей

До солов’їв заморських залицявся.

А може, й бідував на чужині,

Співав про те за морем без упину.

Скажи нарешті, пташечко, мені:

То де ж твоя насправді батьківщина?

В якім, зізнайся, рідному краю

Своє гніздечко уві сні ти бачиш?

І за любов і відданість чию

Дзвінкими переливами віддячиш?

Мовчить, про щось задумався артист –

Не знає, певно, що на те сказати.

Чи може взяв кленовий чистий лист

І нишком став комусь пісні складати.

Вірш « Пора почуттів»

Обіймає хміль калину

На околиці села.

Парубкує клен під тином,

Де черешня підросла.

Відганя ясне цвітіння

Чорну темряву в кущі.

Від палкого тріпотіння

Градом сипляться хрущі.

Так збентежило природу

Стріл амурних наслання.

Завагітніла в городі

Обліпиха заміжня.

Щось в колодязі відерце

Довго в воду не пірна.

Ще одне чутливе серце

Розтривожила весна.

Вірш «Народження мелодії»

На неба тлі дроти – мов нотний стан,

А ластівки – неначе ноток зграї.

Злетить одна – і задзвенить фонтан,

Злетять гуртом – заплещуть водограї.

На мить спурхнула в небо четвертна,

За нею слідом – ціла, половинна.

Десь затремтіла високо струна,

Рояль розкинув клавіші гостинно.

Що ж забаривсь під дахом, музикант?

Лови мерщій мелодії крилаті!

Ніхто не звинуватить твій талант

В такім тонкім майстернім плагіаті.

***

Розцвітає ружа на причілку

Кучерявим шовком пелюсток.

Прилетіла чаклувати бджілка

Над рожевим маревом квіток.

Огортає вельоном бесідку -

Аромату нескінченний плин, -

І не зводить погляду з сусідки

Молодий закоханий жасмин.

Вірш «Перший сніг»

Із неба сіє снігова пороша,

Настирно рветься в сіни морозець.

Кудись завіявсь вітер-листоноша,

Розтратив сили, певне, нанівець.

Встеляє землю білосніжна манна,

Вже першим снігом чистять килими,

А я ромашки прутиком старанно

Малюю скрізь на полотні зими.

Вірш «Прийди»

Якщо колись загубиш ти свій спокій,

А серце сум заповнить аж до краю,

Ти знай, що я усе ще одинока

І що завжди на тебе я чекаю.

Прийди сюди, де був раніш твій берег,

Не бійсь докорів і людського суду.

Я, не вагаючись, відкрию двері

І ні про що запитувать не буду.

Знов почуття зіллються двоголоссям,

Розкинуть свічі відблиски на стінах.

Я буду гладити твоє волосся,

А ти заснеш у мене на колінах.

Вірш «Покинута садиба»

Заглушила грядку лобода,

Де росла петрушка біля тину.

Бузина у очі загляда,

В гущині ховаючи калину.

Гіркотить чорнобилем межа,

Розповзлась у затінку хвощами.

Реп’яхам ніщо не заважа

Розростатись пишними кущами.

Не пускає буйство бур’янів

На подвір’я хату упізнати.

Лиш садок барвінком засинів,

Що чиясь давно садила мати.

Кожна із цих поезій - мережок вишита шовковими нитками серця. Кожна з них відчута, пережита. Тому вони такі близькі кожному з нас, тому ми відразу входимо в той світ, у якому живе лірична героїня.

Разом із нею ми радіємо й переживаємо, вболіваємо і хвилюємося, любимо і прощаємо. Так майстерно і високо художньо писати про речі, здавалось би, звичні, "так філігранно виокремити незвичайне у вирі людських почуттів і пристрастей, так тонко відчувати красу природи під силу тільки справжньому таланту.

Вірш « Місячна повінь»

Накупалася в місячній повені,
Запливла у середину ночі.
Там повітря любистком наповнене
І снують сновидіння пророчі.

Мила кучері в зіллі духмяному,
Полоскала у повені чисто.
Поблукала стежинами п`яними,
Назбирала роси на намисто.

До подушки лишень притулилася -
Заходивсь мене сон обіймати.
Повінь довго ще хвилями билася
У зачинені вікна кімнати.

Вірш «Час сінокосу»

Минула тиха незабудок слава.
Блакить пелюсток дрібно накрапа.
Вже вистоялись у левадах трави,
Терпляче ждуть проворного серпа.

Не відшукати згубленої стежки,
Що бігла щойно лугом навпростець.
В зелені, шовком виткані мережки
Кладе покоси на світанку жнець.

Вірш «Вечір у селі»

Подибав за обрій натруджений день,

За сонцем подався слухняно.

Зіркий молодик з неба вибрав мішень –

На денце криниці заглянув.

Повітря дрижить від пісень цвіркунів,

У жаб – нескінченні весілля,

Заснуло курча в гущині бур’янів,

Лягає туман на поділля.

Подрібнений жар на черені зітлів,

В печі – паляниці рум’яні.

Вертають дівчата додому з полів,

Від втоми і пахощів п’яні.

Як подих свіжого, теплого, східного вітру - цикл поезій « Несподіваний дзвінок із Баку». Екзотична природа Сходу, Кавказькі гори, море, красені верблюди, звичаї та обряди азербайджанців - сюжети поетичних розповідей Галини Григорівни. їй сподобався цей край ще під час першої зустрічі із ним, у кінці 80-х років. «Все оточення - від незвичного пейзажу до зовнішнього вигляду місцевих жителів - здавалося суцільною екзотикою. Ті перші враження, які з часом набули більш широких масштабів, залишилися на все життя. Через багато років відновивши втрачені зв'язки з добрими приятелями - азербайджанською родиною із сусіднього з військовим містечком села Хидирли і почувши згодом у телефонній слухавці голос з азербайджанським акцентом, я вдруге пережила знайомі емоції.» Так з'явився перший вірш « Дзвінок із Баку», який відкрив новий цикл « Закавказзя в спогадах українки».

Вірш « Дзвінок із Баку»

Спливли роки із пам'яті безодні
(Дарунок долі на моїм віку),
Коли почула в трубці телефонній
Знайомий голос друга із Баку.

Перетинали всяк мої дороги
Той загадковий Схід із краю в край.
Здавалось часом - світ забутий Богом,
Та раптом зовсім поруч - справжній рай!

Було: пустельний вітер шарпав душу,
Волав під сонцем кам'янистий кряж,
КидАли хвилі Каспію на сушу
Сльозини нафти на піщаний пляж.

А в той же час у тихій Ленкорані
Пухким вінцем акації цвіли,
Гойдались райські птахи на ліані,
Густі плющі дерева заплели.

Ділились тінню вікові чинари,
Стікали медом дині й кавуни,
Рясніли щедро фруктами базари
І кликав пряний запах чайхани.

Не знаю я, коли ще доведеться
Мені відвідать той гостинний край.
Дізнатись, як вам в тім раю живеться
Мої близькі, Самая й Агадай.

Своєрідну красу далекої землі, поетеса вбачає у всьому: у сході сонця, хвилях Каспійського моря, роздоллі гірських луків, стриманій та граційній ході верблюдів. Ці ліричні сюжети є справжнім чудовим східним подарунком автора своїм читачам. А ще один подарунок - це ілюстрації до поезій, які прекрасно виконала юна художниця - внучка Галини Григорівни Настя Панченко.

Вірш «Схід сонця»,

Зі стрімкого мінарету
Прочитав мулла намаз.
Запитав у сонця злету,
Вдарив ранок в срібний таз.

В синім тлі голівка сиру
Зникла з зоряним ковшем.
Покотилось із тандиру
Сонце теплим лавашем.

Сонно мружиться на дечках
Помаранчевий урюк.
Відізвалися овечки,
Забажав вівса віслюк.

Заскрипіли вікна, двері -
Стуки, грюки, дзень-дзелень!
В буркітливій атмосфері
Розпочався новий день

Вірш « Караван на магістралі»

Крізь марево не видно, в чому річ:
На магістралі скупчились машини,
Круті авто тулились до узбіч,
Лишали слід від гальмування шини.

Живий пейзаж, чи міражів обман?
Із вікон повисовувались люди.
Перетинав дорогу караван,
Тримали гордо голови верблюди.

З прадавніх літ - в вік сотових мереж,
В шалений рок - від звуків менестрелів
На фоні нафтових ребристих веж
Пливли асфальтом кораблі пустелі.

Верблюдів чемно пропускав експрес -
Заворожила стриманність і грація.
І гальмував у захваті прогрес,
Котилася в кювет цивілізація.

Цікавими є погляди Галини Литовченко на традиції та звичаї народів Закавказзя, їх відносини між собою та ставлення до інших народів, особливості їх світосприйняття. Виявляється, між українцями та азербайджанцями є багато спільного.

Вірш « Сусіди»

Сусіда мій стрункий, немов бамбук.
І в мене не зіпсована осанка.
Йому пасує білий архалук,
Мені яскрава личить вишиванка.

Глухих між нами не існує брам -
Розділені садиби перелазом.
Мою родИну кличе на Байрам,
З його - Великдень зустрічаєм разом.

Щодня частує вістками зі ЗМІ,
Я пригощаю у спекоту квасом.
Радіє він, що знаю Нізамі,
Мені вгодив, цитуючи Тараса.

Зі слів сусіда я - його баджі*,
Я, відповідно, зву сусіда братом.
Коли із ним зустрінусь на межі,
Завжди цікаве є що розказати.

Летять із вікон репліки меткі
З обох боків у наші рівні спини.
То із своїх насиджених кутків
Жартують ревно наші половини.

* - сестра по азербайджанськи.

Вірш «Фігове варення»

Коли сонцем баштан переповниться,
А з овечок покапає жир,
У садах дозріває смоковниця,
Вона ж - фіга, вона ж - і інжир.

Генетично - мені рідне сало
І нудьгую за вишнями я,
Але все ж від життя не відстала,
Пахне фігами хата й моя.

Поважали смоковницю стоїки,
Простолюдини і королі.
Вже готові до розливу слоїки
Й на моєму кухоннім столі.

А про вишні - тут тільки розмови...
Гарний фіги дають урожай!
З екзотичним варенням фі...рмовим
Подаватиму милому чай.

Вірш « Помазання хною» (Весільний обряд)

Наготові і тар, і сурна,

Заблищали свічки у дзеркалах,

Для обряду запарена хна

І пора сумувати настала.

Якщо вдосталь зітхання і сліз

В дівич-вечір у батьківській хаті –

Принесе щастя-доленька віз

Діточок і добра молодятам.

І весільної пісні мотив

Плине хвилею тихо сумною.

Починають дружки «хна йахти» -

Традиційне помазання хною.

Відведе золотиста трава,

Негаразди за море вітрилом,

Від недоброго ока схова –

В ній магічна тамується сила.

Миють подруги хною косу,

Розмальовують пальці й долоні,

Ронить щедро матуся росу,

Щастя зичить красунечці доні.

Дуже важко залишати місця, з якими пов'язані приємні спогади, дуже важко розлучатися з краєм, який залишив гарний слід у душі. Тому зустрічі з ним завжди є радісними і пам'ятними. Це доводить і лірична героїня поезії «Нічним авіарейсом до Баку».

Вірш «Нічним авіарейсом до Баку»

Ступлю на трап із борту літака
В палкі обійми оксамиту ночі.
І закружля феєрія п`янка
У хвилях снів і спогадів дівочих.

Вдихну знайомий теплий аромат
Морської нафти із солоним бризом

І, певно, кине пам`ять компромат
Якимсь новим вигадливим сюрпризом.

Із поцілунком ночі на щоці
Від двигунів пронизливого свисту
Щаслива із валізою в руці
Пройду неспішно коридор таксистів.

І у кареті, поданій мені,
Де шлях освітить місяць круглолиций,
Я до твоїх привабливих вогнів
Помчу на зустріч, зоряна столице.

Нехай слова поглинули роки,
Пробіл лишили в мовнім арсеналі,
Тебе я знову зватиму Баки -
Так, як звучить ім`я в оригіналі.

Хтось із мудрих сказав, що « ніжність - це коли все в міру: звуки - неголосні, кольори - м'які, доторки - легкі й ласкаві, емоції - спокійні». Улюблениця поетів, вона не сприймає трибун і завжди оповита романтичним шлейфом таємничості.

Про поезію Г.Г.Литовченко хочеться сказати, що вона, в першу чергу, ніжна, мила й дорога нашому серцю, сповнена любові й тепла. Коли її читаєш чи слухаєш, сам стаєш добрішим. Галина Григорівна - надзвичайна людина, вона сприймає світ, як дарунок, вона охоче ділиться ним з іншими, вона й живе заради інших. Тож хай ніжності її серця вистачає на всіх,хай добро, подароване нею, повертається сторицею, хай успішним будуть усі її починання.

Література:

Литовченко Г.Г. Лаванда на спомин. - Сімферополь: «Таврія», 2009. – 60 с.

Литовченко Г.Г. Не займай мене, осене… - Сімферополь: «Таврія», 2009 . – 72 с.

Литовченко Г.Г. Шовком вишиті мережки: Поезія. – Луганськ: Книжковий світ, 2011.- 123с.

Відкриваємо нові імена: Галина Литовченко {Текст} // Гол. Вол-ни. – 2010. – 17 квіт. - (№30)

Домівка рідна кличе в гості знову…// Гол. Вол-ни. – 2010. – 12 червн. (№ 47)

Матеріал підготувала: Н.І.Луценко, завідуюча Рудосільською філією Володарської РБС

ВОЛОДАРСЬКА РАЙОННА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА

ВІДДІЛ МЕТОДИЧНОЇ ТА БІБЛІОГРАФІЧНОЇ РОБОТИ

Серія «Володарщина літературна.»

Квітникова поезія М.Познанської

Літературно-музична година до 95-річчя від дня народження М.А.Познанської

З досвіду роботи Гайворонської філії Володарської РБС

Володарка, 2015

Мета : познайомити дітей із творчістю Марії Познанської, розкрити красу її пейзажної лірики; виховувати почуття любові до рідної землі, природи, навчати любити й оберігати її, бачити її неповторну красу; удосконалювати навички виразного читання художніх творів; повторити відомості про художні засоби мови.

Обладнання: літературна карта Володарщини, портрет Марії Познанської, збірки її творів, репродукції картин І. Левітана "Березень", І. Остроухова "Рання весна", І. Шишкіна "Зима", малюнки учнів, записи "Вальс квітів", "Пори року " П. Чайковського.

Підготовка до заходу: випереджаючі індивідуальні завдання (вивчити вірші напам’ять, визначити у них художні засоби; скласти кросворд про художні засоби мови.

Ведучий. Мабуть, найбільшу насолоду і радість, найпалкішу любов до рідного краю, до життя викликає спілкування з природою. Вона завжди чарувала, хвилювала людину. Шепіт прозорої води, зелених дібров, спів дзвінкоголосих пташок, запах і розмаїття квітів - усе це дороге серцю. Ні з чим незрівнянна природа рідного краю.

Ведуча. Природа і Вітчизна - невіддільні. У кожного з нас залишився в серці дорогий куточок, де минуло дитинство: зелена левада, сонячний сосновий бір, суничні галявини, безмежне поле золотих колосків, стежина до рідного дому, по якій, здається, не йдеш, а летиш, неначе птах ...

Ведучий, Таким чарівним куточком для Марії Познанської, відомої дитячої письменниці , лауреата премії імені Лесі Українки, була верба, що похилилася над самою водою, поле, як те море широке, яке вона бачила щодня в рідному селі Петрашівка Володарського району на Київщині.

Учениця виконує роль Марії Познанської. Ще змалку я дуже любила природу. Ніби зачарована зупинялася десь на лузі, у полі чи на лісовій галявині, серед хлібів, квітів і трав і не могла надивитися на ту красу, наслухатися співу пташок, шелесту вітру. Вдивляючись у чарівні барви, вслухаючись у мелодію звуків, починала римувати невправні пісні, підбирала до них " голос "і тайкома наспівувала подружкам, соромлячись сказати, що придумала їх сама. А ще змалку зачарували мене вірші Кобзаря. За городом стояв у нас крислатий столітній дуб. Безліч разів прибігала я до нього з надією побачити Причинну або поплакати над долею скривдженої Катерини. Не густо було книжок у батьківській хаті: географія, старенький буквар без початку і кінця ... Але "Кобзар" таки був! Тож "розуміть прекрасне, друзі, підказав мені Тарас". Ведуча. Коли Марії виповнилося 15 років, вона закінчила школу-семирічку і почала працювати в ланці, що вирощувала цукрові буряки. Пораючись біля землі, дівчина мріяла стати письменницею, але для цього їй бракувало знань, тому і сіла за підручники. Вечорами поринала в книжки, а вранці бігла на поле. Ведучий. Успішно склала вступні іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму і стала студенткою. Саме тоді у місцевій газеті з’явився її перший вірш, коротенький, вміщений на останній сторінці. Можливо, він і не привернув увагу читачів, але той день був справжнім святом для майбутньої поетеси: вона вперше побачила своє слово надрукованим.

Ведуча. І ще дві події з життя Марії Познанської майже збіглися у часі: вона стала студенткою мовно-літературного факультету Київського педінституту ( 1945 р. ), а через рік вийшла у світ перша збірка її поезій для дітей "Мій квітник ". А благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина.

Учениця виконує роль Марії Познанської. Було це в 1946 році. Кілька молодих поетів - початківців, серед яких була і я, зібралися в Спілці письменників на літературний звіт. Головував на тому вечорі Павло Григорович Тичина. Він зацікавився моїми віршами, розпитав, звідки я родом, де вчуся, і запросив до себе додому, наказавши принести все, що написала. Свої вірші я старанно переписала у чистий зошит і понесла видатному поетові. Людяний, делікатний, уважний, Павло Григорович розібрав кожний вірш, по-дружньому порадив дещо доробити, дещо обережно виправив сам і дав рукописові "путівку в життя ".

Ведучий. Після виходу збірки молоду поетесу одразу помітили і літературні знавці і малі читачі. "Не віриться, що Марія Познанська - новачок, початківець у літературі, - писав відомий російський поет К. Чуковський у "Літературній газеті " у статті "Удача й надія ". - У неї зрілий, упевнений смак і такий ступінь майстерності, який набувається тільки досвідом ". Відтоді нелегка літературна праця стала основною професією Марії Познанської.

Ведуча. Визнаною дитячою письменницею вона стала на початку п’ятдесятих років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: "Любій малечі про серйозні речі", "Чим пахне коровай ?", "Про золоті руки ", " Асканія-Нова", "Про білий халат і наших малят" та інші.

Бібліотекар. Її вірші ніжні і пристрасні, задушевні і мелодійні, пройняті чарівною безпосередністю і щирим почуттям. Їх люблять діти, вони легко читаються і запам’ятовуються. Можна сказати, що це твори, які не старіють. Ось і я пам’ятаю з дитинства віршик „Здрастуй , сонечко!”, думаю, що і ви його знаєте.

Я всміхаюсь сонечку:

- Здрастуй, золоте!

Я всміхаюсь квітоньці -

Хай вона цвіте!

Я всміхаюсь дощику:

- Лийся, мов з відра!

Друзям усміхаюся -

Зичу їм добра!

Бібліотекар. На сьогоднішньому уроці ми познайомимося із пейзажною лірикою Марії Познанської. Вона написала багато поезій про чарівну красу природи рідного краю, про привабливість її в усі пори року. Особливо багато чарівних рядків присвятила весні - найкращій порі, яку ми найбільше любимо.

Звучить фрагмент із музики П. Чайковського "Пори року".

Учень.

Весна

Ще по ярах біліє сніг

І спить озимина, Та вже з гори струмок побіг, -

До нас прийшла весна.

Землі торкнулася крилом -

Промінням золотим,

І враз повіяло теплом

Над лісом молодим.

Немовби в синьому вінку

Галява між дубів:

То квітнуть проліски в ліску

І синій сон розцвів. Бібліотекар. Весна... Скільки радісних і неповторних подій у нашому житті пов’язано з нею! Скільки думок і мрій, натхненних порівнянь приходить до нас з весною. Ще біліє сніг, з відлигами чергуються морози, а під сніговою ковдрою вже пробуджується нове життя. І ось з'являються посланці зеленоокої Весни. Це проліски - провісники тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Недарма у народі їх називають квітами надії. Завдяки своїй красі і тому, що вони одними з перших відкривають весняний карнавал цвітіння, проліски майже повністю винищені. Вони занесені до Червоної книги і потребують охорони.

Учень.

Пісня проліска

Я - перша квіточка весни,

Я - пролісковий цвіт,

Я пережив зимові сни

І знов родивсь на світ.

У мене очі голубі,

Такі, як неба синь.

Росту між кленів і дубів,

Люблю і сонце, й тінь.

Зелені рученьки мої

Листочками зовуть.

Я полюбив ліси й гаї,

Живу я здавна тут.

І вірю: люблять всі мене,

Як весну золоту,

Бо знають, що зима мине,

Бібліотекар. З теплим промінням весняного вітру приходить у душу радість, пробуджуються найкращі людські почуття, особливо тоді, коли з далеких країв повертаються журавлі. У високому синьому небі чується їхня мелодійна пісня. За народними повір'ями ці птахи несуть на своїх крилах весну, життя, радість, щастя. Як не замилуватися ними? Зачаровано здіймаємо руки вгору і задивляємося в небесну блакить.

Учень.

Журавлики

Це хто курличе уночі

І на самім світанку?

Летять журавликів ключі,

Виспівують веснянку:

- Курли-курли, курли-курли!

Щасливі та веселі,

Ми знову в край наш прибули

До рідної оселі!

-Скажіть, журавлики, скажіть -

Так важко вам летіти!

Чому б у вирії не жить

І весноньку і літо?

- Курли-курли, курли -курли!

Забудемо про втому.

Та ми б і жити не змогли,

Щоб не летіть додому.

Бібліотекар. Взимку на чужині жив і соловейко та, повернувшись до рідного краю, співає десь там на калині "про сонце й хмаринку, про любу Вкраїну".

Учень.

Співай, соловейку!

Аж гнеться калина від співу дзвінкого!

Це хто там співає? Не видно нікого.

Погляньте пильніш у калину рясну:

Ото соловейко стрічає весну.

Щебече, витьохкує, срібно сміється.

І де стільки сили у нього береться!

Такий же маленький, а як він співа,

Немовби до нас вимовляє слова.

Співа соловейко про сонце й хмаринку,

Про любу Вкраїну , що квітне в барвінку .

А нам не наслухатись гарних пісень,

В садок під калину приходим щодень.

І дуже ми вдячні маленькій пташині.

Хоча вона взимку жила на чужині,

Та пісню принесла у рідний свій край ...

Бібліотекар. Та ось юна весна ніби подорослішала і перетворилася на неповторну красуню у зеленому вбранні. Змахнула вона рукавом - і все навколо залила повінь, зелена повінь листу.

Учень.

Зелена повінь.

Гей, розлилась по селу і по місту

Повінь зелена з зеленого листу!

Наче у річці весняна вода,

Грає, вирує верба молода.

Зашумували на вулиці клени, -

Вулиця тоне у листі зеленім.

Зашумували в дворах явори, -

В листі усі потонули двори ...

Повінь зелена гуляє навкруг,

Хвилю свою покотила й на луг,

Вже он дістала до лісу й до гаю.

Як я туди доберуся - не знаю.

Сяду у човник, мабуть, при вітрилі,

Так і пливтиму по листячку - хвилі.

Бібліотекар. Травень у лісі - святкова пора. Саме в травні зацвітають конвалії. Український фольклор розповідає, що ці подібні до перлин зірочки і є застиглим щасливим сміхом лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість кохання.

Учень. ( Під музику П . Чайковського "Вальс квітів")

Конвалії

Із зеленої сорочки,

Що зіткав весною гай,

Білі дивляться дзвіночки.

Як зовуть їх - угадай.

Це конвалії у гаї

На галявині цвітуть.

І ніде, ніде немає

Кращих квіточок, мабуть.

В них так пахощів багато,

Цвіту свіжого, роси.

Хай ростуть, не буду рвати, -

Шкода їхньої краси!

Бібліотекар. Діти, пам’ятайте, що ця чудова квіточка, яку називають "лілея долин", зараз знаходиться на межі винищення і занесена до Червоної книги.

У молоду яскраву зелень пізньої весни непомітно вплітаються барви раннього літа. Наприкінці червня на лісових галявинах грайливо виглядають з-під листочків напоєні й прогріті літнім сонячним промінням смачні і цілющі ягоди суниць, запаморочливо пахне достигаюча малина, а стиглі соковиті вишні усміхаються, підморгують, ніби просяться скуштувати.

Учень.

Червень

В золотій хустинці

Дорогі гостинці

Червень нам приніс.

Гляньте, як суниці

В лісі на травиці

Розсипає скрізь!

Налилися вишні

Соковиті, пишні.

Пшениці шумлять.

Червень нам співає

Весело над гаєм,

Кличе в гай гулять.

І мені здається -

Все навкруг сміється:

Луки, гай, ріка ...

Я ловлю в долоні

Сонечко червоне, -

Бібліотекар. Гарно у лісі і на лузі влітку! Синіють ніжні келишки лісових дзвіночків, червоніють ажурні гвоздички, квітує особливо мила нам, ніжна і чиста, скромна квіточка - ромашка. У неї білосніжні пелюстки, а осердя - неначе золоте.

Учень.

Ромашка

На стрункій високій ніжці

Біля річки на лужку,

У хустинці - білосніжці

Стрів я квітоньку таку.

Ясним оком жовтуватим

Усміхалася мені.

Я хотів її зірвати,

А бджола сказала: "Ні!"

Бібліотекар. Кожному з вас доводилося спостерігати дощ влітку, і ви пам’ятаєте, з яким нетерпінням і люди, і вся спрагла природа чекає хмаринок, які несуть його.

Учень.

Хмарка

З далекого моря занесло хмарину, -

Приніс її вітер, підгонив у спину.

Стомилась, заплакала хмаронька та

І сльози свої пролила на жита,

На гай, на долини -

Сльозини -перлини.

Не стало, не стало у небі хмарини ...

А ми засміялись, бо зелено скрізь.

І весело стало від хмарчиних сліз!

Бібліотекар. Сльози хмарини несуть урожай, "поле прокидається вранці на зорі, колос наливається о такій порі".

Учень. ( Фрагмент музики П. Чайковського " Пори року")

Липень

Поглянь, як золотіють липи!

То цвіт рясніє на гіллі.

До нас прийшов смуглявий липень

В новім солом’янім брилі.

Це жито липневі у полі

Дало соломи на бриля ...

Прив’яло листя на тополі.

Від спеки аж пашить земля!

А липень сипле й сипле стріли -

Рожево-жовті промінці.

Уже стоять жита доспілі

І достигають пшениці.

Бібліотекар. Приходить журлива пора прощання з красним літечком. Чарівниця-осінь починає розвішувати на гілках перші золоті дукати багряного листя.

Учень.( Під музику П . Чайковського "Пори року ", фрагмент про осінь) Скоро прийде осінь золота

Покосили пшениці й жита

І незчулись, як минуло літо!

Скоро прийде осінь золота,

Молоде зійде зелене жито.

На м'якій розпушеній ріллі

Буде жито килимом лежати ...

Вже летять за море журавлі, -

Їх виходим вранці проводжати.

Зажурились квіти неспроста:

На світанку впали роси білі.

Скоро прийде осінь золота

Жовкне листя у саду на гіллі.

Бібліотекар. Природа на прощальний банкет одягає своє невимовно красиве вбрання, милуючи зір грою казкових фарб. В кришталево-прозорому небі сумно курличуть журавлі, прощаються з рідним краєм, відлітаючи "у вирій далекий ".

Учень. Журавлі летять

Журавлі летять, курличуть,

Шлють останнє "прощавай!"

Літечко з собою кличуть,

Забирають в теплий край.

Ой, як жалко мені літа

І журавликів моїх!

Та не буду я тужити,

Бо весною стріну їх.

Бібліотекар. Марія Познанська - талановитий лірик, неперевершений майстер чарівного слова . Змальовуючи природу, вона використовує багатство художніх засобів, епітетів, порівнянь, уособлень, різні художні деталі. Все це скарби образної мови, якими майстерно володіла поетеса. Зараз ми попробуємо довести це твердження. Вашим домашнім завданням було повторити художні засоби мови, які ви вивчали, і знайти їх у вивчених напам'ять віршах.

Розгадування кросворду про художні засоби мови.

1. Художній вислів, у якому один предмет чи явище зіставляється з іншим, чимось на нього схожим.

2. Художнє означення.

3. Зображення предметів та явищ як живих істот.

4. Образотворчі засоби мови, що ґрунтуються на вживанні слів у переносному значенні.

Бібліотекар. Перевіримо, які художні засоби знайшли ви у віршах Марії Познанської.

Відповіді учнів. ( Епітети: золоте проміння сонця ("Весна" ), зелені рученьки проліска ("Пісня проліска"), золота весна, зелена повінь ("Зелена повінь"), зелена сорочка гаю ("Конвалії"), золота хустина, соковиті пишні вишні, сонечко червоне ("Червень"), струнка висока ніжка, хустинка - білосніжка ("Ромашка"), смуглявий липень ("Липень"); порівняння: соловейко співає, немовби до нас вимовляє слова ("Співай, соловейку!") ,наче у річці весняна вода, грає, вирує верба молода; уособлення: спить озимина, струмок побіг, прийшла весна ("Весна"), ключі журавлів виспівують веснянку ("Журавлики"), соловейко стрічає весну, соловейко приніс пісню у рідний свій край ("Співай, соловейку!"), вулиця тоне у листі зеленім, повінь зелена гуляє навкруг ("Зелена повінь "), гай зіткав зелену сорочку, білі дивляться дзвіночки ("Конвалії "), червень розсипає скрізь суниці, все навкруг сміється, червень нам співає, кличе в гай гулять ("Червень "), журавлі кличуть з собою літо, забирають у теплий край ("Журавлі летять "), скоро прийде осінь золота, зажурились квіти, впали роси білі ("Скоро прийде осінь золота "), хмарка стомилась, заплакала, приніс вітер хмарку ("Хмарка "), ромашка усміхалась ясним оком жовтуватим, бджола сказала ("Ромашка "), жито липневі дало соломи на бриля, липень сипле й сипле стріли ("Липень ").

Бібліотекар. Перед вами репродукції картин відомих художників Левітана, Шишкіна, Остроухова. Що спільного, а що відмінного у них і в поезіях Марії Познанської?

Відповіді учнів: ( І на картинах, і в поезіях зображено природу; і художники, і поетеса уміють знаходити красу у найнепримітніших закутках рідної природи; поетеса змальовує пейзаж художніми засобами, а митці - фарбами).

Бібліотекар. Вірші Марії Познанської дуже популярні серед дітвори. Надіюсь, сподобались вони і вам. Такі вірші навчають дітей любити поезію, уважніше придивлятися до навколишнього світу, бути щирішим, добрішим на вдачу, чутливішим до краси. Й хоча поетеси уже немає на світі, її вірші не старіють, бо написані вони молодо й пристрасно, із справжньою любов'ю до дітей.

Матеріал підготувала: Н.В.Буртан, завідуюча Гайворонською філією Володарської РБС

Кiлькiсть переглядiв: 667

Коментарi